Книга Злагоди

Передмова до українського видання доктора богослов'я Роберта Л. Рана

Передмова Єпископа Української Лютеранської Церкви В'ячеслава Горпинчука

CONCORDIA
ЗЛАГОДА

Апологія Ауґзбурзького віросповідання

Розділ VI
Про сповідь і сатисфакцію

  1. Добрі мужі можуть легко розсудити, що надзвичайно важливим є те, щоби була збережена правдива доктрина про вищезгадані частини, а саме: каяття і віру. [Бо велике шахрайство індульгенціями... і т. д. та безглузді доктрини софістів вже достатньо нас навчили про те, які великі досади та небезпеки постають з них, якщо зробити невірний крок. Як багато побожних сумлінь під папством тяжко шукали вірної дороги і посеред такої темряви її не знаходили!] Тож ми завжди більше займалися висвітленням цих тем і поки що ще нічого не обговорювали про сповідь і сатисфакцію.
  2. Бо ми також зберігаємо сповідь, особливо через відпущення, яке є Словом Божим, що Божим повноваженням Влада Ключів проголошує людям.
  3. Тому нечестивим би ділом було видаляти приватну сповідь із Церкви.
  4. Як також вони не розуміють те, чим є прощення гріхів або Влада Ключів, якщо зневажають приватну сповідь.
  5. Але щодо перераховування переступів у сповіді, то ми сказали вище, що тримаємося того, що цього не треба за Божим правом.
  6. Бо запереченням, що його дехто робить, про те, що суддя повинен знати справу перед тим, як проголошувати щось по ній, цілковито не стосується цього предмета, тому що1 служіння відпущення є ласкою або благодаттю, воно не є судом чи законом.
  7. Тому служителі у Церкві мають заповідь відпускати гріхи; у них немає заповіді досліджувати таємні гріхи.
  8. І, дійсно, вони відпускають і ті гріхи, яких ми не памятаємо; через що відпущення, яке є голосом Євангелія, що прощає гріхи та втішає сумління, не вимагає судового дослідження.
  9. І смішно переносити сюди приказку Соломона (Прип. 27:23): «Добре знай вигляд своєї отари». Бо Соломон нічого не каже про сповідь, але дає батькові сімї домашній припис, що він повинен користуватися тим, що його, і утримуватися від того, що належить іншій людині; і він наказує піклуватися старанно про свою власність, водночас це має чинитися так, що коли його розум дбає про збільшення своїх ресурсів, він не повинен відкидати страху Божого чи віри, а чи піклування про Боже Слово. Але наші противники дивною метаморфозою перетворюють цей вислів Писання на будь-яке значення, яке їх вдовольнить. Тут «знати» означає для них «чути сповідь», «стан»не зовнішнє життя, але таємниці сумління, а «отара» означає людей. [«Стайня»думаємо ми, означає школу, в якій є такі доктори та оратори. Але це сталося саме з тими, що таким чином зневажають Святі Писання і все здорове тлумачення, що роблять великі помилки в граматиці]. Таке тлумачення, звісно, є відточеним і гідним тих, хто зневажає гонитви за красномовністю. Але коли хтось бажає подібністю передати припис від батька сімї пастиреві Церкви, той повинен, звичайно, витлумачувати «стан» [V. vultus, обличчя] як те, що стосується зовнішнього життя. Ця подібність повинна бути якомога постійнішою.
  10. Але пропустімо такі питання, як ці. У різних місцях у Псалмах згадується про сповідь, як-от (Пс. 32:5): «Я сказав був: Признаюся в проступках своїх перед Господом!і провину мого гріха Ти простив». Така сповідь гріхів, яка робиться Богові, є самим каяттям. Бо коли сповідь робиться Богові, то вона має робитися серцем, а не самим голосом, як це роблять на сцені актори. Тож та сповідь є каяттям, у якій, відчуваючи Божий гнів, ми сповідуємо, що Бог є справедливо розгніваним, і Його не можна задовільнити нашими ділами, і всетаки ми шукаємо милосердя через Божу обітницю.
  11. Такою є і наступна сповідь (Пс. 51:4): «Одному Тобі я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив, тому справедливий Ти будеш у мові Своїй, бездоганний у суді Своїм»,тобто: «Я сповідую, що ягрішник, і заслужив на вічний гнів, і що я не можу протиставити свою праведність, свої заслуги Твоєму гніву; так само я проголошую, що Тисправедливий, коли судиш та караєш нас; я проголошую, що Тичистий, коли лицеміри судять Тебе за несправедливість у каранні їх або засудженні тих, хто того заслужив. Так, наші заслуги не можуть протистояти Твоєму судові, але ми таким чином будемо виправданими, а саме: якщо Ти виправдовуєш нас, якщо через Твоє милосердя Ти вважаєш нас за праведних».
  12. Можливо, хтось може також зацитувати Якова (5:16): «Признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах». Але тут згадується не сповідь, яка робиться священикові, але взагалі про примирення братів одного з одним. Бо тут наказано, щоби сповідь була взаємною.
  13. Знову-таки, наші противники засуджуватимуть найзагальноприйнятіших учителів, якщо сперечатимуться, що у сповіді, відповідно до Божого Закону, потрібне перерахування переступів. Бо хоча ми й схвалюємо сповідь і вважаємо, що дослідження має переваги для того, щоб людей краще навчати [молодим і недосвідченим людям задавати питання], все-таки треба цю справу так контролювати, щоби не поставити пасток сумлінням, які ніколи не заспокояться, коли думатимуть, що не зможуть здобути прощення гріхів, допоки не буде зроблено такого детального перерахунку.
  14. Те, що противники висловили у Конфутації,2 є, звичайно, найфальшивішим, а саме те, що для спасіння потрібна повна сповідь. Бо ценеможливо. А які пастки вони розставляють на сумління, коли вимагають повної сповіді! Бо коли буде сумління впевненим, що сповідь є повною?
  15. У Церкві письменники згадують про сповідь, та вони не згадують про це перерахування таємних переступів, але про обряд публічного покаяння. Бо як ті, що впали у гріх чи горезвісні люди [ті, що винні у публічних злочинах], не приймалися без встановлених сатисфакцій [без публічної церемонії чи докору], через це вони сповідалися пресвітерам, щоб їм можна було приписати сатисфакції, відповідно до міри їхніх переступів. Ця ціла справа нічого не містила подібного до перерахування, яке ми тут обговорюємо. Ця сповідь робилася не через те, що без неї не відбулося би відпущення гріхів перед Богом, але через те, що без неї не можна було приписати сатисфакції, допоки не були відомими гріхи. Бо різні переступи мали різні приписи.
  16. І з цього обряду публічного покаяння ми вивели термін «сатисфакція». Бо святі отці не бажали приймати тих, що впали в гріх, або тих, що стали горезвісними людьми, допоки, наскільки це було можливим, перше не досліджувалося їхнє покаяння і не виставлялося напоказ. І для цього, видається, було багато причин. Бо карати тих, хто впав у гріх, служило прикладом так само, як і глоса на постанові робить зауваження, і було неправильним одразу допускати горезвісних людей до Причастя [без випробовування]. Ці звичаї з часом вийшли з ужитку. Як також і немає потреби їх відновляти, тому що вони не є необхідними для відпущення гріхів перед Богом.
  17. Цього також не притримувалися отці, а саме того, що люди заслуговують відпущення гріхів через такі звичаї і такі діла, хоча ці вистави [такі зовнішні церемонії] пристосовані для того, щоб відводити невігласів до думки про те, що цими ділами вони заслуговують відпущення гріхів перед Богом. Але якщо хтось цього тримається, то він тримається віри юдея і поганина. Бо навіть погани мали певні спокутування за переступи, через які вони уявляли собі, що примирювалися з Богом.
  18. Тепер же через те, що цей звичай вийшов з ужитку, назва «сатисфакція» все ще залишається, і слід цього звичаю також залишається у приписуванні у сповіді певних сатисфакцій, які вони визначають як необовязкові діла. Ми їх називаємо канонічними сатисфакціями.
  19. Щодо цього, то ми притримуємося того, що так само, як і в перерахуванні, канонічні сатисфакції [ці публічні церемонії] не є необхідними за Божим Законом для відпущення гріхів; так само, як і певні давні церемонії сатисфакцій у публічному покаянні не були необхідними за Божим Законом для відпущення гріхів. Бо треба зберегти вірування про віру, що нею (вірою) ми здобуваємо відпущення гріхів заради Христа, а не заради наших діл, що передують чи ідуть опісля (коли ми навернені чи народжені знову в Христі). І з цієї причини ми особливо обговорили питання сатисфакцій, для того щоб, притримуючись їх, не затьмарювалася праведність віри, або щоби люди не думали, що заради цих діл вони здобувають відпущення гріхів.
  20. І багато висловів, що вживаються нині в школах, допомагають цій помилці, як-от: визначення, яке вони дають сатисфакції, а саме те, що вона здійснюється з ціллю умиротворити Боже невдоволення.
  21. Але все одно противники визнають, що сатисфакції не приносять жодної користі для відпущення провини. Проте вони уявляють собі, що сатисфакції допомагають у визволенні від покарань чи то чистилища, чи інших покарань. Бо таким чином вони навчають, що у відпущенні гріхів Бог [без засобів, Сам] відпускає провини, і все-таки через те, що покарання гріхів належить до Божої справедливості, то Він помякшує покарання з вічного на тимчасове. Далі вони додають, що частина цього тимчасового покарання відпускається Владою Ключів, але решта викупляється засобами сатисфакцій. Так само неможливо зрозуміти, яка саме частина покарань відпускається Владою Ключів, допоки вони не кажуть, що відпускається частина покарань у чистилищі, з чого випливає, що сатисфакції є тільки покараннями, що визволяють із чистилища. І ці сатисфакції, кажуть вони, корисні навіть якщо вони здійснюються тими, що знову впадають у смертний гріх, так наче Боже невдоволення можна примирити тими, хто перебуває у смертному гріхові.3
  22. Ціла ця справа є вигаданою і недавно сфабрикованою без підтвердження Писання і давніх письменників Церкви. І навіть Лонгобард таким чином не говорить про сатисфакції.
  23. Схоласти бачили, що в Церкві були сатисфакції, але вони не зауважили, що ці церемонії були запроваджені і для прикладу, і для випробовування тих, хто бажав бути прийнятим Церквою. Коротко кажучи, вони не побачили, що то була дисципліна і справа, що цілковито стосувалася зовнішньої дисципліни. Відповідно вони забобонно уявили собі, що це не має користі для дисципліни перед Церквою, але корисне для умиротворення Бога. І так само, як і в інших місцях, вони часто, з великою невідповідністю змішали духовні та світські речі [Царство Христове, яке є духовним, і царство світу та зовнішню дисципліну], те саме стається і щодо сатисфакцій.
  24. Але глоса на канонах у різноманітних місцях свідчить, що ці дотримування були запроваджені задля церковної дисципліни [повинні служити тільки прикладом перед Церквою].
  25. Більше того, подивімося, як у Конфутації, яку вони самовпевнено навязували Його Імператорській Величності, вони доводять ці свої вигадки. Вони цитують багато місць із Писань, для того щоб навязати недосвідченим людям те, що наче цей предмет, який був невідомим навіть у часи Лонгобарда, має підтвердження із Писань. Вони наводять такі місця: «Отож учиніть гідний плід покаяння!» (Мт. 3:8; Мр. 1:15). Знову: «Віддайте члени ваші за рабів праведности» (Рим. 6:19). Знову таки, Христос проповідує покаяння (Мт. 4:17): «Покайтеся». Знову таки, Христос (Луки 24:47) наказує Апостолам, щоб «проповідувалось покаяння», і Петро проповідує покаяння (Дії 2:38). Потому вони цитують певні місця із отців і канонів та приходять до висновку, що сатисфакції у Церкві не повинні бути повністю скасованими, всупереч чіткому Євангелію і постановам Соборів і отців [проти рішень святої Церкви], вони навіть стверджують, що ті, кому було відпущено гріхи, повинні приводити до досконалості приписане покаяння, виходячи із проголошення Павла (Тит. 2:14): «Що Самого Себе дав за нас, щоб нас визволити від усякого беззаконства та очистити Собі людей вибраних, у добрих ділах запопадливих».
  26. Хай Бог спантеличить цих безбожних софістів, які так нечестиво перекручують Боже Слово під свої наймарнотніші вигадки! Яка ж добра людина не буде зворушена такою нечесністю? «Христос каже: Покайтеся», «Апостоли проповідують покаяння»; отже, вічні покарання помякшуються покараннями чистилища; отже, Ключі мають силу відпускати частину покарань чистилища; отже, сатисфакції визволяють від покарань чистилища!» Хто навчив цих віслюків такої логіки? Навіть більше того: це ані логіка, ані софістика, але целукава хитрість. Відповідно, вони апелюють до вислову покаятися таким чином, що коли недосвідчені чують таке місце, цитоване проти нас, то вони починають думати, що ми заперечуємо покаяння повністю. Такими штуками вони намагаються відчужити розум і посіяти ненависть, так щоб недосвідчені люди могли викрикувати проти нас [Розіпни! Розіпни!], щоб такі згубні єретики, котрі не схвалюють покаяння, були видалені з-поміж них.
  27. Але ми сподіваємося, що серед добрих людей ці наклепницькі вигадки [і невірні представлення Святого Письма] зможуть мало принести успіху. І Бог не довго терпітиме таку безсоромність і нечестивість. [Вони, звичайно, будуть винищені Першою і Другою заповідями]. Також і Папа Римський не добре дбав про свою гідність, використовуючи таких заступників, тому що довірив справу надзвичайної важливості на суд цих софістів. Бо через те, що ми включаємо у сповідання майже підсумок цілої християнської доктрини, то треба було би призначити таких суддів для проголошення про такі важливі та численні справи, чиє знання і віра мали би більше схвалення від софістів, які написали цю Конфутацію.
  28. Це особливо стосувалося тебе, о Кампеджо, щоб, відповідно до твоєї мудрості, попіклуватися, щоби відносно справ такої важливості вони не писали нічого, що цього чи іншого разу, чи в наступних поколіннях могло би применшити пошану до Римського престолу. Якщо Римський престол вірно вважає, що його повинні всі народи вважати за слугу віри, то він повинен постаратися, щоби вчені та нескорумповані мужі досліджували справи релігії. Бо що думатиме світ, якщо колинебудь писання противників стануть відомими? Що думатимуть наступні покоління про ці гідні докору осудливі дослідження?
  29. Ти ж бачиш, о Кампеджо, що це останні дні, у які Христос передрік, що будуть для релігії більші небезпеки. Отже, ти повинен наче сидіти на вежі і контролювати релігійні справи і в цей час використовувати надзвичайну мудрість і старання. Є багато ознак, які (хіба що ти про них не знаєш) загрожують зміною Римській державі.
  30. І ти помиляєшся, якщо думаєш, що церкви треба вберігати тільки силою і зброєю. Люди просять, щоби їх навчали про релігію. Скільки, думаєш ти, є таких людей не тільки в Німеччині, але також в Англії, в Іспанії, у Франції, в Італії і, нарешті, навіть у місті Римі, які, побачивши, що виникли суперечки про предмети найважливішого значення, починають десь сумніватися і мовчки обурюються, що ти відмовляєшся досліджувати та правильно судити про предмети такої ваги, як ці; що ти залишаєш сумління у невідомості; що ти тільки просиш нас скинути і знищити зброєю?
  31. Є багато добрих мужів, для яких ці сумніви ще гіркіші від смерті. Ти не зважаєш на те, якою серйозною справою є релігія, якщо думаєш, що добрі люди перебувають у муках заради незначної справи, коли вони починають сумніватися щодо будь-якої догми. А цей сумнів не може мати іншого наслідку, окрім як учинити ще більше зростання ненависті до тих, хто замість того, щоби зцілити сумління, самі загороджують дорогу до пояснення цього предмета.
  32. Ми не кажемо тут, що ти повинен боятися Божого суду. Бо ієрархи думають, що вони можуть легко його уникнути, що через те, що в них є Влада Ключів, то вони можуть відкрити для себе небо, коли лишень того забажають. Ми тут говоримо про судження людей і про мовчазні бажання усіх народів, які, дійсно, нині потребують, щоб ці справи було досліджено і вирішено в такий спосіб, щоб добрий розум було зцілено і звільнено від сумнівів. Бо, відповідно до твоєї мудрості, ти можеш легко вирішити, що станеться, коли в будь-який час ця ненависть проти тебе прорветься. Але цією ласкою, ти зможеш привязати до себе всі народи, коли всі люди здорового глузду вважатимуть цю справу за найвищу і найважливішу, якщо ти зцілиш ті сумління, що сумніваються.
  33. Ми сказали це не через те, що сумніваємося у своєму Сповіданні. Бо ми знаємо, що воновірне, побожне і корисне для побожних сумлінь. Але правдоподібно, що є багато людей у багатьох місцях, котрі сумніваються щодо справ немаловажних, і все ж таки не чують таких учителів, які можуть зцілити їхні сумління.
  34. Але повернімося до головного пункту. Писання, зацитовані противниками, жодним чином не говорять про канонічні сатисфакції і про точки зору схоластів тому, що очевидним є те, що останні нещодавно народилися. Отже, цечисте збочення, через те, що вони перекручують Писання під свої особисті точки зору. Ми кажемо, що добрі плоди, добрі діла у кожній сфері життя повинні йти за покаянням, тобто за наверненням чи відродженням [відновленням в серці Святого Духа]. Так само не може бути правдивого навернення чи правдивого каяття, де потім не слідує умертвіння плоті і добрі діла [якщо ми зовнішньо не виявляємо добрих діл чи християнської терпеливості]. Правдиві жахи, правдивий сум душі не дозволяють тілу поринати у чуттєві задоволення, а правдива віра не є невдячною до Бога, як і не може вона зневажати Божих заповідей. Одним словом, немає внутрішнього покаяння, допоки воно також не виробляє зовнішнього умертвління плоті.
  35. Ми також кажемо, що те ж саме має на увазі Іван, коли він каже (Мт. 3:8): «Отож, учиніть гідний плід покаяння!» Подібним чином і в Павла, коли він каже (Рим. 6:19): «Віддайте члени ваші за рабів праведности»,як і в іншому місці він висловлюється подібним чином (Рим. 12:1): «Повіддавайте ваші тіла на жертву живу» тощо. І коли Христос каже (Мт. 4:17): «Покайтеся»,то Він, звичайно, говорить про ціле покаяння, про ціле оновлення життя і його плоди; Він не говорить про ті лицемірні сатисфакції, які схоласти вважають корисними для компенсування покарань чистилища чи інших покарань, коли вони чиняться тими, хто перебуває у смертних гріхах.
  36. Багато аргументів подібним чином можна зібрати для того, щоб показати, що ці місця Писань ніяк не стосуються схоластичних сатисфакцій. Ці люди уявляють, що сатисфакції не є потрібними ділами, але Писання у цих місцях вимагає потрібні діла. Бо це слово Христове«Покайтеся»є словом наказу.
  37. Подібним чином, противники пишуть, що коли той, хто йде до сповіді, відмовляється від виконання сатисфакцій, то він не грішить, але заплатить за це покарання у чистилищі. Отже, наступні місця, без протиріч, стосуються цього життя: «Покайтеся. Учиніть гідний плід покаяння. Віддайте члени ваші за рабів праведности». Отже, їх не можна перекрутити на сатисфакції, від яких дозволено відмовлятися. Бо не дозволено відмовлятися від Божих заповідей. [Тому що виконання Божих заповідей не залишено на наш власний розсуд].
  38. По-третє, індульгенції відпускають ці сатисфакції, як про це навчають у розділі De Poenitentis et Remissione, починаючи висловами Quum ex eo і т. д. Але індульгенції не звільняють нас від цих заповідей: «Покайтеся», «Учиніть гідний плід покаяння!» Тож очевидним є те, що ці місця з Писання були нечестиво перекручені для того, щоб застосувати їх до канонічних сатисфакцій.
  39. Дивіться, що відбувається далі. Якщо покарання чистилища є сатисфакціями, або ж достатніми стражданнями, або якщо сатисфакції є викупленням від покарань чистилища, то чи дають ці місця також заповіді про те, щоб душі каралися в чистилищі? [Вищенаведені слова Христові і Павлові мусять також показувати і доводити, що душі входять у чистилище і там страждають від болю]. Через те, що це мусить випливати з точок зору противників, то ці місця треба витлумачувати поновому: «Покайтеся», «Учиніть гідний плід покаяння»,тобто страждайте від покарань чистилища після цього життя.
  40. Але ми не переймаємося спростовуванням більшою кількістю слів цих абсурдів противників. Бо очевидним є те, що Писання говорить про діла, які є потрібними, про ціле оновлення життя, а не про це дотримання діл, які не є потрібними і про які говорять противники. І все-таки цими вигадками вони захищають ордени [монахів], продаж мес та нескінченні дотримування саме діл, які, якщо не роблять сатисфакції за провину, то принаймні роблять сатисфакцію за покарання.
  41. Отже, через те, що зацитовані місця у Писанні не кажуть, що вічні покарання треба компенсувати ділами, які не є потрібними, то противники квапляться стверджувати, що ці сатисфакції компенсуються канонічними сатисфакціями.4 Так само і в Ключів немає заповіді помякшувати певні покарання і подібним чином відпускати якусь частину покарань. Бо де про таке можна прочитати в Писаннях? Христос говорить про відпущення гріхів, коли каже (Мт. 18:18): «Кому тільки відпустите...» і т. д., тобто гріхи прощено, смерть вічна відібрана, а життя вічне подароване. Як також промовляючи: «Кому затримаєте»,Він не каже про навязування покарань, але про затримання гріхів тих, що ненавернені.
  42. І навіть більше, проголошення Лонгобарда про відпущення частини покарань взято із канонічних покарань, частину з яких відпускали пастирі. Тож, хоча ми притримуємося того, що покаяння повинне приносити добрі плоди заради Божої слави та заповіді, а добрі плоди, вірні пости, вірні молитви, вірна милостиня тощо мають заповідь Божу, та все-таки у Святому Письмі ми ніде не знаходимо цього, а саме того, що вічні покарання не відпускаються інакше, хіба що через покарання чистилища чи канонічні сатисфакції, тобто через певні необовязкові діла або через те, що Влада Ключів має заповідь помякшувати їхні покарання, а чи відпускати якусь їхню частину. Це мало бути доведене противниками. [Цього вони навіть не пробуватимуть].
  43. Окрім того, Христова смерть є сатисфакцією не тільки за провину, але й також за вічну смерть, відповідно до Ос. 13:14: «З рук шеолу Я викуплю їх, від смерти їх вибавлю». Тож як потворно є казати, що сатисфакція Христова викупила від провини, а наші покарання викуповують від вічної смерті; а вислів: «від смерти їх викуплю», тоді треба розуміти не стосовно Христа, а стосовно наших діл і, дійсно, не стосовно діл, які заповідані Богом, а стосовно байдужих дотримувань, винайдених людьми! І все це говориться про скасування смерті, навіть якщо вони чиняться у смертних гріхах.
  44. Неймовірно, з яким сумом ми перераховуємо ці абсурди противників, які не можуть нічого, окрім того, щоби той, хто на них зважає, був обуреним на такі доктрини демонів, які диявол поширив у Церкві для того, щоби придушити знання про Закон і Євангеліє, про покаяння і воскресіння, і про користі Христові.
  45. Бо про Закон вони говорять таким чином: «Бог, зглянувшись над нашими слабкостями, дав людині міру тих речей, з якими (з необхідності) Він повязаний; і цедотримання приписів, так щоби від того, що залишається, тобто від діл виконання зайвого, Він міг надавати сатисфакцію щодо вчинених переступів».5 Тут люди уявляють, що вони можуть виконати Закон Божий таким чином, що зможуть зробити навіть більше від того, що вимагає Закон. Але Писання повсюди вигукує, що ми дуже далекі від тієї досконалості, якої вимагає Закон. І все ж таки ці мужі уявляють собі, що Закон Божий складається із зовнішньої і світської праведності; вони не бачать того, що він вимагає правдивої любові до Бога «цілим серцем своїм» тощо і засуджує цілу хтивість у природі. Тож ніхто не чинить стільки, скільки того вимагає Закон. Тому їхнє уявлення, що ми можемо чинити ще більше, є сміховинним. Бо, хоча ми можемо чинити зовнішні діла, не заповідані Божим Законом [яких Павло називає вбогими приписами], все ж таки впевненість у тому, що сатисфакції відповідають Божому Законові [що робиться навіть більше від того, що вимагає Бог], є марнославною і нечестивою.
  46. І вірні молитви, вірна милостиня, вірні пости мають Божу заповідь; і де вони мають Божу заповідь, там їх не можна опустити без гріха. Але ці діла, наскільки вони не є наказані Божим Законом, але мають визначену форму, що виведена із людського правила, настільки вони є ділами людських традицій, про які Христос каже (Мт. 15:9): «Надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей...» Йдеться про такі визначені пости, що призначені не для приборкування тіла, але для того, щоб цим ділом пошана могла віддаватися Богові, як каже Скотт, і чинитися заплата за вічну смерть; подібним чином визначена кількість молитов, визначена міра милостині, коли вони чиняться таким чином, що ця міра є поклонінням ex opere operato, віддає пошану Богові і платить за вічну смерть. Бо вони приписують сатисфакцію цим ex opere operato, тому що вони навчають, що вони приносять користь навіть тим, хто перебуває у смертних гріхах.
  47. Є діла, які відійшли ще далі від Божих заповідей, як [вервиці і] паломництва; і цих є велике різноманіття: хтось відправляється в мандрівку закованим у кольчугу, а хтось босоніж. Христос називає це «даремним шануванням», а отже, вони не служать для того, щоби примирити Боже невдоволення, як про це говорять противники. І все ж таки вони прикрашають ці діла величними титулами; вони називають їх надлишковими ділами; вони шануються як ціна, яка платиться замість вічної смерті.
  48. Таким чином, їм надають перевагу над ділами Божих заповідей [правдивими ділами, що виразно згадуються у Десяти Заповідях]. Отож Закон Божий затьмарюється з обох сторін: і через те, що сатисфакція вважається виконанням Божого Закону засобами зовнішніх і світських діл, і через те, що додаються людські традиції, ділам яких надається перевага над ділами Божого Закону.
  49. По-друге, затьмарюються покаяння і благодать. Бо за вічну смерть не приноситься замісницька жертва цією компенсацією діл, тому що вона не має сили, і у цьому житті не смакує смерти. Щось інше мусить протиставитися смерті, коли вона нас випробовує. Бо так само, як гнів Божий долається вірою в Христа, так само і смерть долається вірою у Христа. Так само, як каже Павло (1 Кор. 15:57): «А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав». Він не каже, що Він дає нам перемогу, коли ми протиставимо смерті наші сатисфакції.
  50. Противники забавляються марними думками про відпущення провин, і не бачать, як у відпущенні провин серце звільняється від Божого гніву і вічної смерті вірою в Христа. Отже, через те, що смерть Христова є сатисфакцією за вічну смерть, і через те, що противники самі визнають, що ці діла сатисфакцій є ділами необовязковими, а ділами людських традицій, про які Христос каже (Мт. 15:9), що вони є «марним шануванням», то ми можемо безпечно стверджувати, що канонічні сатисфакції не є обовязковими за Божим Законом для відпущення провин, вічного покарання чи покарання чистилища.
  51. Але противники заперечують, що помста чи покарання є необхідним для покаяння, тому що Августин каже, що покаяння є «помстою караючою» тощо. Ми припускаємо,6 що помста чи покарання є необхідним у покаянні, проте не як заслуга або як ціна, як собі це уявляють противники про сатисфакції. Але помста є у покаянні формальною, тобто через те, що саме відродження відбувається постійним умертвлянням старовизни життя. Вислів Скотта про те, що poenitentiа так називається наче poenoe tenetia відноситься до покарання, міг би справді бути дуже чудовим. Але про яке покарання, про яку помсту говорить Августин? Звичайно, про правдиві покарання, про правдиву помсту, а саме: про каяття, про правдиві жахи. Ми також не виключаємо тут зовнішніх умертвлінь тіла, які слідують за правдивим жалем розуму.
  52. Противники допускаються великої помилки, якщо уявляють, що канонічні сатисфакції є правдивішими покараннями, аніж правдиві жахи у серці. Надзвичайною глупотою є застосовувати назви покарань до цих холодних сатисфакцій і не застосовувати їх до тих жахливих мук сумління, про які говорить Давид (Пс. 18:4; 2 Сам. 22:5): «Тенета смертельні мене оточили». Хто б охочіше не закувався у кольчугу і не вирушив би на пошуки церкви Якова, собору Петра тощо, аби не носити цих невимовних мук жалю, які існують навіть у людях звичайного стану, якщо вони правдиво каються?
  53. Але вони кажуть, що Божій справедливості належить карати гріх. Він, звичайно, карає7 його у каятті, коли в цих муках Він виявляє Свій гнів. Так само, як зазначає Давид, коли молиться (Пс. 6:1): «Не карай мене, Господи, в гніві Своїм». І Єремія (10:24): «Карай мене, Господи, тільки ж за судом, не гнівом Своїм, щоб не знищити мене!» Тут, дійсно, говориться про найгірші покарання. І противники визнають, що каяття має бути таким великим, щоб не вимагалася сатисфакція. Отже, каяття є, дійсно, більше покаранням, аніж сатисфакція.
  54. Окрім того, святі підлягають смерті та всім загальним бідам, як каже Петро (1 Послання 4:17): «Бо час уже суд розпочати від Божого дому; а коли він почнеться перше з нас, то який кінець тих, хто противиться Божій Євангелії?» І хоча ці біди здебільшого є покараннями гріхів, все-таки у побожних людей вони мають кращий кінець,8 а саме: вишколювати їх, щоб вони змогли навчитися посеред випробовувань шукати Божої помочі, визнавати зневіру своїх сердець, як про себе каже Павло (2 Кор. 1:9): «Та самі ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешує мертвих». І Ісая каже (26:16): «Господи, в горі шукали Тебе, шепіт прохання лили, коли Ти їх картав»,тобто випробовування є дисципліною, якою Бог вишколює святих.
  55. Подібним чином біди насилаються через наявний гріх, тому що у святих вони умертвляють і припиняють хтивість так, що вони можуть бути відновленими Духом, як каже Павло (Рим. 8:10): «Тіло мертве через гріх»,тобто вмертвлене [більше і більше щодня] через теперішній гріх, який все ще залишився у плоті.
  56. І сама смерть служить цій цілі, а саме: скасовувати цю плоть гріха, щоби ми могли воскреснути абсолютно новими. Так само не9 існує смерті у віруючого, через те, що вірою він подолав жахи смерті, те жало та відчуття гніву, про які говорить Павло (1 Кор. 15:56): «Жало ж смертито гріх, а сила гріхато Закон». Ця сила гріха, це відчуття гніву є насправді покаранням настільки довго, наскільки він присутній; без цього відчуття гніву смерть, властиво, не є покаранням.
  57. Навіть більше, канонічні сатисфакції не належать до цих покарань; як кажуть противники, що силою Ключів відпускається частина покарань. Подібним чином, відповідно до цих само людей, Ключі відпускають і сатисфакції, і покарання, через які чиняться ці сатисфакції. Але очевидно, що загальні біди не видаляються силою Ключів. І якщо вони хочуть, щоби їх зрозуміли щодо цих покарань, то чому вони додають, що сатисфакції треба виконувати в чистилищі?
  58. Вони протиставляють приклад Адама і також Давида, який був покараний за перелюб. З цих прикладів вони виводять загальне правило, що окремі тимчасові покарання у відпущенні гріхів відповідають гріхам особи.
  59. Раніше було сказано, що святі зазнають покарань, які є ділами Божими; вони зазнають каяття чи жахів, вони також зазнають інших бід. Так, наприклад, дехто зазнає сам покарань, що були накладені Богом. І ці покарання жодним чином не стосуються Ключів, тому що Ключі не можуть ні навязувати їх, ані відпускати, але Бог без служіння Ключів накладає і відпускає [як того хоче]. Також із цього не випливає загальне правило: на Давида було накладено окреме покарання, отже, на додаток до загальних бід є ще іншепокарання чистилища, у якому кожен ступінь відповідає кожному гріхові.
  60. Де навчає Святе Письмо про те, що ми не можемо бути звільненими від вічної смерті, доки не принесемо компенсації за певні покарання на додаток до загальних бід? Але, з іншого боку, воно найчастіше навчає про те, що відпущення гріхів відбувається задарма, заради Христа, що Христос є переможець над гріхом і смертю. Тому до цього не треба додавати заслуги сатисфакції. І хоча біди все ще залишаються, все-таки Писання пояснює їх як умертвлення теперішніх гріхів [вбивати і понижувати старого Адама], а не як компенсації за вічну смерть чи ціну за вічну смерть.
  61. Йова не береться до рахунку, тому що у нього були біди не через минулі погані діла; отже, біди не завжди є покараннями чи ознаками гніву. Навіть більше, нажахані сумління треба навчати, що інші цілі бід є важливіші [щоби вони навчилися ставитися до проблем цілковито по-іншому, а саме: як до ознак благодаті]; щоб вони не думали, що вони відкинуті Богом, якщо в бідах вони не бачать нічого, окрім Божої кари та гніву. Треба також зважати на інші важливіші цілі, а саме: що Бог робить Своє дивне діло так, щоби робити Своє діло тощо, як про це сказав Ісая в тривалій промові у розділі 28.
  62. А коли учні спиталися про сліпого, який згрішив, то в Івана 9:2, 3 Ісус відповідає, що причиною його сліпоти є не гріх, але «щоб діла Божі зявились на ньому». І в Єремії (49:12) сказано: «Ось і ті, що не мали б пити чаші цієї, пити будуть напевне». Таким чином, пророків, Івана Христителя та інших святих було вбито.
  63. Тому біди не є завжди покараннями за певні колишнвчинки, але вони є ділами Божими для нашого добра, і щоби сила Божа була очевиднішою у нашій слабкості [як Він нам може допомогти посеред смерті]. Так Павло каже (2 Кор. 12:5, 9): «Сила Божа здійснюється в моїй немочі». Тож через Божу волю наші тіла повинні бути принесені в жертву для того, щоб проголосити наш послух [і терплячість], а не як компенсацію за вічну смерть, за яку Бог дав іншу ціну, а саме: смерть Його рідного Сина.
  64. І в цьому смислі Григорій витлумачує навіть покарання Давида, коли каже: «Якщо Бог через той гріх пригрозив, що він буде так упокорений його сином, то чому тоді, коли було прощено цей гріх, Він сповнив проти нього те, що погрожував учинити? Відповідь є та, що це відпущення було зроблено, щоби людина не стримувалася від одержування вічного життя, але для того слідує приклад погрози, щоби вишколювалася та випробовувалася побожність людини, навіть у такім упокоренні. Таким чином Бог навів на людину смерть тіла через гріх і по відпущенні гріхів, заради здійснення справедливості, а саме: для того, щоб праведність тих, хто освячується, могла вишколюватися та випробовуватися, Він не відмінив таким чином наведеної смерті».
  65. Так само і загальні лиха [як війна, голод і подібні лиха] не відміняються цими ділами канонічних сатисфакцій, тобто цими ділами людських традицій, які, як вони кажуть, приносять користь ex opere operato таким чином, що хоча вони чиняться у смертних гріхах, все-таки вони визволяють від покарань.
  66. А коли проти нас цитується місце з Павла (1 Кор. 11:31): «Бо коли б ми самі судили себе, то засуджені ми не були б [Господом]» [з цього вони роблять висновок, що якщо ми накладаємо ці покарання самі на себе, то Бог судитиме нас благодатніше],то слово «судити» треба розуміти щодо цілого покаяння і про обовязкові плоди покаяння, а не про діла, які є необовязковими. Наші противники розплачуються за зневажання граматики, бо вони розуміють «судити» як щось таке, наче паломницький похід у кольчузі до церкви св. Якова або ж подібні діла. «Судити» означає цілковите покаяння, означає засудження гріхів.
  67. Це засудження правдиво відбувається у каятті та зміні життя. Цілковите покаяння, каяття, віра, добрі плоди здобувають зменшення публічних, приватних покарань і лих, як про це навчає Ісая, розд. 1:17-19: «Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте» тощо. «Коли ваші гріхи будуть як кармазин, стануть білі, мов сніг». «Як захочете ви та послухаєтесь, то будете добра землі споживати».
  68. Так само не можна переносити найважливішої і найкориснішої доктрини з цілого покаяння і діл, які є обовязковими або наказаними Богом на сатисфакції і діла людських традицій. І корисним є навчати того, що загальні біди зменшуються нашим покаянням і правдивими добрими плодами покаяння, добрими ділами, учиненими з віри, а не так, як уявляють ці людивчиненими у смертних гріхах.
  69. І сюди належить приклад ніневітян (Йон. 3:10), які своїм покаянням (ми говоримо про повне покаяння) були примирені з Богом і здобули таку ласку, що їхнє місто не було зруйнованим.
  70. І навіть більше, згадування отцями про сатисфакції і обрамлення канонів Соборами, як ми говорили вище, було справою церковної дисципліни, запровадженої для прикладу. Вони також не притримувалися того, що ця дисципліна була обовязковою для відпущення чи то провин, чи то покарань. Бо якби тут вони згадували про чистилище, то вони б витлумачували його не як компенсацію за вічні покарання [яку чинить тільки Христос], не як сатисфакцію, але як очищення недосконалих душ. Так само як і Августин каже, що простимі [щоденні] переступи знищуються, тобто недовіра до Бога та інші подібні схильності умертвлюються.
  71. І тут, і там письменники переносять термін сатисфакція із самого обряду чи видовища на позначення правдивого умертвління. Так Августин каже: «Правдива сатисфакція виключає причини гріха, тобто умертвляє плоть, як і утримує її не для того, щоб компенсувати за вічні покарання, але для того, щоби плоть не заманювалася гріхом».
  72. Таким чином, про реституцію Григорій каже, що покаяння є фальшивим, «якщо воно не задовольняє тих, чиє майно ми відібрали». Бо той, хто продовжує красти, не жалкує правдиво про те, що він крав чи грабував. Бо вінзлодій чи грабіжник до тих пір, поки йому несправделиво належить власність іншої людини. Ця світська сатисфакція є необхідною, бо написано (Еф. 4:28): «Хто крав, нехай більше не краде».
  73. Подібним чином каже і Золотоустий: «У серцікаяття, у вустахсповідь, у діліповна покора». Це нічим не протирічить тому, що кажемо ми. Добрі діла повинні слідувати за покаянням; покаяння повинне бути не лицемірством, але зміною на краще цілого життя.
  74. Подібним чином і отці писали, що достатньо, якщо в житті одного разу відбувається публічне чи церемоніальне покаяння, відповідно до якого учинено канонічні сатисфакції. Тому можна зрозуміти, що вони притримувалися того, що ці канони не є обовязковими для відпущення гріхів. Бо на додаток до цього обрядового розкаяння вони часто бажали, щоб розкаяння відбувалося по-іншому, де не вимагалися канони сатисфакцій.
  75. Автори Конфутації пишуть, що відміна сатисфакцій, всупереч чистому Євангелію, є неприпустимою. Тож ми, таким чином, показали, що ці канонічні сатисфакції, тобто діла, які не є обовязковими, і які треба здійснювати для того, щоби принести компенсацію за покарання, не мають за собою заповіді Євангелія. Сам предмет це виявляє.
  76. Якщо діла сатисфакцій є ділами, які є необовязковими, то чому ж тоді вони цитують чисте Євангеліє? Бо якби Євангеліє заповідало, що покарання треба компенсувати такими ділами, то такі діла вже були би обовязковими. Але вони так говорять для того, щоб обманути недосвідчених, і вони цитують свідчення, які говорять про діла, що є обовязковими, хоча вони самі у своїх сатисфакціях приписують діла, які обовязковими не є. Навіть більше, у своїх школах вони визнають, що від сатисфакцій можна відмовитися без [смертного] гріха. Тож тут вони пишуть фальшиво про те, що нас спонукає чисте Євангеліє приносити ці канонічні сатисфакції.
  77. Але ми вже часто свідчили про те, що покаяння повинне приносити добрі плоди, про які навчається у [Десяти] Заповідях [правдиво та від серця, найвище шанувати, боятися та любити Бога, радісно кликати до Нього у потребі], а саме: молитву, подяку, сповідувати Євангеліє [слухання цього слова], навчати Євангелію, виявляти послух до батьків і урядовців, вірність своєму покликанню, не вбивати, не мститися, але прощати [ виявляти згоду та доброту до ближнього], подавати потребуючим настільки, наскільки це відповідає нашим засобам, не чинити перелюбу чи розпусти, але втримувати, загнуздувати та дисциплінувати плоть не для компенсації за вічні покарання, але для того, щоб не слухатися диявола і не ображати Святого Духа; так само, як і говорити правду. Ці плоди мають Божий наказ, і їх треба приносити заради Божої слави та заповіді, і вони також мають свою винагороду. Але про те, що вічні покарання не відпускаються, окрім як через компесації, що приносяться через певні традиції чи чистилище, Писання не навчає.
  78. Індульгенції були раніше відпущенням цих публічних обрядів для того, щоби люди не мали надто великого тягаря. Але якщо людською владою можна відпускати сатисфакції та покарання, то ця компенсація, отже, не є обовязковою за Божим Законом, тому що Божий Закон людською владою не скасовується. Далі через те, що вже сам звичай став застарілим і єпископи замовчують його, то немає потреби в цих відпущеннях. Але все-таки назва «індульгенція» залишилася. І так само, як сатисфакції розумілися не відносно зовнішньої дисципліни, але відносно компенсації за покарання, так і про індульгенції неправильно розуміли, що вони звільняють душі із чистилища.
  79. Але Ключі не мають влади іншої, окрім як відпускати та затримувати гріхи [до того часу, поки людина живе]10 на землі, відповідно до Мт. 16:19: «Що на землі ти звяжеш, те звязане буде на небі, а що на землі ти розвяжеш, те розвязане буде на небі!» Хоча, як ми сказали вище, Ключі не мають влади накладати покарання чи запроваджувати обряди поклоніння, а тільки заповідь відпускати гріхи тим, що навернені, і виявляти гріхи та відлучати тих, хто не бажає бути наверненим. Бо так само, як «розвязати» означає відпускати гріхи, так і «звязувати» означає не відпускати гріхів. Бо Христос говорить про духовне царство. А заповідь Божа є та, що служителі Євангелія повинні відпускати гріхи тим, хто навернений, відповідно до 2 Кор. 10:8: «... нашою владою, яку дав нам Господь на збудування».
  80. Тому стримування справ є питанням зовнішнього уряду. Бо є стримування канонічних покарань, але немає стримування провини перед Богом у тих, хто є правдиво наверненим. Тому противники судять вірно, коли вони визнають, що у статті про смерть стримування справи не повинне чинити перепон відпущенню гріхів.
  81. Ми виклали підсумок нашої доктрини про покаяння, яка, ми певно знаємо, є побожною і корисною для добрих людей [і надзвичайно необхідною]. І коли добрі люди порівняють нашу доктрину з дуже заплутаними дискусіями наших противників, то вони збагнуть, що противники пропустили доктрину про віру, яка виправдовує і втішає побожні серця. Вони також побачать, що противники винаходять багато речей про заслуги виснаження, про це безконечне перераховування переступів, про сатисфакції; вони говорять речі, які не узгоджуються ані з людським, ані з Божим Законом, і те, що навіть самі противники не можуть задовільно пояснити.  

1 Var. продовжує таким чином: «Відпущення є застосуванням користі до іншої людини, а не судом. Бо Христос дав заповідь прощати гріхи; цією заповіддю керуються служителі. У них немає заповіді дізнаватися про таємне. Це можна зрозуміти з того факту, що вони прощають необмежені гріхи, про які навіть ми, кому прощаються гріхи, не памятаємо. А якби відпущення залежало від знання, то воно було би непевним. Але це не стосується даної дискусії щодо визначення того, яку юрисдикцію має Церква щодо тих переступів, які є публічно відомими. Бо оскільки вони є відомими, їх звинувачено поіменно, а потому їх поіменно прощено, якщо їхній автор бажає бути прийнятим Церквою».
2 Конфутація, стаття хі.
3 Рим. 2:28 і далі; Гал. 6:15.
4 Var. продовжує: «Окрім того, через те, що відпущення гріхів є даром або ж подарованим заради Христа, то з цього випливає, що сатисфакції не вимагаються. І Євангеліє має заповідь відпускати гріхи як дар, а не навязувати покарань і нових законів, чи навязувати частину покарань, а частину відпускати. Бо де...» і т. д. Пар. 63.
5 Ці слова від Габріела Біла, Senten., Lib. iv. dist. 16, qu. 2
6 Var.: «Так само, як і в інших місцях, де приписуються діла, противники витлумачують їх як сатисфакції і умилостивлення, тож тут, через те, що згадка робиться про покарання, вони перекручують його до сатисфакції. Августин не притримувався такої точки зору, а саме: сум у покаянні є ціною, якою дається відпущення гріхів. Бо він знав, що гріхи відпускаються задарма, заради Христа; він знав, що смерть Христова є жертвою за наші гріхи. Тож що би не цитувалося про помсту та про покарання, воно завжди повинне прийматися так, щоб не спростовувати відпущення гріхів задарма, щоб не затьмарювати заслуги Христової, як і не відводити людей від віри в Христа до віри в діла. Але ми припускаємо, що у покаянні є помста не як ціна, але як помста за нашу стару природу. Це жахи та інші спонукання, які пробуджуються проти гріха, але через них не дається відпущення. Більше того, якби не було додано віри, то ці жалі принесли би вічну смерть. Дійсно, можна було би сказати poenoe tenetia, якщо це розуміти як покарання, а не як ціну, за яку має даватися відпущення. І Августин не говорить про покарання як про Ключі, що відпускають; отже, невірним є застосовувати цей вислів до сатисфакцій. Він говорить про правдиві покарання, тобто про жах і про щирі жалі розуму, що існують в покаянні. Все ж таки ми не виключаємо зовнішніх неприємностей плоті; бо це саме по собі йде за правдивими жалями розуму. Щодо...» і т. д. У нім. варіанті набагато коротше.
7 Var. додає: «По-перше, обговорюючи те, що стається, а саме те, що гріх карається, вони достатньо виявляють свою зневагу до Христової користі. Бог призначив ціною за наші гріхи не наші покарання, не наші сатисфакції, але смерть Свого Сина. Яким же божевіллям є надавати перевагу нашим сатисфакціям над сатисфакцією Христовою! По-друге, коли Бог карає з великою суворістю, то ми не мусимо думати, що через такі покарання є обовязкове відпущення гріхів: і для того, щоб не завдати шкоди користі Христовій, і через те, що сумління не може бути умиротвореним через те, що не дарується відпущення гріхів задарма. Останнє, коли Бог карає з найбільшою жорстокістю, тоді ці покарання все одно ніяк не стосуються Ключів. У них немає заповіді ні про навязування, ані про відпускання таких покарань, які є ділами Божими. Але ми припускаємо, що Бог карає гріхи, перше в каятті, коли...» і далі.
8 Var. таким чином висловлює: «Бо їх вражається для умертвлення теперішніх гріхів, тому що у святих вони припиняють і умертвлюють хтивість. Бо у святих смерть усе ще залишається для того, щоб скасувати цю нечисту природу. Відповідно, Павло каже: «Тіло мертве через гріх»,тобто воно умертвлене через наявний гріх, який все ще залишений у плоті. Тож хрест є не покаранням, але вишколом і підготовкою до відновлення. Бо коли наявний гріх умертвлений і коли посеред спокус ми вчимося шукати помочі Божої і пересвідчуватися в Божій присутності, тоді ми більше і більше визнаємо зневіру в [наших] серцях і втішаємося вірою. Таким чином збільшується новизна духу, як каже Павло: «Хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день у день відновляється внутрішній» (2 Кор. 4:16). Ісая каже подібним чином [26:16 як вище]. Окрім того, смерть є вірним покаранням, коли нажахане серце відчуває гнів Божий, відповідно до місця: «Жало смертито гріх». Але коли жахи гріха долаються вірою, тоді смерть без цього смислу гніву не є, властиво, покаранням. Навіть більше, Ключі не накладають і не скасовують цих покарань. Тому сатисфакції до цих покарань не стосуються. Бо Ключі не відпускають ані смерті, ані жодної іншої причини загальних бід. Отже, якщо сатисфакціями вони компенсують за ці покарання, то чому вони просять нас робити сатисфакції у чистилищі?»
9 Звідси до кінця параграфа існує пропуск у німецькому варіанті.
10 Прим. перекладача.

<назад далі >


Сайт создан в системе uCoz