Книга Злагоди

Передмова до українського видання доктора богослов'я Роберта Л. Рана

Передмова Єпископа Української Лютеранської Церкви В'ячеслава Горпинчука

CONCORDIA
ЗЛАГОДА

Апологія Ауґзбурзького віросповідання

Розділ V

Стаття XII. Про покаяння

  1. У дванадцятій статті вони схвалюють першу частину, у якій ми викладаємо, що тим, хто впав у гріх від часу Хрищення, може даватися відпущення гріхів будь-коли, щойно вони навернуться. Вони засуджують іншу частину, у якій ми кажемо, що частинами покаяння є каяття і віра [розкаяне, засмучене серце і віра, а саме те, що я одержую прощення гріхів через Христа]. Вони безсоромно відкидають, що віра є другою частиною покаяння.
  2. Що ж нам тут вдіяти, о Карле, наш найнепереможніший Імператоре? Твердження, яке властиве саме Євангелію, є таким, що вірою ми здобуваємо відпущення гріхів. [Це слово не наше слово, але цеголос і слово Самого Ісуса Христа, нашого Спасителя]. Цей голос Євангелія ці автори Конфутації осуджують. Тож ми жодним чином не можемо погодитися з їхнім спростуванням. Ми не можемо засудити твердження Євангелія, таке корисне та щедре втіхами. Чим ще є заперечення того, що вірою ми здобуваємо відпущення гріхів, як не ставленням до крові та смерті Христової зі зневагою?
  3. Тож ми благаємо Вас, о Карле, найнепереможніший Імператоре, терпляче і уважно вислухати нас і розсудити про цей дуже важливий предмет, у якому вміщена головна тема Євангелія, і правдиве знання Ісуса Христа, і правдиве поклоніння Богові. Бо всі добрі люди ствердять, що про цей предмет ми навчали особливо те, що є добрим, побожним, корисним і необхідним для цілої Церкви Христової. Вони ствердять з творів наших богословів, що до Євангелія було додане саме світло, а багато шкідливих помилок, якими, на думку схоластів та каноників, покривалася доктрина про покаяння, було виправлено.
  4. Перед тим як перейти до захисту нашої позиції, мусимо перше сказати таке: всі добрі люди усіх рівнів, як однаково і богословських рівнів, безперечно визнають, що перед появою творів Лютера про доктрину покаяння було чимало замішання. Збереглися книги сентенціалістів, у яких є безліч питань, які богослови задовільно пояснити не зуміли. Люди ані були спроможними збагнути суть справи, ані побачити, що саме вимагалося в покаянні, де треба було шукати миру сумління.
  5. Хай вийде хтось із наших противників і скаже нам, коли відбувається відпущення гріхів. О Боже праведний, яка там темрява! Вони вагаються щодо того, чи відпущення гріхів відбувається у виснаженні, а чи в розкаянні. А якщо воно відбувається через розкаяння, то яка тоді є потреба у відпущенні, що тоді чинить Влада Ключів, якщо гріхи уже прощено? Тут вони тужаться ще більше і нечестиво применшують Владу Ключів.
  6. Дехто собі гадає, що Владою Ключів провина не відпускається, але що вічні покарання змінюються на тимчасові. Таким чином, найблаготворнішою владою було би служіння не життя і Духа, а лише гніву та покарань.
  7. Інші, а саме ті, що є обережнішими, уявляють, що Владою Ключів гріхи відпускаються перед Церквою, а не перед Богом. Це також є згубною помилкою. Бо якщо Влада Ключів не втішає нас перед Богом, то що ж тоді примирить наше сумління? Чим далі, тимбільше.
  8. Вони навчають, що покаянням ми заслуговуємо благодать. Щодо того, якби будь-хто спитався, чому Саул і чому Юда та подібні їм особи, які страшно розкаювалися, не заслужили благодаті, то відповідь потрібно виводити з віри та відповідно до Євангелія, що Юда не вірував, що він не підтримував себе Євангелієм і обітницею Христовою. Бо віра виявляє відмінність між розкаянням Юди та Петра. Але противники відповідають щодо Закону, що Юда не любив Бога, а боявся покарання.
  9. Коли ж, однак, нажахане сумління, особливо в тих серйозних, правдивих і великих жахах, які описані в Псалмах і у пророків, і які звичайно відчувають ті, що по правді навернені, воно зможе вирішити, чи воно боїться Бога заради себе [воно з любові боїться Бога, як Бога], а чи втікає від вічних покарань? Ці великі емоції можна розрізняти по буквах та в термінах, але насправді вони не є так розділені, як про це мріють ці солодкі софісти.
  10. Тут ми знову звертаємося до суджень усіх добрих і мудрих мужів [які також бажають пізнати правду]. Поза сумнівом, вони визнають, що ці дискусії у творах противників є дуже заплутаними та складними. І все-таки тут вирішується доля найважливішого предмета, головна тема Євангелія, відпущення гріхів. Ця ціла доктрина про питання, які ми розглянули, є у творах противників, сповнена помилок та лицемірства, та затьмарює користь Христову, Владу Ключів і праведність віри [на невимовну шкоду сумлінню].
  11. Ось що виявляється у першій дії. А що коли вони приходять до сповіді? Яке діло є у безконечному перераховуванні гріхів, які все одно значною мірою стосуються людських традицій! А для того, щоби добру голову ще більше замучити цими засобами, то вони уявляють собі, що цей перерахунок відбувається за Божим правом.
  12. І коли вони цей перерахунок вимагають за Божим правом, то водночас вони промовляють холодно про відпущення, яке по правді є за Божественним правом. Вони фальшиво стверджують, що саме Таїнство передає благодать ex opere operato без всякої прихильності того, хто його використовує; зовсім не згадується про віру, яка охоплює відпущення і втішає сумління. Ось що, по правді, називається брйенбй рсп фщн мхуфзсйщн, відходом від тайн.
  13. Третя дія [цієї пєси] залишається про відкуплення. Але вона складається із найзаплутаніших дискусій. Вони уявляють собі, що вічні покарання помякшуються покараннями чистилища, і навчають, що частина їх відпускається Владою Ключів, а частина відпускається через відкуплення.1
  14. Далі вони додають, що відкуплення повинне бути надлишковими ділами, і вони чинять ними нерозумні дотримання, такі, як прощі, вервиці чи подібні речі, які не є заповіданими Богом.
  15. Потім так само, як вони визволяють від чистилища через відкуплення, так і було винайдено дію визволяючого відкуплення, що приносила значні доходи. Бо вони продають індульгенції, які витлумачують, як відпущення відкуплення. І ці доходи є не тільки від живих, але вони є набагато щедрішими від мертвих. Вони також не обмежуються визволенням мертвих тільки через індульгенції, але й також через жертву меси.2
  16. Коротко кажучи, предмет відкуплень є необмеженим. Серед цих скандалів (бо всього перерахувати ми не можемо) і диявольських доктрин лежить похованою доктрина про праведність віри в Христа і користь Христова. Тож всі добрі люди розуміють, що доктрина софістів і каноників про покаяння є справедливо та належним чином засудженою. Бо наступні догми є чітко фальшивими і чужими не лише Святому Письму, але й також церковним отцям:
  17. І. Що від Божого заповіту ми заслуговуємо благодать добрими ділами, вчиненими без благодаті.
  18. ІІ. Що виснаженням ми заслуговуємо благодаті.
  19. ІІІ. Що для видалення гріха достатньо самої відрази до злочину.
  20. IV. Що через каяття, а не вірою в Христа, ми здобуваємо відпущення гріхів.
  21. V. Що Влади Ключів достатньо для відпущення гріхів не перед Богом, а перед Церквою.
  22. VI. Що Владою Ключів гріхи перед Богом не відпускаються, а що Владу Ключів було запроваджено для помякшення вічних покарань до тимчасових для того, щоб навязати сумлінням певні відкуплення, щоби запровадити нові форми поклоніння і для зобовязання сумління до таких відкуплень та дій поклоніння.
  23. VII. Що, відповідно до Божого права, перерахування образ у сповіді, про що навчають противники, є необхідним.
  24. VIII. Що канонічні відкуплення є необхідними для визволення від покарання чистилища, або ж що вони приносять користь, як компенсація за видалення провини. Бо так це розуміють непоінформовані люди.
  25. ІХ. Що прийняття Таїнства покаяння ex opere operato без доброї схильності зі сторони того, хто вживає його, тобто без віри, здобуває благодать.
  26. Х. Що Владою Ключів наші душі визволено від чистилища через індульгенції.
  27. ХІ. Що у резервуванні справ3 не лише канонічні покарання, але й сама провина повинна бути зарезервованою відносно того, хто є правдиво наверненим.
  28. Отже, для того, щоби визволити побожні сумління від цих лабіринтів софістів, ми приписали покаянню ці дві частини, а саме: каяття та віру. Якщо хтось бажає додати третю, а саме: плоди гідні покаяння, тобто зміна цілого життя і характеру на краще [добрі діла, що слідуватимуть та повинні слідувати за наверненням], то цьому противитися ми не будемо.4
  29. З каяття ми видаляємо ті непотрібні та безконечні дискусії щодо того, коли ми тяжко сумуємо через любов до Бога, а коли через страх покарання. Але ми кажемо, що каяття є правдивим жахом сумління, яке відчуває, що Бог розгніваний через гріх, і яке тяжко засмучене тим, що згрішило. І це каяття, таким чином, відбувається, коли гріхи засуджуються Словом Божим, тому що підсумком проповідування Євангелія є те, щоб виявляти гріх і пропонувати заради Христа відпущення гріхів, праведність і Святого Духа, і вічне життя, та що ми, як відроджені люди, повинні чинити добрі діла.
  30. Таким чином, Христос підсумовує Євангеліє, коли Він каже у останньому розділі Луки (в. 47), щоб у Ймення Його «проповідувалось покаяння і прощення гріхів між народів усіх».
  31. І про ці жахи каже Писання, як у Пс. 38:4, 8: «Бо провини мої переросли мою голову, як великий тягар, вони тяжчі над сили мої... Обезсилений я й перемучений тяжко, ридаю від стогону серця свого...» І Пс. 6:2, 3: «Помилуй мене, Господи, я ж бо слабий, уздоров мене, Господи, бо тремтять мої кості, і душа моя сильно стривожена, а ти, Господи, доки?» Та Іс. 38:10, 13: «Я сказав був: Опівдні днів своїх відійду до шеолових брам, решти років своїх я не матиму... Я кричав аж до ранку... Він, як лев, потрощить всі кості мої...»
  32. У цих жахах сумління відчуває гнів Божий проти гріхів, гнів, який невідомий безпечній людині, що ходить за плоттю [як софісти та до них подібні]. Воно бачить ницість гріха і серйозно страждає через вчинений гріх; водночас воно також утікає від жахливого гніву Божого, тому що людська природа, якщо вона не підтримана Словом Божим, не може його знести.
  33. Так каже Павло (Гал. 2:19): «Бо Законом я вмер для Закону».
  34. Бо Закон тільки звинувачує та лякає сумління. Посеред цих жахів наші противники нічого не кажуть про віру; вони представляють тільки те Слово, яке виявляє гріх. Коли тільки це навчається, тоді цедоктрина Закону, а не Євангелія. Цим великим сумом та жахом, кажуть вони, люди заслуговують благодать, якщо все ще люблять Бога. Але як люди любитимуть Бога, коли вони відчувають жахливий та невимовний гнів Божий? Що ще, окрім відчаю, навчають ті, які в цьому жахові виявляють тільки Закон?
  35. Тож ми додаємо, як другу частину «Про віру в Христа», що в цих жахах треба викладати сумлінням Євангеліє про Христа, у якому Євангельська обітниця відпущення гріхів задарма обіцяється через Христа. Тож вони повинні вірувати, що заради Христа їм вільно відпускаються гріхи.
  36. Ця віра підбадьорює, підтримує та оживлює розкаяних, відповідно до Рим. 5:1: «Виправдавшись вірою, маємо мир з Богом». Ця віра здобуває відпущення гріхів. Ця віра виправдовує перед Богом, як про це свідчить той самий вірш «Виправдавшись вірою». Ця віра виявляє відмінність між каяттям Юди та Петра, Саула та Давида. Каяття Юди чи Саула не приносить жодної користі з тієї причини, що до нього не додано тієї віри, що осягає відпущення гріхів, яке дається як дар заради Христа.
  37. Відповідно, каяття Давида або Петра приносить користь, тому що до нього додається віра, яка осягає відпущення гріхів заради Христа. Так само і немає любові перед тим, як вірою буде вчинене примирення. Бо без Христа Закон [Божий Закон або Перша Заповідь] не виконується, відповідно до Еф.2:8; Рим. 5:2: «Христом ми приступаємо до Бога». І ця віра зростає поступово, і впродовж цілого життя вона бореться з гріхом [випробовується різними спокусами] для того, щоби подолати гріх і смерть. Але любов, як ми сказали, іде за вірою.
  38. І, таким чином, синівський страх можна легко визначити, як такий неспокій, що повязаний з вірою, тобто, де віра втішає і підтримує стурбоване серце. Рабський страх є там, де віра не підтримує стурбованого серця [є страхом без віри, там, де нема нічого, окрім гніву та сумніву].
  39. І навіть більше, Влада Ключів надає та представляє Євангеліє через відпущення, яке є правдивим голосом Євангелія. Таким чином, ми також маємо на увазі відпущення, коли промовляємо про віру, бо «віравід слухання» (Рим. 10:17). Бо коли чують Євангеліє і відпущення [тобто обітницю Божої благодаті], тоді підбадьорюється сумління і одержує втіху.
  40. І через те, що Бог по правді оживлює через Слово, то Ключі, дійсно, відпускають гріхи перед Богом, відповідно до Луки 10:16: «Хто слухає васМене слухає». Тож треба вірити голосові того, хто відпускає гріхи не менше, ніж ми повірили би голосові з небес.
  41. І відпущення належним чином можна назвати Таїнством покаяння, як про це також говорять вченіші схоластичні богослови.
  42. Тим часом ця віра живиться багатьма способами у спокусах через проголошення Євангелія [слухання проповідей, читання] і використання Таїнств. Бо вони є [печатями та] знаками Нового Заповіту, тобто знаками відпущення гріхів. Тож вони пропонують відпущення гріхів, як про це чітко свідчать слова Господньої Вечері (Мт. 26:26, 28): «Це тіло Моє, що за вас видається. Це кров Моя Нового Заповіту» тощо. Таким чином, віра зачинається і зміцнюється через відпущення, через слухання Євангелія, через використання Таїнств, щоби вона не була подолана в той час, коли бореться з жахом гріхів і смертю.
  43. Ця теорія покаяння є простою і чіткою, і вона збільшує Владу Ключів та Таїнств, осяює користь Христову і навчає нас, щоби ми користувалися Христом, як Посередником та Умилостивителем.
  44. Але оскільки Конфутація засуджує нас за те, що ми приписали покаянню ці дві частини, ми мусимо виявити, що Писання висловлює їх як головні частини у покаянні чи наверненні. Бо Христос каже (Мт. 11:28): «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» Тут є два члени. «Струджені» та «обтяжені» позначають каяття, турботу і жах гріхів і смерті. «Прийти до Христа» означає повірити, що наші гріхи відпущено заради Христа; коли ми віруємо, то наші серця оживлено Святим Духом через Слово Христове.
  45. Тож тут є ці дві головні частиникаяття та віра. І в Марка 1:15 Христос каже: «Покайтеся, і віруйте в Євангелію!» Як у першому члені Він нам виявляє гріх, так у другому Він нас утішає і виявляє відпущення гріхів. Бо вірувати в Євангеліє не є тією загальною вірою, що її мають також дияволи [не є просто вірою в історію Євангелія], але це, зокрема, вірувати, що відпущення гріхів дається заради Христа. Бо це обявлено в Євангелії. Ви тут також бачите обєднаними дві частини: каятття, коли є докір за гріхи, і віра, коли сказано: «Віруйте в Євангелію!» Якщо хтось тут хоче сказати, що Христос сюди також включає плоди покаяння чи цілковито нове життя, то ми не будемо перечити. Бо для нас тут достатньо того, що каяття та віру названо головними частинами.
  46. Павло майже повсюди, коли описує навернення чи відновлення, визначає ці дві частиниумертвлення та оживлення, як у Кол. 2:11: «Ви в Ньому були й обрізані нерукотворним обрізанням», а саме: «скинувши людське тіло гріховне в Христовім обрізанні». І потім (в. 12): «У Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога». Тут є дві частини. Одна є скиданням тіла гріховного, інша є воскресінням знову через віру. Ці слова: умертвлення, оживлення, скидання тіла гріховного, воскресінняне можна розуміти по-платонічному, щодо уявної зміни, але умертвлення означає правдивий жах, який мають ті, що помирають, який природа не може знести, хіба що вона буде підкріплена вірою. Тож він називає це, як «скидання тіла гріховного», що ми називаємо зазвичай каяттям, тому що в цьому тяжкому сумові очищується природна хтивість. А оживлення не треба розуміти, як платонівську фантазію, але як втіху, що по правді підтримує життя, яке тане при каятті.
  47. Тож тут є дві частини: каяття та віра. Бо як сумління не може бути умиротвореним, окрім як вірою, тому тільки віра оживлює, відповідно до проголошення (Ав. 2:4; Рим. 1:17): «Праведний житиме вірою».
  48. І потім в Кол. 2:14 сказано, що Христос знищує рукописання, яке є проти нас через Закон. Тут також є дві частини рукописання і знищення рукописання. Однак рукописання є сумлінням, яке нам докоряє і засуджує нас. І навіть більше, Закон є словом, яке докоряє та засуджує гріх. Тож цей голос, який каже: «Згрішив я перед Господом»,як це промовляє Давид (2 Сам. 12:13), є рукописанням. І нечестиві та безпечні люди не ставляться серйозно до цього вислову. Бо вони не бачать, вони не читають того вироку, який Закон написав у серці. У правдивому сумові та жахові сприймається цей вирок. Тож рукописання, яке засуджує нас, є самим каяттям. Знищити рукописанняце викреслити той вирок, яким ми проголошуємо, що засуджені, і поглинути його, відповідно до чого ми знаємо, що ми звільнені від цього осуду. Але віра є новим вироком, який скасовує попередній вирок і дає серцю мир та життя.
  49. Хоча яка є потреба тут цитувати багато свідчень, коли вони є повсюди очевидними у Писаннях? Пс. 117 (118):28: «Покарати менепокарав був Господь, та смерти мені не завдав». Пс. 118 (119):28: «Розпливає зо смутку душа моя, постав мене згідно зо словом Своїм!» Тут у першому членові вміщено каяття, а в другому описано чітко спосіб, як у смуткові нас оживлено, а самеСловом Божим, яке пропонує благодать.
  50. Це живить та оживлює серця. І 1 Сам. 2:6: «Господь побиває й оживлює, до шеолу знижає й підносить до неба». Одним із них позначено каяття, іншимвіру.
  51. І Іс. 28:21: «Повстане Господь, ... затремтить Він у гніві... щоб Свій чин учинити, предивний Свій чин, щоб зробити роботу Свою, незвичайну роботу Свою!» Він називає його дивним ділом Господа, коли Він жахає, тому що оживлювати та втішати є особистим ділом Божим. [Інші діла, такі, як жахати і вбивати, не є Божим особистим ділом, тому що Бог тільки оживлює]. Але Він жахає, сказано, з цієї причини, а саме тому, щоб було місце для втіхи та оживлення, тому що серця, які є безпечними та не відчувають гніву Божого, не є схильними до втіхи.
  52. Таким чином, Писання призвичаєне до приєднання до цих двохжаху та втіхи, для того щоб навчати, що в покаяння є ці головні членикаяття та віра, яка втішає і виправдовує. Як також тут ми не бачимо, яким чином природа покаяння може бути представленою чіткіше та простіше. [Ми точно знаємо, що Бог таким чином діє у Своїх християнах і в Церкві].
  53. Бо два головних Божих діла в людях є такими: нажахати та виправдати, і оживити тих, хто нажаханий. На ці два діла поділено все Писання. Одна частина є Закон, який виявляє, докоряє та засуджує гріх. Інша частина є Євангеліє, тобто обітниця благодаті, що обдаровується у Христі, і ця обітниця постійно повторюється у всьому Писанні, будучи перше висловленою Адамові [«Покладу ворожнечу» тощо (Буття 3:15).], потомупатріархам, а тоді ще чіткіше проголошена пророками, і, нарешті, проповідувана та викладена серед юдеїв Христом і поширена цілим світом Апостолами.
  54. Бо всі святі були виправдані вірою у цю обітницю, а не своїм виснаженням чи розкаянням.
  55. І приклади їхнього життя так само виявляють ці дві частини. Після свого гріха Адам був докорений і нажаханий; це було каяття. Потім Бог обіцяє благодать і говорить про майбутнє насіння (благословенне насіння, тобто про Христа), яким буде знищено царство диявола, смерті та гріха; там Він пропонує відпущення гріхів. Цеголовні речі. Бо, хоча покарання потім додається, все-таки це покарання не заслуговує відпущення гріхів. А про цей вид покарання ми поговоримо дещо згодом.
  56. Так Давидові докорено Натаном і, нажаханий, він каже (2 Сам. 12:13): «Згрішив я перед Господом». Цекаяття. Після того він чує відпущення: «Господь зняв твій гріх,не помреш!» Цей голос підбадьорює Давида і вірою підтримує, виправдовує його та оживлює. Тут також додається покарання, але це покарання не заслуговує відпущення гріхів.
  57. Так само не додаються якісь особливі покарання, але в покаянні повинні завжди існувати ці дві речі, а саме: каяття та віра, як в Луки 7:37, 38. Жінка, яка була грішницею, підійшла до Христа, плачучи. Цими сльозами впізнається каяття. Після того вона чує відпущення: «Прощаються тобі гріхи! Твоя віра спасла тебе, іди з миром собі!» Цедруга частина покаяння, а самевіра, яка її підбадьорює та втішає.
  58. З усього цього є очевидним для побожних читачів, що ми приписуємо покаянню ті частини, що, належним чином, є його складовими в наверненні чи відродженні і відпущенні гріхів. Гідні плоди та покарання (як і терпіння, що ми повинні бути готовими нести хрест, і покарання, які Бог покладає на старого Адама) слідують за відродженням і відпущенням гріхів. З цієї причини ми згадали ці дві частини для того, щоб віру, яку ми вимагаємо в покаянні (про яку мовчали всі каноніки та софісти), можна було краще побачити. І що ту віру, яку проголошує Євангеліє, можна краще зрозуміти, коли вона виставляється проти каяття та вмертвлення.5
  59. Але так само, як противники виразно засуджують наше твердження, що люди здобувають відпущення гріхів вірою, ми додамо декілька доказів, з яких буде зрозумілим, що відпущення гріхів відбувається не ex opere operato через каяття, але тією особливою вірою, якою людина вірує, що гріхи їй відпущені. Бо це є головна стаття, про яку ми змагаємося з нашими противниками і знання якої ми вважаємо вкрай необхідною для всіх християн. Однак, як видається, ми вже достатньо висловилися про той самий предмет, то тут ми будемо малослівніші. Бо дуже близькими є теми доктрини про покаяння та доктрини про виправдання.
  60. Коли противники говорять про віру і кажуть, що вона передує покаянню, то вони мають на увазі під вірою не ту, що виправдовує, а ту, що загалом вірує в існування Бога, що нечестивим загрожують покарання [що є пекло] і т. д. На додаток до цієї віри ми потребуємо, щоб кожен вірив, що йому відпущені його гріхи. Щодо цієї особливої віри: ми дискутуємо, і ми протиставляємо точці зору, яка прохає нас не вірити в обітницю Христову, але в opus operatum каяття, сповідь і відкуплення тощо. Ця віра йде за жахами для того, щоби подолати їх і вчинити сумління умиротвореним. Цій вірі ми приписуємо виправдання і відродження, бо вона звільняє від жаху і приносить у серце не лише мир і радість, але й також нове життя. Ми стверджуємо, що ця віра є по правді необхідною для відпущення гріхів і, відповідно, поміщаємо її посеред частин покаяння. Так само по-іншому не вірить Церква Христова, хоча й наші противники виступають проти нашого твердження.
  61. І навіть більше, на початку ми питаємо противників, чи приймати відпущення як одну з частин покаяння, чи ні? Але якщо вони відділять його від сповіді, оскільки вони є вправними у вчиненні розрізнень, то ми не бачимо, яку користь приносить сповідь без відпущення. Проте якщо вони не відділяють одержування відпущення від сповіді, тоді їм треба притримуватися тієї точки зору, що віра є частиною покаяння, тому що відпущення інакше не сприймається, окрім як вірою. Те, що відпущення сприймається лише вірою, можна довести із Павла, який навчає (Рим. 4:16), що обітниці не можна прийняти нічим іншим, а тільки вірою. Але відпущення є обітницею прощення гріхів.
  62. Тому воно обовязково потребує віри. Так само ми не бачимо, як той, хто не погоджується з ним, може одержати відпущення. А чим ще є відмова погодитися з відпущенням, як не звинуваченням Бога у фальші? Якщо серце сумнівається, то воно вважає ті речі, які обіцяє Бог, непевними і такими, що не мають значення. Відповідно, в 1 Івана 5:10 написано: «Хто не вірує Богові, той учинив Його неправдомовцем, бо не вірив у свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого».
  63. По-друге, ми думаємо, що противники визнають, що відпущення гріхів є або частиною, або кінцем, або, по-їхньому висловлюючись, terminus ad quem, покаяння [бо що допомагає покаяння, якщо не здобувається прощення гріхів?]. Отже, те, чим одержується прощення гріхів, правильно додається до частин покаяння. Проте дуже певним є те, що хоча й усі сили пекла протирічать нам, все-таки відпущення гріхів не можна отримати по-іншому, але самою вірою, яка вірує, що гріхи прощено заради Христа, відповідно до Рим. 3:25: «Що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру». Подібним чином Рим. 5:2: «Через Якого ми вірою одержали доступ до тієї благодаті» тощо.
  64. Бо не може нажахане сумління виставити проти Божого гніву наших діл чи нашої любові, але цілковито умиротворюється, коли осягає Христа, як Посередника, і вірує в обітниці, що дані заради Нього. Бо ті, хто думає собі, що без віри в Христа серця не можуть бути умиротвореними, не розуміють, чим є прощення гріхів і яким чином воно до нас прийшло.
  65. Петро (1 Посл. 2:6) цитує з Іс. (49:23, і 28:16): «Хто вірує в Нього, той не буде осоромлений!» Тож треба, щоби засоромилися лицеміри, ті, котрі впевнені, що отримують прощення гріхів через свої особисті діла, а не через Христа. Петро також каже у Діях 10:43: «Усі пророки свідкують про Нього, що кожен, хто вірує в Нього, одержить прощення гріхів Його Йменням». Те, що він каже «Його Йменням», не може бути вираженішим чіткіше, коли він додає: «... кожен, хто вірує в Нього». Тож таким чином ми одержуємо прощення гріхів лише через Імя Христове, тобто заради Христа, а не заради будь-яких наших заслуг чи діл. І це відбувається, коли ми віруємо, що гріхи нам відпущено заради Христа.
  66. Наші противники привселюдно оголошують, що вони є Церква, що вони слідують за одностайністю Церкви [тим, чого дотримується Католицька Вселенська Церква]. Але Петро також цитує на нашу користь одностайність Церкви: «Усі пророки свідкують про Нього, що кожен, хто вірує в Нього, одержить прощення гріхів Його Йменням» і т. д. Про одностайність пророків, звичайно, треба судити, як про одностайність Церкви Вселенської. [Я насправді думаю, що якщо всі святі пророки одностайно погоджувалися у проголошенні (через те, що Бог вважає навіть одного пророка за неоціненний скарб), то вона також повинна вважатися за постанову, проголошення і одностайно сильний висновок Вселенської Католицької Християнської святої Церкви і по праву її треба такою вважати]. Ми не поступаємося ані Папі, ані Церкві владою чинити постанови проти цієї одностайності пророків.
  67. Але булла Лева відкрито засуджує цю статтю «Про відпущення гріхів», а противники засуджують її у своїй Конфутації. З чого є очевидним те, як ми повинні судити про те, з якої Церкви є ці люди, які своїми постановами не тільки ганять доктрину, що ми здобуваємо прощення гріхів вірою, не заради наших діл, але заради Христа, але також видають накази скасовувати її силою меча і будь-яким видом жорстокості вбивати добрих чоловіків, які в це вірують.
  68. Але в них є автори зі славетними іменами: Скотт, Габріел і до них подібні, і місця з отців, які часто цитуються в постановах. Звичайно, якщо взяти до уваги перераховування свідчень, то вони нас випереджують. Бо є ціла купа найдрібязковіших письменників про Sententiae, які, наче змовившись, захищають ці плоди уяви про заслуги виснаження і про діла, та про інші речі, які ми перерахували вище.
  69. Але щоб ніхто не був підкуплений кількістю цитат, зауважимо, що не мають великої ваги свідчення пізніших письменників, які не є авторами своїх творів, а, лише копіюючи попередніх письменників, передали ці думки з одних книжок у інші. Вони не висловлювали своєї точки зору, так само, як незначні судді мовчки схвалювали помилки своїх зверхників, яких вони не розуміли.
  70. Тож не сумніваймося протиставляти це твердження Петра, який наводить одностайність пророків проти стількох легіонів сентенціаріан.
  71. І до цього Петрового твердження додається ще й твердження Святого Духа. Бо текст промовляє таким чином (Дії 10:44): «Як Петро говорив ще слова ці, злинув Святий Дух на всіх, хто слухав слова».
  72. Тож хай побожні сумління знають, що заповідь Божа така: щоб вони вірували, що їх задарма прощено заради Христа, а не заради наших діл. І цією заповіддю Божою хай вони покріпляються проти відчаю та проти жаху гріха та смерті.
  73. І хай вони знають, що ця віра існує серед святих від часу створення світу. [Про неї мало знають ліниві схоласти; а це благословенне проголошення, Євангеліє, яке проголошує прощення гріхів через благословенне насіння, яким є Христос, від початку світу є найбільшою втіхою і скарбом усіх побожних царів, усіх пророків, усіх віруючих. Бо вони вірували у Того Самого Христа, у Якого віруємо ми; бо від початку світу жоден святий не був спасенний жодним іншим чином, окрім як через віру цього самого Євангелія. Тому Петро так і каже і т. д.] Бо Петро чітко наводить одностайність пророків, і писання Апостолів свідчать, що вони вірують у це ж саме. Також не бракує писань отців. Бо Бернард каже це саме словами, які не є розпливчатими: «Бо треба перш за все вірувати, що ви не можете мати прощення гріхів, хіба що з ласки Божої, але додавати все-таки, що ви віруєте в це, а саме в те, що заради Нього ваші гріхи вам прощено. Це те свідчення, яке стверджує у твоєму серці Святий Дух, кажучи: «Твої гріхи тобі прощено». Бо так Апостол судить, що людина виправдовується даром через віру».
  74. Ці слова Бернарда чудово проливають світло на нашу справу, тому що він не тільки вимагає, щоби ми в цілому вірували, що гріхи прощено через милосердя, але він благає нас додавати особливу віру, якою ми віруємо, що наші гріхи навіть нам прощено; і він навчає, яким чином ми можемо ставати певними про прощення гріхів, а саме: коли наші серця підбадьорюються вірою і стають заспокоєними через Святого Духа. Чого ж ще вимагають противники? [А тепер що, противники? Чи св. Бернард також єретик?]. Чи вони ще насмілюються заперечувати, що вірою ми здобуваємо прощення гріхів, чи що віра є частиною покаяння?
  75. По-третє, противники кажуть, що гріхи прощаються через те, що виснажена чи розкаяна особа виявляє дію любові до Бога [якщо ми розпочинаємо з розуму любити Бога], і цією дією вона заслуговує одержати прощення гріхів. Це є нічим іншим, як навчанням Закону,Євангеліє ж витерте, а обітниця про Христаскасована. Бо вони вимагають тільки Закону та наших діл, тому що Закон вимагає любові. Окрім того, вони нас навчають, щоб ми були впевненими у тому, що здобуваємо прощення гріхів через каяття і любов. Чим же є це, як не покладанням нашої упевненості на наші діла, а не на обітницю Божого Слова і обітницю про Христа? Але якщо Закону достатньо для здобуття прощення гріхів, то яка тоді є потреба в Євангелії? Яка тоді є потреба в Христі, якщо ми здобуваємо прощення гріхів через наші власні діла?
  76. З іншого боку, ми кличемо сумління від Закону до Євангелія; і від упевненості у їхніх особистих ділах до впевненості в обітниці та Христові, тому що Євангеліє представляє нам Христа і обіцяє задарма прощення гріхів заради Христа. У цю обітницю воно запрошує нас вірити, а саме в те, що заради Христа нас примирено з Отцем, а не заради нашого особистого каяття чи любові. Бо немає іншого Посередника чи Умилостивителя, окрім Христа. Так само ми не можемо чинити діла Закону, допоки ми перше не є примиреними через Христа. А коли щось і робимо, то все одно повинні вірити, що не заради цих діл, але заради Христа, як Посередника та Умилостивителя, ми здобуваємо прощення гріхів.
  77. Більш того, докором Христові і скасовуванням Євангелія є вірити в те, що ми здобуваємо прощення гріхів через Закон або через щось інше, а не вірою в Христа. Цю теорію ми також були обговорили в розділі «Про виправдання»,6 де ми проголосили те, чому ми сповідуємо, що люди виправдовуються вірою, а не любовю.
  78. Отже, доктрина противників, коли вони навчають, що своїм каяттям та любовю люди здобувають прощення гріхів і довіряють цьому каяттю та любові, є просто доктриною Закону, і, навіть як таку, вони її не розуміють [вони не розуміють її стосовно того виду любові до Бога, яку вона вимагає] так само, як і юдеї дивилися на покрите обличчя Мойсея. Бо уявімо, що є любов, уявімо, що є діла, але ні любов, ані діла не можуть бути умилостивленням за гріх [або мати таку ж цінність, як Христос]. І вони не можуть навіть протиставитися гнівові та суду Божому, відповідно до Пс. 143:2: «І на суд не вступай із рабом Своїм, бо жоден живий перед обличчям Твоїм справедливим не буде!» Так само не можна переносити шану Христову на наші діла.
  79. Бо з цих причин Павло сперечається,7 що ми не виправдані Законом, але він протиставляє Законові обітницю прощення гріхів, яка дається заради Христа і навчає, що ми задарма одержуємо прощення гріхів заради Христа. Павло відкликає нас від Закону до цієї обітниці. На цю обітницю він запрошує нас дивитися [і вважати Господа Христа нашим скарбом], що, звичайно, є марним,8 якщо ми виправдовуємося Законом перед тим, як ми виправдані через обітницю, або якщо ми здобуваємо прощення гріхів заради нашої особистої праведності.
  80. Але очевидно, що обітниця була дана нам, і Христос був пропонований нам із тієї самої причини, що ми не можемо виконувати діла Закону.9 Тому необхідно, щоб ми були примирені обітницею перед тим, як чинити діла Закону. Проте обітниця одержується самою вірою. Тож необхідно для розкаяних осіб осягати вірою обітницю прощення гріхів, яке дається заради Христа, і бути впевненим, що задарма, заради Христа, у них є примирений Отець.
  81. Це значення Павла, Рим. 4:16, де він каже: «Через це з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була». І Гал. 3:22: «Та все зачинило Писання під гріх, щоб віруючим була дана обітниця з віри в Ісуса Христа», тобто що всі є під гріхом, і вони не можуть бути визволеними інакше, як осяганням вірою обітниці відпущення гріхів.
  82. Тож ми мусимо вірою приймати прощення гріхів перед тим, як чинимо діла Закону, хоча, як було сказано вище, любов іде за вірою, тому що відроджені одержують Святого Духа і, відповідно, починають [ставати приязними до Закону і] чинити діла Закону.
  83. Ми могли би навести більше свідчень, якби вони не були очевидними кожному побожному читачеві у Писаннях. А ми не бажаємо бути багатослівними для того, щоб цю справу можна було з більшою готовністю розглянути.
  84. Також, дійсно, немає сумніву, що значення Павла є саме тим, яке ми захищаємо, а саме: вірою ми одержуємо прощення гріхів заради Христа, вірою ми повинні протиставити Божому гніву Христа, як Посередника, а не наші діла. Також не можна непокоїти побожні сумління, навіть якщо й противники знаходять хиби у твердженнях Павла. Навіть найпростіше сказане можна перекрутити причіпками. Ми знаємо, що те, про що ми згадали, є правдивим і щирим значенням Павла; ми знаємо, що ця наша віра приносить побожним сумлінням [у агонії смерті і спокуси] певну втіху, без якої ніхто не може встояти на Божому суді.
  85. Тож хай ці фарисейські точки зору противників будуть відкинуті, а саме: що ми не одержуємо вірою відпущення гріхів, але що його треба заслужити нашими любовю і ділами; що ми повинні протиставити нашу любов і наші діла гнівові Божому. Ця доктрина є не з Євангелія, а із Закону, і вигадує, що людина виправдовується Законом перед тим, як вона примирилася через Христа з Богом, оскільки Христос каже (Івана 15:5): «Без Мене нічого чинити не можете ви»,і подібним чином: «Я - Виноградина, ви галуззя!»
  86. Але противники вигадують, що мигалуззя не Христове, а Мойсеєве. Бо вони бажають бути виправданими Законом і пропонувати свою любов і діла Богові перед тим, як примиряться з Богом через Христа, перед тим, як вони є галуззям Христовим. Павло, з іншого боку [який певно, що є набагато більшим учителем, ніж противники], стверджує, що Закону не можна дотримуватися без Христа. Відповідно, для того, щоб ми могли бути примиреними з Богом заради Христа, треба, щоб обітниця була прийнята перед тим, як ми чинитимемо діла Закону.
  87. Ми думаємо, що це є достатньо чітким для побожних сумлінь. І, отже, вони зрозуміють, чому вище ми проголосили, що люди виправдовуються вірою, бо ми мусимо протиставити гніву Божому не наші любов чи діла, чи впевненість у нашій любові і ділах, але Христа, як Посередника [бо вся наша здібність, всі наші вчинки і діла є надто слабкими для того, щоб віддалити та умиротворити Божий гнів]. І ми мусимо осягати обітницю прощення гріхів перед тим, як будемо чинити діла Закону.
  88. І, нарешті, коли сумління умиротвориться, якщо ми одержуємо прощення гріхів на тій основі, що ми любимо або що ми чинимо діла Закону? Бо Закон завжди нас звинувачуватиме, тому що ми ніколи не задовольняємо Божий Закон. Як і Павло каже (Рим. 4:15): «Закон чинить гнів». Золотоустий запитує про покаяння: «Чому ми впевнені, що наші гріхи прощено?» Противники також у своїх «Сентенціях» запитуються про той самий предмет. Цього не можна пояснити, сумління неможливо заспокоїти, допоки їм невідомо, що на це є Божа заповідь і саме Євангеліє, що вони повинні бути твердо переконані, що заради Христа гріхи прощено задарма, і що вони не повинні сумніватися, що гріхи прощено їм. Якщо хтось сумнівається, то він звинувачує, як говорить Іван (1 Послання 5:10), Божу обітницю у фальшивості. Ми навчаємо, що ця певність віри вимагається у Євангелії. Противники залишають сумління непевними та у сумнівах.
  89. Сумління з віри нічого не мають, оскільки постійно сумніваються, чи в них є прощення гріхів. [Бо неможливо, щоб був відпочинок а чи спокій, чи мир сумління, якщо вони сумніваються в тому, чи є Бог благодатний. Бо якщо вони сумніваються у тому, що в них є благодатний Бог, чи вони чинять добро, чи щодо того, що вони мають прощення гріхів, то як можуть вони і т. д.]. Як можуть вони у цьому сумніві кликати до Бога, як можуть бути вони впевненими в тому, що їх почуто? Таким чином, ціле життя є без Бога [віри] і без правдивого поклоніння Богові. Ось що каже Павло (Рим. 14:23): «Що не від віри, те гріх». І через те, що вони постійно зайняті цим своїм сумнівом, вони ніколи не дізнаються, чим є віра [Бог або Христос]. Тому так стається, що всі вони в кінці впадають у відчай [помирають у сумнівах, без Бога, без усього знання про Бога]. Такою є доктрина противників, доктрина Закону, скасування Євангелія, доктрина відчаю. [Там, де замовчується Христос, людей зводиться до жахливого суму та мук сумління, і, нарешті, коли приходить спокусадо відчаю. Нехай Його Імператорська Величність милостиво розгляне і дослідить цю справу; вона стосується не золота чи срібла, але душ і сумлінь].
  90. Тож ми раді надати всім добрим людям судження про тему покаяння, бо в нім немає неясності, для того, щоб вони змогли вирішити, чи то ми, чи противники навчали тому, що є побожнішим та здоровішим для сумління. Дійсно, ці розходження у Церкві10 не приносять нам задоволення, тому для того, щоб у нас не було ще більших і вагоміших причин для розходжень із противниками, ми би з більшим задоволенням помовчали. Але тепер через те, що вони осуджують очевидну правду, то для нас є неправильним відступатися від справи, яка є не нашою, але Христовою і Церкви. [Ми не можемо з вірністю до Бога і сумління заперечувати ту благословенну доктрину і Божу правду, з якої ми очікуємо в кінці, коли це наше тимчасове життя закінчиться і вся поміч створінь припиниться, єдиної вічної найвищої втіхи; як також ми ні в чому не можемо відступитися від цієї справи, яка є не тільки нашою, але цілого християнського світу та стосується найбільшого скарбуІсуса Христа].11
  91. Ми проголосили те, з яких причин ми приписали покаянню ці дві частини: каяття і віру. І тут ми це зробили вільніше, тому що видається багато висловів отців про покаяння, які цитуються у спотвореному вигляді з отців [Августина та інших давніх отців], і яких противники перекрутили для того, щоб забрати віру з-перед очей. Такими є: «Покаяння є оплакуванням минулого зла і не чинення знову діл, які доведеться потім оплакувати». І знову: «Покаяння є покаранням того, хто жалкує, і тому покаранням у собі того, про вчинення чого він жалкує». У цих місцях нічого не згадується про віру. І навіть у школах, коли там відбувається тлумачення, нічого не додається про віру.
  92. Тож для того, щоб доктрина про віру могла бути помітнішою, ми перерахували її серед частин покаяння. Бо сам предмет показує, що ті місця, які вимагають каяття чи добрих діл і не згадують про виправдовуючу віру, є небезпечними [як це показує досвід].
  93. І від тих, хто зібрав ці фрагменти із «Сентенцій» і постанов, ми вправі очікувати на розсудливість. Бо через те, що отці в деяких місцях говорили про одну частину, а в інших місцях про іншу частину покаяння, то було б добре зібрати і поєднати їхні судження не тільки про одну частину, але про обидві, тобто про каяття і віру.
  94. Бо Тертуліан відмінно промовляє про віру, розглядаючи клятву у пророка (Єз. 33:11): «Як живий Я, говорить Господь Бог, не прагну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити!» Бо коли Бог присягається, що він не бажає смерті грішника, то Він виявляє, що вимагається віра для того, щоб ми могли вірити Тому, Хто присягається, і були чітко впевненими, що Він нас прощає. Влада Божих обітниць повинна бути сама по собі для нас великою. Але ця обітниця також підтверджена клятвою. Тож коли хтось не впевнений у тому, що він прощений, тоді він заперечує, що те, про що присягнувся Бог, є вірним, а жахливішу богозневагу годі уявити. Бо Тертуліан так каже: «Він запрошує нас винагородою спасіння, навіть присягаючи. Кажучи: «Живий Я»,Він бажає, щоб Йому вірили. Які ми блаженні, ті, що заради нас присягається Бог! Які ми бідні, коли не віримо Господу, навіть коли Він присягається!»
  95. Але тут ми мусимо знати, що та віра повинна мати впевненість, що Бог прощає нас даремно, заради Христа, заради Своєї ж обітниці, не заради наших діл, нашого каяття, сповіді чи відкуплення. Бо якби віра покладалася на ці діла, то вона негайно би ставала непевною, тому що налякані сумління бачать, що ці діла є негідними.
  96. Відповідно Амвросій прекрасно говорить про покаяння: «Тож для нас гідним є вірити і в те, що нам треба каятися, і в те, що нас прощено; але все одно ми повинні сподіватися прощення як від віри; а віра здобуває його, як з рукописання». Знову: «Саме віра покриває наші гріхи».
  97. Тож в отців є достатньо речень не тільки про каяття і діла, але й про віру. Але противники, через те, що вони не розуміють ні природи покаяння, ані мови отців, підбирають місця про одну частину покаяння, тобто про діла; вони пропускають заяви, зроблені в інших місцях про віру через те, що не розуміють їх.  

1 Апологія, р. vi., ст. xii., пар. 26, 37 і далі.
2 Апологія, р. xii., ст. xxiv., пар. 64, 91 і далі.
3 Жахливіші злочини, які Папа та його єпископи резервують для свого особистого розгляду.
4 Var. додає: «Ми також не є несвідомими того, що у граматиків термін poenitentia означає незгоду з тим, що ми раніше схвалювали. Він більше узгоджується із каяттям, аніж із вірою. Але для цілі викладання ми тут розуміємо покаяння, як ціле навернення, у якому є два terminiумертвлення та оживлення. Відповідно до звичайних назв, ми називаємо їх каяттям і вірою».
5 Var. додає: «І для того, щоб цілий світ міг побачити, якою великою є потреба в наших критиків, що написали Конфутацію у примиренні з правдивою побожністю, то ми також додамо судження Бернарда, який поєднує два члени у покаянні, а саме: каяття і вірусаме таким чином, яким це робимо і ми. У його третій проповіді про Благовіщення є такі слова: «Обяви мені вранці Своє милосердя, бо на Тебе надіюсь» (Пс. 143:8). Безсумнівно, сама надія здобуває в Тебе місце співчуття, бо не виливаєш Ти оливи милосердя, хіба що у посуд віри. Але це безвірна довіра, спроможна лише певно проклинати через те, що ми очевидно грішимо в надії. Хоча вона і не повинна зватися довірою, але нечутливістю і згубним обманом. Бо що таке довіра для того, кому байдужа небезпека? Або які ліки є від страху, коли страху не осягають, і саме питання не про страх? Довіра є утіхою; але не потрібна тому втіха, хто радіє від учинення зла і радше торжествує від зла. Тож спитаймося, браття, і побажаймо, щоби відповідь далася, якими великими є наші гріхи та провини, і хай нам буде показано наші злочини та образи. Досліджуймо наші дороги, і зі щирою увагою досліджуймо наші загрози та небезпеки. Хай кожен у страхові своєму скаже: «Піду я до воріт пекла»,так щоби тепер були хоробрими ні від чогось іншого, як тільки від самого милосердя Божого. Цеправдива впевненість людей, що забувають себе і покладаються на свого Господа. Це, кажу вам, є правдивою впевненістю, якій не заперечується милосердя, відповідно до свідчення пророка: «Ось око Господнє на тих, хто боїться Його, хто надію на милість Його покладає» (Пс. 33:18). Як також нам недостатньо малої довіри, бо в нас, по правді, є причина страху; а в Ньомупричина довіри». Ось як Бернард, чию думку ми радісно цитували для того, щоби читачі могли бачити, яким чином ми тут розуміємо віру, як те, що стосується довіри в милосердя, яка підбадьорює нас і втішає нажаханих, ось який він правий у називанні довіри. І це можна чітко побачити, коли є протистояння жахів і втіхи. Так само тут Бернард бажає, щоб у людях існувало знання гріхів чи каяття, чи жаху, і він бажає, щоби додавалася довіра, яка підбадьорює у каятті».
6 Пар. 61 і далі, «Про любов і виконання Закону», пар. 26 і далі.
7 Рим. 3:24; 4:13 і далі; Гал. 3:22.
8 Рим. 4:14.
9 Рим. 4:16.
10 Апологія, Передмова, пар. 16.
11 Пор. пар. 2.  

<назад далі >


Сайт создан в системе uCoz