Книга Злагоди

Передмова до українського видання доктора богослов'я Роберта Л. Рана

Передмова Єпископа Української Лютеранської Церкви В'ячеслава Горпинчука

CONCORDIA
ЗЛАГОДА

Апологія Ауґзбурзького віросповідання

Розділ ІІІ
Любов і виконання Закону

[B. Відповідь на аргументи противників]

  1. Тепер, коли стала зрозумілою основа цієї справи, а саме відмінність між Законом і обітницею Євангелія, буде легко вирішити заперечення противників. Бо вони наводять місця про Закон і діла і пропускають місця про обітницю.
  2. Та одразу на всі думки про Закон можна відповісти, що Закону неможливо дотриматися без Христа, і що коли світські діла чиняться без Христа, вони не догоджають Богові. Тому, коли діла хваляться, треба додати, що вимагається віра, щоб їх хвалили за рахунок віри, що вониплоди та свідчення віри.10
  3. Сумнівні та небезпечні випадки чинять багато різноманітних рішень. Бо судження давнього поета є правдивим: «Неправедна справа, яка сама по собі є хворою, потребує вміло застосованих ліків». Але в справедливих і певних випадках одне або два пояснення, що виводяться з джерел, виправляють усі речі, які видаються образливими. Це відбувається також у цьому нашому випадку. Бо правило, яке я щойно навів, пояснює всі місця, що наводяться про Закон і діла.
  4. Бо ми визнаємо, що Писання навчає у деяких місцях Закон, а в інших місцях Євангеліє, або ж благодатну обітницю відпущення гріхів заради Христа. Але наші противники цілковито скасовують цю обітницю, яка дана задарма, коли вони заперечують, що віра виправдовує, і навчають, що заради любові і наших діл ми одержуємо відпущення гріхів і примирення.
  5. Якби відпущення гріхів залежало від стану наших діл, то воно було би цілком непевним.11 Таким чином буде скасована обітниця.
  6. Відповідно, ми спрямовуємо побожний розум до зважання на обітниці і на даремне відпущення гріхів, і на примирення, яке, як ми навчаємо, відбувається через віру в Христа. Після цього ми додаємо також доктрину Закону.12 І треба це ділити правильно, як Павло каже в 2 Тим. 2:15. Ми мусимо бачити, що Писання приписує Законові, а що обітницям. Бо воно хвалить добрі діла таким чином, що не усуває даремної обітниці.13
  7. Бо добрі діла треба робити через Божу заповідь,14 так само для вправляння віри і через сповідання та складання подяки. Через ці причини добрі діла повинні обовязково чинитися, які, хоча і чиняться у плоті, ще не цілковито відновленій, що стримує рухи Святого Духа і наділяє деякою своєю нечистістю, все одно через Христа вони є святими, божественними ділами, пожертвами та вчинками, що стосуються правління Христового, Який таким чином виявляє Його Царство перед цим світом. Бо в них Він освячує серця і гамує диявола, і для того, щоб уберегти Євангеліє серед людей, відкрито протиставить царству диявола сповідання святих і в наших слабкостях проголошує Свою силу.
  8. Небезпеки, праця і проповіді Апостола Павла, Афанасія, Августина і подібних до них, які навчали Церкву, є святими ділами, вони є правдивими пожертвами, що прийнятні Богові, вони є змаганнями Христовими, через які Він гамував диявола і відводив його від тих, що вірували.
  9. Давидові труди у проведенні воєн і в керуванні державою є святими ділами, є правдивими пожертвами та змаганнями Божими, що захищали людей, які мали Слово Боже проти диявола для того, щоб знання Боже не знищилося повністю на землі.
  10. Таким чином, ми також думаємо про кожне добре діло у найпокірніших покликаннях і в приватних справах. Через ці діла Христос святкує Свою перемогу над дияволом так само, як роздавання милостині коринтянами (1 Кор. 16:1) було святим ділом, пожертвою і змаганням Христовим проти диявола, який трудиться, щоб нічого не можна було вчинити для прославлення Бога.
  11. Принижувати такі діла, сповідання доктрини, біди, діла любові, умертвління плоті по правді було би применшенням зовнішнього правління Христового Царства посеред людей.
  12. Тут ми також додаємо про нагороди та заслуги. Ми навчаємо, що нагороди пропонувалися та обіцялися ділам віруючих. Ми навчаємо, що добрі діла є достойними нагороди не для відпущення гріхів, не для благодаті або виправдання (бо їх ми здобуваємо тільки вірою), але для інших нагород, тілесних і духовних, у цьому житті, і по ньому, тому що Павло каже (1 Кор. 3:8): «Кожен одержить свою нагороду за працею своєю!»
  13. Отже, будуть різні нагороди за відповідно різну працю. Але відпущення гріхів є однаковим і рівним для всіх, так само, як Христос є одним і пропонується задарма всім, хто вірує, що заради Христа їхні гріхи їм відпущено. Отже, відпущення гріхів і виправдання одержуються тільки вірою, а не через будь-які діла, що є очевидним із мук сумління, тому що жодне з наших діл не може протистояти Божому гніву, як чітко каже Павло (Рим. 5:1): «Виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через Якого ми вірою отримали доступ» тощо.
  14. Проте через те, що віра чинить дітей Божих, вона також чинить їх співспадкоємцями із Христом. Тому через те, що ми своїми ділами не заслуговуємо виправдання, яким ми стаємо синами Божими, ми не заслуговуємо своїми ділами вічного життя, бо це здобуває віра, тому що віра виправдовує нас і чинить Бога прихильним. Але виправдані приречені до вічного життя, відповідно до цього місця (Рим. 8:30): «Кого виправдав, тих і прославив».
  15. Павло (Еф. 6:2) хвалить нам заповідь про шанування батьків, згадуючи про нагороду, яка додається до тієї заповіді, де він не має на увазі, що послух батькам виправдовує нас перед Богом, але те, що коли він відбувається у тих, що виправдані, він заслуговує інші великі нагороди.
  16. І все-таки Бог гартує Своїх святих по-різному і часто стримує нагороди праведності діл для того, щоб вони навчилися не довіряти своїй власній праведності, але щоб вони могли навчитися прагнути волі Божої радше, ніж нагород, як це виглядає у Йова, у Христі та в інших святих. І про це нас навчають багато Псалмів, що втішають нас при наявності щастя в лихих, як Пс. 37:1: «Не май заздрости». І Христос каже (Мт. 5:10): «Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне».
  17. Цими похвалами добрих діл віруючі, поза сумнівом, спонукувані чинити добрі діла.
  18. Тим часом проти безбожних, чиї діла є злими, проголошується також доктрина покаяння, і гнів Божий виявляється, яким Він погрожує всім, що не каються.
  19. Отже, ми хвалимо добрі діла і вимагаємо їх, та виявляємо багато причин, чому ми повинні їх робити. Тому про діла також навчає Павло, коли каже (Рим. 4:9 і далі), що Авраам одержав обрізання не для того, щоб цим ділом він міг одержати виправдання, бо вірою він вже досягнув того, що його було пораховано праведним. Але обрізання додалося для того, щоб він міг мати на своєму тілі написаний знак, щоб через його нагадування він міг вправлятися у своїй вірі, і яким також він міг сповідувати свою віру перед іншими та своїм свідченням міг запросити інших увірувати.
  20. «Вірою Авель приніс Богові жертву кращу»,Євр.11:4. Отже, через те, що він був праведним вірою, жертва, яку він приніс, була угодна Богові; не те, що своїм ділом він заслужив відпущення гріхів і благодать, але, що він вправлявся у своїй вірі і виявляв її іншим для того, щоб запросити їх увірувати.
  21. Хоча, таким чином, добрі діла повинні слідувати за вірою, люди, які не можуть вірувати і бути певними, що заради Христа вони прощені задарма, і що задарма заради Христа у них є примирений Бог, використовують діла зовсім по-іншому. Коли вони бачать діла святих, то судять по-людському, що святі заслужили відпущення гріхів і благодать через ці діла. Відповідно, вони удають їх і думають, що через подібні діла вони заслуговують відпущення гріхів і благодать; вони думають, що через ці діла, вони умиротворюють гнів Божий і досягають того, що заради цих діл їх пораховано праведними.
  22. Цю безбожну думку про діла ми засуджуємо. По-перше, через те, що вона затьмарює славу Христову, коли люди пропонують Богові ці діла, як ціну і викупну жертву. Ця шана, що належить лише Христові, приписується нашим ділам. По-друге, вони все одно не знаходять у цих ділах миру сумління, але в правдивому жахові, складуючи діло на діло, зрештою, вони впадають у відчай, тому що не знаходять жодного діла достатньо чистим. [Нім. додає: Достатньо важливим і цінним, щоб умилостивити Бога, здобути з певністю вічне життя, одним словом, заспокоїти та умиротворити сумління]. Закон завжди звинувачує і чинить гнів. По-третє, такі люди ніколи не досягають знання Божого, так як у гніві вони втікають від Бога, Який їх судить і вдаряє бідами, вони ніколи не вірують, що їх Він чує.
  23. Але віра виявляє присутність Божу через те, що вона є певною, що Бог задарма прощає нас і чує.
  24. Більше того, ця безбожна думка про діла завжди існувала в світі. У язичників були жертви, виведені від їхніх отців. Вони намагалися повторити їхні діла. Їхньої віри вони не зберегли, але думали, що діла були умилостивленням і ціною, за рахунок яких Бог з ними примириться.
  25. Люди в Законі намагалися повторювати жертви з думкою, що засобами цих діл вони умиротворять Бога, так би мовити, ex opere operato. Ми тут бачимо, як серйозно пророки докоряють людям. Пс. 50:8: «Я буду картати тебе не за жертви твої». І Єр. 7:22: «Я не говорив батькам вашим про справи цілопалення». Такі місця засуджують не діла, які Бог заповів як зовнішні вправляння у цім правлінні, але вони засуджують безбожну думку, відповідно до якої вони думають, що цими ділами вони умиротворили гнів Божий і таким чином відкидають віру.
  26. І через те, що жодні діла не умиротворюють сумління, час від часу на додаток до Божих заповідей вигадувалися нові діла [з лихим сумлінням, як ми це побачили в папстві]. Народ Ізраїлю бачив, як пророки приносять жертви на високих місцях [і в гаях]. Окрім того, приклади святих особливо зворушують розум тих, що сподіваються подібними ділами здобути благодать так само, як ці святі її здобули. [Але святі вірували]. З цієї причини люди почали з чудовим запалом копіювати це діло для того, щоб таким ділом15 вони могли заслужити відпущення гріхів і благодать. Але пророки приносили жертви на високих місцях не для того, щоб цими ділами вони змогли заслужити відпущення гріхів і благодать, але через те, що на цих місцях вони навчали і, відповідно, представляли свідчення своєї віри.
  27. Люди чули, що Авраам приніс у жертву свого сина. Отже, вони також для того, щоб умиротворити Бога найжорстокішими та найскладнішими ділами, умертвляли своїх синів. Проте Авраам не приніс у жертву свого сина з тією думкою, що це діло було цінним та таким, що умилостивлює, заради якого його буде пораховано праведним.
  28. Таким чином, у Церкві було запроваджено Господню Вечерю, щоб згадуванням обіцянок Христових, про які нам у цьому знакові нагадується, у нас зміцнювалася віра, і ми могли привселюдно нашу віру визнавати і проголошувати Христові користі, як Павло каже (1 Кор. 11:26): «Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити,смерть Господню звіщаєте» тощо. Але наші противники заявляють, що меса є ділом, що виправдовує нас ex opere operato, і видаляє провину і відповідальність перед покаранням у тих, хто її святкує, бо так пише Гавриїл.
  29. Антоній, Бернард, Домінік, Франциск та інші святі отці вибрали певний спосіб життя або заради науки [готовнішого читання Святого Письма], або інших корисних вправ. Водночас вони вірили, що вірою їх пораховано праведними заради Христа, і що Бог до них був благодатним не через їхні особисті вправляння. Але маси людей із того часу повторювали не віру отців, а їхній приклад без віри, для того, щоб такими ділами16 вони могли заслужити відпущення гріхів, благодать і праведність; вони не вірували, що все це вони одержували задарма, заради Христа, як Ублагання.
  30. Таким чином, світ судить про всі діла, що вони є умилостивленням, яким умиротворюється Бог, що вони є ціною, якою нас пораховано праведними. Світ не знає Христа, як Ублагання, він не знає, що ми цього добиваємося задарма вірою, що нас пораховано праведними заради Христа. І всетаки через те, що діла не можуть принести миру сумлінню, постійно вибираються інші діла, здійснюються нові обряди, робляться нові обітниці і формуються нові чернецькі ордени поза заповідями Божими для того, щоб шукати великих діл, які можна буде протиставити гніву та суду Божим.
  31. Всупереч Святому Письму противники притримуються цих безбожних думок про діла. Але для того, щоб приписати нашим ділам ці речі, а саме те, що вони є умилостивленням, що вони заслуговують відпущення гріхів і благодать, що заради них, а не вірою заради Христа, як Ублагання, нас пораховано праведними перед Богом, чим же це є, як не запереченням у Христа нашим Посередником та Ублаганням?
  32. Отже, хоч ми віруємо і навчаємо, що добрі діла мусять обовязково чинитися (бо за вірою повинне йти початкове виконання Закону), все одно ми приписуємо Христові належну Йому шану. Ми віруємо і навчаємо, що вірою заради Христа нас пораховано праведними перед Богом, що нас не пораховано праведними через діла без Христа, як Посередника, що ділами ми не заслуговуємо відпущення гріхів, благодаті і праведності, що ми не можемо виставити своїх діл проти гніву та справедливості Божої, що ділами не можна подолати жахів гріха, але що жахи гріха долаються лише вірою, що тільки Христа, як Посередника, треба представляти вірою проти гніву та суду Божого.
  33. Якщо хтось думає по-іншому, то він не надає належної пошани Христові, Який був даний, щоб бути Ублаганням, щоб через Нього ми могли мати доступ до Отця.
  34. Ми говоримо зараз про праведність, через яку ми маємо справу з Богом, а не з людьми, але якою ми осягаємо благодать і мир сумління.
  35. Однак сумління не може бути умиротвореним перед Богом, окрім як вірою, яка є певною, що Бог заради Христа з нами примирений, відповідно до Рим. 5:1: «Виправдавшись вірою, майте мир»,через те, що виправдання є тільки справою, що є задарма обіцяною заради Христа, а отже, завжди приймається перед Богом лише вірою.17
  36. А тепер ми дамо відповідь на ті місця, які наводять противники для того, щоб довести, що ми виправдані любовю і ділами. З Коринтян (1 Кор. 13:2) вони цитують: «І коли маю всю віру та любови не маю, то я ніщо!» І тут вони надзвичайно торжествують. «Павло свідчить цілій Церкві, кажуть вони,що сама віра не виправдовує».
  37. Але відповідь є простою після того, як ми показали вище, чого ми дотримуємося про любов і діла. Це місце в Павла вимагає любові. Ми також цього вимагаємо. Бо ми сказали вище, що відновлення і початкове виконання Закону повинні в нас існувати, відповідно до Єр. 31:33: «Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу». Якщо хтось відкидає любов, навіть маючи при цьому велику віру, то цю віру він не збереже, бо він не зберігає Святого Духа [він стає холодним і тепер є знову плотським, без Духа і віри; бо Святого Духа там немає, де немає християнської любові та інших плодів Духа] .
  38. Як також не описує в цьому місці Павло спосіб виправдання, проте до тих він пише, які, будучи виправдані, повинні спонукатися приносити добрі плоди, щоб не втратити Святого Духа.
  39. До того ж, противники ставляться до цієї справи у зворотному порядку. Вони цитують це одне місце, у якому Павло навчає про плоди, вони випускають дуже багато інших місць, у яких у звичному порядку він обговорює спосіб виправдання. Крім того, вони завжди додають виправлення до інших рядків, які стосуються віри, а саме до тих, які треба розуміти як такі, що стосуються fides formata.18 Тут вони не додають жодного виправлення, що також є потреба у вірі, яка тримається того, що нас пораховано праведними заради Христа, як Ублагання. Таким чином, противники виключають Христа із виправдання і навчають тільки праведності Закону.
  40. Але повернімося до Павла. Ніхто не може прийти з цього тексту до іншого висновку, окрім як того, що любов є необхідною. Це ми сповідуємо. Також є необхідним не чинити крадіжки. Але міркування не буде вірним, якщо хтось бажатиме звідси вивести аргумент, подібний до цього: «Не чинити крадіжки є необхідним. Отже, не чинити крадіжки виправдовує». Тому що виправдання є не схваленням якогось одного діла, але цілої особи. Отже, це місце в Павла не шкодить нам; тільки противники не повинні в своїй уяві додавати до нього все, що забажають. Бо він не каже, що любов виправдовує, але [«і коли любови не маю»] «я ніщо!» а саме, що віра, якою великою вона не була бигасне. Він не каже, що любов долає жахи гріха і смерті, і що ми можемо виставляти нашу любов проти гніву і суду Божого, що наша любов сповняє Божий Закон, що без Христа, як Ублагання, у нас є доступ нашою любовю до Бога, що нашою любовю ми одержуємо обіцяне відпущення гріхів. Павло такого нічого не каже. Отже, він не думає, що любов виправдовує, тому що ми виправдані лише коли ми осягаємо Христа, як Ублагання, і віруємо, що заради Христа Бог з нами примирений. Як також не можна навіть мріяти про виправдання з випущенням Христа, як Ублагання.19
  41. Якби не було потреби у Христі, якби нашою любовю ми долали смерть, якби нашою любовю без Христа, як Ублагання, ми мали доступ до Бога, то наші противники могли би видалити обітницю про Христа і скасувати Євангеліє.20
  42. Противники перекручують дуже багато місць, тому що вони додають до них свої власні думки і не виводять значення із самих місць. Бо яка складність у цьому місці, якщо ми видалимо тлумачення, яке самовільно додають противники, які не розуміють, що таке виправдання, чи того, як воно відбувається [що таке віра, Хто такий Христос, чи як людина виправдовується перед Богом]? Коринтяни, будучи перед цим виправдані, одержали багато прекрасних дарів. Спочатку вони палали ревністю, як це і звичайно буває. Потім розділення [групи і секти] почали серед них виникати, як про це зазначає Павло, вони почали недолюблювати добрих учителів. Відповідно, Павло докоряє їм і закликає їх повернутися до служіння любові. Хоча це не є необхідним, водночас було би нерозумно припускати, що діла Другої Скрижалі, через які ми маємо справу з людьми, а не властиво з Богом, нас виправдовують. Але у виправданні нам треба мати справу з Богом, Його гнів треба умиротворити, і сумління має бути примиреним відносно Бога. Нічого з цього не відбувається через діла Другої Скрижалі.
  43. Проте вони заперечують, що перед вірою і надією надається перевага любові. Бо Павло каже (1 Кор. 13:13): «А найбільша між нимилюбов!» Тепер у відповідності із цим є те, що найбільша і найголовніша чеснота повинна виправдовувати.
  44. Хоча Павло у цьому місці, властиво, говорить про любов до свого ближнього і зазначає, що любов є найбільшою, бо у неї найбільше плодів. Віра і надія повинні діяти тільки відносно Бога, але любов має зовнішньо необмежене служіння до людей. [Любов виявляється на землі посеред людей і робить багато добра, втішаючи, навчаючи, настановляючи, допомагаючи, радячи приватно і привселюдно]. Так чи інакше, ми погоджуємося з противниками, що любов до Бога і до нашого ближнього є найбільшою чеснотою, бо головною Заповіддю є ця: «Люби Господа Бога» (Мт. 22:37). Але яким чином вони роблять з цього висновок, що любов виправдовує? «Найбільша чеснота,кажуть вони,виправдовує».
  45. Жодним чиномні. Бо так само, як найбільший чи перший Закон не виправдовує, так само найбільша чеснота Закону не виправдовує.21 Але та чеснота виправдовує, яка осягає Христа, яка передає нам Христові заслуги, якими одержуємо благодать і мир від Бога.22 Але ця чеснотавіра. Бо як часто казалося,23 віра є не тільки знанням, але радше тим, що бажає одержати чи осягнути ті речі, які пропонуються в обітниці про Христа.
  46. І навіть більше, цей послух до Бога, а самебажати одержувати пропоновану обітницю, є не меншою Божою службою, лбфсейб,24 ніж є любов. Бог бажає, щоб ми вірили в Нього і одержували від Нього благословення, і це Він проголошує вірною Божою службою.
  47. Але противники приписують виправдання любові, тому що повсюди вони навчають і вимагають праведності Закону. Бо ми не можемо заперечувати, що любов є найвищим ділом Закону. І людська мудрість дивиться в Закон і шукає в ньому виправдання. Відповідно, схоластичні доктори, великі й талановиті люди, проголошують це, як найвище діло Закону, і приписують цьому ділу виправдання. Проте, обмануті людською мудрістю, вони не дивляться на відкрите, але на закрите обличчя Мойсея точно так само, як фарисеї, філософи, магометяни.25
  48. Але ми проповідуємо глупоту Євангелія, у якій обявляється інша праведність, а саме та, що заради Христа, як Ублагання, нас пораховано праведними, коли ми віруємо, що заради Христа Бог з нами примирився. Ми також не є невігласами у тому, наскільки далекою є ця доктрина від судження розуму та Закону. Ми також не є невігласами у тому, що доктрина Закону про любов є набагато привабливішою, бо вона мудрість. Але ми не соромимося глупоти Євангелія. Бо заради Христової слави ми це захищаємо і благаємо Христа, щоб Він допоміг нам Своїм Святим Духом, щоб ми змогли це зробити чітким та виразним.
  49. Противники у Конфутації також цитували проти нас Кол. 3:14: «Любов, що вона союз досконалости!» З цього вони роблять висновок, що любов виправдовує, тому що вона чинить людей досконалими. Хоча відповідь про досконалість тут може бути зроблена багатьма способами, ми все-таки просто зацитуємо значення Павла. Певним є те, що Павло говорив про любов до ближнього. Як також ми справді не повинні думати, що Павло приписав би або виправдання, або досконалість до діл Другої Скрижалі, надавши їм перевагу перед ділами Першої. І якби любов чинила людей досконалими, тоді не було би потреби у Христі як в Ублаганні,26 бо віра сприймає Христа лише як Ублагання. Це, отже, є дуже далеким від значення Павла, який ніколи не дозволяє, щоб Христа відкинули як Ублагання.
  50. Отже, він говорить не про особисту досконалість, але про цілісність, спільну для Церкви [щодо єдності Церкви і слова, яке вони тлумачать як досконалість, яке не означає нічого іншого, як відсутність розбратів]. Бо з цього приводу він каже, що любов є союзом або звязком, щоб позначити, що він говорить про обєднання чи зєднання разом одного з одним багатьох членів Церкви. Бо так само, як у всіх сімях і в усіх державах треба, щоб злагода зростала, а спокою неможливо вберегти, якщо люди не ставлять себе вище інших і не прощають певних помилок посеред себе; так Павло наказує, щоб існувала любов для того, щоб у Церкві зберегти злагоду, терпіти різкіші манери братів, коли є така потреба, не придавати уваги менш серйозним помилкам, щоб Церква не розпалася на різноманітні розколи, ворожнечі, поділи і єресі, від постання у ній схизми.
  51. Бо злагода конче зруйнується, де тільки або єпископи накладають [без причини] на людей важчі тягарі, або не мають пошани до слабкостей у людях. А розколи постають тоді, коли люди надто різко судять [швидко осуджують і критикують] про поведінку [життя і його спосіб] вчителів [єпископів чи проповідників] чи зневажають учителів через певні менш серйозні помилки, бо тоді вони шукають і інший вид доктрини, й інших учителів.
  52. З іншого боку, досконалість, тобто цілісність Церкви, зберігається тоді, коли сильні терплять слабких, коли люди по-доброму ставляться до деяких похибок у поведінці своїх учителів [мають терпіння також до своїх проповідників], коли єпископи не судять суворо слабкості людей [знають, як управлятися в терпінні до людей, відповідно до обставин, з пошаною до всіх видів слабкостей і похибок].
  53. Цими настановами про справедливість сповнені книги всіх мудреців, а саме сказано, що у щоденному житті ми повинні чинити багато поступок задля загального спокою. Про це тут та в інших місцях навчає Павло. Чому ж наші противники так необачно виводять із терміна «досконалість» те, що любов виправдовує тоді, коли Павло говорить про загальні цілісність і спокій. І таким чином це місце тлумачить Амвросій: «Так само, як про будівлю говорять, що вона досконала або довершена, коли всі її частини належним чином поєднані одна з одною».
  54. Більше від того, ганебним є для наших противників проголошувати так багато про любов в той час, коли вони її ніде не виявляють. Що вони роблять зараз? Вони роздирають на шматки церкви, вони пишуть закони кровю і пропонують наймилосерднішому князеві, імператорові, щоб він все це поширював; вони вбивають священиків та інших добрих людей, якщо хтось із них [бодай] натякне, що він не повністю схвалює такі очевидні зловживання. [Вони хотіли би усіх, хто скаже бодай одне слово проти їхньої безбожної доктрини, бачити мертвими]. Це все не узгоджується з тими панегіриками любові, що якби їм противники слідували би, то церкви були б спокійними, а в державі був би мир. Бо ці галас і крики затихли би, якби противники не так серйозно наполягали на певних традиціях, що не приносять жодної користі побожності, більшість з яких, навіть ті самі особи, що найзавзятіше їх захищають, не дотримуються.27 Але вони собі з легкістю прощають, та не так прощають іншим, відповідно до місця в поета: «Я себе прощаю»,промовив Мавій».
  55. Але все це надзвичайно віддалене від тих панегіриків любові, які вони цитують у Павла, як також вони, як стіна, не розуміють і слова з того, на чому наполягають.
  56. З Петра вони цитують також це речення (1 Петр. 4:8): «Любов покриває багато гріхів». Очевидним є те, що Петро також говорить про любов один до одного, тому що він зєднує це місце із заповідями, якими він заповідає любити одне одного. Як і не могло прийти на розум будь-якого Апостола те, що любов долає гріх і смерть, що любов є замісницькою жертвою, через яку, виключаючи Христа, як Посередника, примирено Бога, що любов є праведністю без Христа, як Посередника. Бо ця любов, якою би вона не була, була би праведністю Закону, а не Євангелія, яке обіцяє нам примирення і праведність, якщо ми віруємо, що заради Христа, як Умилостивителя, Отець примирений, і що нас обдаровано заслугами Христовими.
  57. Відповідно Петро спонукає нас трохи раніше прийти до Христа, щоб ми могли на Ньому будуватися. І він додає (1 Петр. 2:4-6): «Хто вірує в Нього, той не буде осоромлений». Коли Бог судить нас і звинувачує, наша любов не звільняє нас від збентеження [від наших діл і нашого життя, ми дійсно переживаємо ганьбу]. Але віра в Христа звільняє нас у цих жахах, бо ми знаємо, що заради Христа нас прощено.
  58. Окрім того, це речення про любов виводиться з Приповістей 10:12, де антитеза чітко показує, як його слід розуміти: «Ненависть побуджує сварки, а любов покриває всі вини».
  59. Воно навчає точно тому само, що й місце в Павла, взяте з Колосян, що якби поставали якісь незгоди, то їх треба заспокоювати та влаштовувати обговореннями та терпеливістю. Незгоди, каже він, посилюються ненавистю, як часто ми бачимо, що з найдрібніших образ виростають трагедії [з найменших іскорок запалюються найбільші пожежі]. Звичайні дрібязкові образи виникали між Гаєм Цезарем та Помпеєм, які, якби один поступився іншому, не переросли би в громадянську війну. Але коли кожен діяв за своєю особистою ненавистю, то з безвідповідальності виросли величезні потрясіння.
  60. І багато єресей у Церкві виникли саме через ненависть учителів. Отже, говориться не про особисті помилки, а про помилки інших, коли кажеться: «Любов покриває гріхи», тобто провини інших, і то також серед людей, хоча ці всі образи відбулися, все-таки любов їх не тримає перед очима, прощає, поступається і не доводить всього до крайнощів у судженні. Отже, Петро не має на увазі, що любов заслуговує в очах Божих відпущення гріхів, тобто умилостивлення виключенням Христа, як Посередника, що вона відновлює і виправдовує, але що вона не похмура, не різка, покірна до людей, що вона прощає деякі помилки своїх друзів, що вона витлумачує якнайкраще навіть різкі манери інших, як і велить добре відома сентенція: «Знай манери приятеля, але не ненавидь їх».
  61. Недаремно і Апостол навчав так часто про це служіння, яке філософи називають ерйейкейЬ, безпристрасністю. Бо ця чеснота є необхідною для збереження привселюдної гармонії, яка не може тривати, окрім якщо пастирі та церкви не звертатимуть увагу та прощатимуть багато речей.
  62. З Якова вони цитують (2:24): «Ви бачите, що людина виправдується від діл, а не тільки від віри». Жодне інше місце, на їхню думку, так не суперечить нашій вірі. Але відповідь є чіткою і простою. Якби противники не додавали своїх особистих точок зору про заслуги діл, то слова Якова нічого б такого у собі не мали. Проте де лишень є згадка про діла, противники фальшиво додають свої безбожні точки зору, що добрими ділами ми заслуговуємо відпущення гріхів, що добрі діла є умилостивленням і ціною, якими Бог з нами примирюється, що добрі діла долають жахи гріха та смерті; що добрі діла прийнятні в очах Божих через їхню доброту, і що їм не потрібно милосердя і Христа, як Умилостивителя. Жодна з цих речей, які однак наші противники захищають під прикриттям цього місця в Якова, не спадала йому на думку.
  63. По-перше, треба обовязково брати до уваги те, що це місце свідчить більше проти наших противників, аніж проти нас. Бо противники навчають, що людина виправдовується любовю і ділами. Про віру, якою ми осягаємо Христа, як Умилостивителя, вони нічого не кажуть. Так, вони осуджують цю віру; вони її осуджують не тільки реченнями та на письмі, але й мечем та стратами намагаються вони її винищити в Церкві. Наскільки краще навчає Яків, який не пропускає віри чи представляє любов на перевагу вірі, але він зберігає віру для того, щоб у виправданні Христа не було виключено як Умилостивителя! Так само і Павло також, коли він говорить про підсумок християнського життя, включає віру і любов, 1 Тим. 1:5: «Ціль же наказулюбов від чистого серця, і доброго сумління, і нелукавої віри».
  64. По-друге, сам предмет проголошує, що тут мова ведеться про такі діла, що йдуть із віри і виявляють, що віра не є мертвою, але живою та дієвою у серці. Отже, Яків не вірив, що добрими ділами ми заслуговуємо відпущення гріхів і благодать. Бо він говорить про діла тих, що виправдані, які вже примирені і прийняті, і здобули відпущення гріхів. Тому противники помиляються, коли з цього вони виводять, що Яків навчає, що ми заслуговуємо відпущення гріхів і благодать добрими ділами, і що нашими ділами ми маємо доступ до Бога без Христа, як Умилостивителя.
  65. По-третє, Яків коротко перед тим говорив про відродження, а саме про те, що воно відбувається через Євангеліє. Бо він каже так (1:18): «Захотівши, Він нас породив словом правди, щоб ми стали якимсь первопочином творів Його». Коли він говорить, що ми народжені знову Євангелієм, то він навчає, що ми народжені знову та виправдані вірою. Бо обітниця про Христа осягається тільки вірою, коли ми ставимо її проти жахів гріха і смерті. Яків, отже, не думає, що ми народжені знову нашими ділами.
  66. З цього чітко видно, що Яків не суперечить нам, коли він висловлює догану ледачим та певним розумам, що уявляють, що в них є віра, хоча у них її немає; ми ж розрізнили між мертвою і живою вірою.
  67. Він каже, що та віра є мертвою, яка не приносить добрих діл [і плодів Духа, послуху, терпіння, чистоти, любові]; він каже, що та є живою, яка приносить добрі діла. Ми часто вже виявляли, що ми називаємо вірою. Бо ми не говоримо про бездіяльне знання [щоб просто була відомою історія про Христа], таке, що його мають дияволи, але про віру, яка опирається мукам сумління і підбадьорює та втішає змучені серця [нове світло та владу, які чинить у серці Святий Дух, через які ми долаємо муки смерті, гріха і т. д.].
  68. Така віра не є ані простою справою, як це собі уявляють противники, ані людською силою [думкою, що я сам собі можу її сформувати], але божественною силою, якою ми оживаємо і якою ми долаємо диявола і смерть. Так само, як Павло каже до Колосян (2:12), що віра є дієвою через силу Божу і долає смерть: «Ви були з Ним поховані у хрищенні, у Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога». Оскільки ця віра є новим життям, вона обовязково виробляє нові рухи та діла. [Через те, що ценове світло і життя у серці, яким ми здобуваємо інший розум і дух, вона є живою, продуктивною і багатою добрими ділами]. Відповідно є правим Яків у запереченні того, що ми виправдані такою вірою без діл.
  69. Але коли він каже, що ми виправдані вірою і ділами, він, звичайно, не каже, що ми народжені знову ділами. Як також він не каже того, що Христос є частково нашим Умилостивителем, і наші діла є частково нашим умилостивителем. Він також не описує спосіб виправдання, але те, якої природи є праведні після того, як їх виправдано та відновлено. [Бо він говорить про діла, які повинні слідувати за вірою. Там добре сказано, що хто має віру і добрі діла є праведним; насправді не через діла, але заради Христа через віру. І як добре дерево повинне приносити добрі плоди, і все-таки плід не робить дерева добрим; так і добрі діла повинні йти за новим народженням, хоча вони і не роблять людину прийнятною перед Богом; але як дерево мусить спочатку бути добрим, так і людина мусить також бути перше прийнятною перед Богом вірою заради Христа. Діла також є надто незначними, щоб заради них Бог передавав нам Свою благодать, якби Він не був благодатним до нас заради Христа. Отже, Яків не суперечить св. Павлові і не каже, що своїми ділами ми заслуговуємо і т. д.].
  70. А бути виправданим тут не означає, що з лихої людини робиться праведна, але означає бути проголошеним праведним у судовому смислі,28 як також у цьому місці (Рим. 2:13): «Виконавці Закону виправдані будуть». Як, отже, ці слова «виконавці Закону виправдані будуть», не вміщують нічого суперечливого до нашої доктрини, так ми також віруємо словам Якова: «Людина виправдовується від діл, а не тільки від віри»,тому що люди, які мають віру та добрі діла, звичайно, проголошені праведними. Бо, як ми вже сказали, добрі діла святих є праведними і догоджають через віру. Бо Яків хвалить тільки такі діла, які чинить віра, коли він каже про Авраама (2:22): «Віра помогла його ділам». У цьому смислі сказано: «... виконавці Закону виправдані»,тобто, що тих проголошено праведними, хто від цілого серця вірить Богові, а потім мають добрі плоди, що угодні Йому через віру, і, отже, є виконанням Закону.
  71. Ці речі, що так просто сказані, не містять нічого помилкового, але їх спотворено противниками, які на свій власний розсуд додають до них свої безбожні точки зору. Бо звідси не випливає, що діла заслуговують відпущення гріхів; що діла відроджують серця; що діла є умилостивленням; що діла догоджають без Христа, як Умилостивителя; що діла не потребують Христа, як Умилостивителя. Яків тут нічого не каже про це, що, однак, противники безсоромно виводять зі слів Якова.
  72. Деякі29 інші місця про діла також цитуються проти нас. Луки 6:37: «Прощайте, то простять і вам». Іс. 58:7 [9]: «Чи ж не це, щоб вламати голодному хліба свого?.. Тоді кликати будеш і Господь відповість». Дан. 4:24[27]: «Зламай же свої гріхи милістю для вбогих». Мт. 5:3: «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне». І в. 7: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть».
  73. Навіть ці місця не містили би нічого суперечливого проти нас, якби противники фальшиво до них дечого не додали би. Бо вони містять дві речі. Перша є проповідуванням або Закону, або покаяння, яке не тільки переконує тих, що чинять лихе, але й наказує їм, щоб вони робили те, що є правильним; інша є обітницею, яка додається. Тут ніде не сказано, що гріхи відпускаються без віри, або що діла самі є умилостивленням.
  74. Більше того, у цьому проповідуванні Закону ці дві речі треба розуміти так: по-перше, що Закону неможливо дотриматися, допоки ми не відроджені вірою в Христа, як і каже Христос (Івана 15:5): «Без Мене нічого чинити не можете ви». Подруге, хоча в більшості випадків можна чинити певні зовнішні діла, це загальне судження«Без віри неможливо догодити Богові», яке тлумачить весь Закон, мусить бути збереженим; і Євангеліє мусить бути збереженим, що «через Христа ми маємо доступ до Отця» (Євр. 10:19; Рим. 5:2).
  75. Бо очевидно, що ми не виправдовуємося Законом. Інакше чому би була потреба у Христі чи в Євангелії, якби було достатньо самого проповідування Закону? Таким чином у проповідуванні покаянняпроповідування Закону чи Слова, що звинувачує в гріхах, недостатньо, тому що Закон чинить гнів і тільки звинувачує, тільки мучить сумління, тому що сумління ніколи не заспокоюються, допоки вони не почують голос Божий, у якому чітко обіцяно відпущення гріхів. Отже, треба, щоб додавалося Євангеліє, що заради Христа відпущено гріхи, і що ми здобуваємо відпущення гріхів вірою в Христа. Якщо противники виключають Євангеліє Христове з проповідування покаяння, то їх прямо там суджено за богозневагу проти Христа.
  76. Тож коли Ісая (1:16-18) проповідує покаяння: «Перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь! Прийдіть, і будемо правуватися, говорить Господь: коли ваші гріхи будуть, як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, то стануть мов вовна вони!» пророк таким чином закликає до покаяння і додає обітницю. Але нерозумно було би зважати у такому реченні тільки на слова «правосуддя жадайте; дайте суд сироті». Бо він каже на початку: «Перестаньте чинити лихе»,де він осуджує непобожність серця і вимагає віри. Також пророк не каже, що через діла«правосуддя жадати; дати суд сироті»вони можуть заслужити відпущення гріхів ex opere operato, але він заповідає такі діла, які необхідні у новому житті. І все-таки водночас він має на увазі, що відпущення гріхів одержується вірою, і відповідно додається обітниця.
  77. Таким чином ми мусимо розуміти всі подібні місця. Христос проповідує покаяння, коли Він каже: «Прощайте,та додає обітницю:Простять і вам» (Луки 6:37). Як також Він дійсно не каже того, що коли ми прощаємо, то цим нашим ділом ми заслуговуємо відпущення гріхів ex opere operato, як вони його називають, але Він вимагає нового життя, яке, звичайно, є необхідним. І все-таки водночас Він має на увазі, що відпущення гріхів одержується вірою. Таким чином, коли Ісая каже (58:7): «Вламати голодному хліба свого»,він вимагає нового життя. Так само пророк не говорить тільки про це діло, але, як зазначає текст, про все покаяння; і все-таки водночас він має намір сказати, що відпущення гріхів здобувається вірою.
  78. Бо ця позиція30 є певною, і ніякі ворота аду не можуть перевернути її, що у проповідуванні покаяння самого проповідування Закону недостатньо, бо Закон чинить гнів і завжди звинувачує. Але повинне додаватися проповідування Євангелія, тому що таким чином нам гарантовано відпущення гріхів, якщо ми віруємо, що гріхи відпущено нам заради Христа. А інакше чому була би потреба в Євангелії, чому би була потреба у Христі? Ця віра завжди повинна бути перед очима для того, щоб вона могла протиставлятися тим, хто, відкидаючи Христа і вириваючи Євангеліє, зі злом спотворюють Писання людськими думками, що своїми ділами ми купуємо відпущення гріхів.
  79. Так також у проповіді Даниїла (4:24), потребується віра. [Слова пророка, які сповнені вірою та духом, ми не повинні вважати за язичницькі, як Аристотелеві або ж слова будь-якого іншого язичника. Аристотель також докоряв Олександрові, що той не повинен вживати своєї влади для своєї власної нестриманості, але для вдосконалення країн та людей. Це було написано правильно та гарно; не можна сказати чи написати краще про служіння царя. Проте Даниїл говорить до свого царя не тільки про його служіння як царя, але про покаяння, прощення гріхів, примирення з Богом і про вищі, величні, духовні предмети, котрі набагато перевершують людські думки та діла]. Бо Даниїл не має на увазі, що цар повинен тільки обдаровувати милостинею, але він охоплює все покаяння, коли каже: «Зламай же [Redime, Vulg.] свої гріхи справедливістю, а свої провини милістю для вбогих»,тобто зламай свої гріхи зміною серця та діл. Але тут також потребується віра. І Даниїл проголошує йому багато речей про поклоніння лише Богові Ізраїлю, і навертає царя не тільки обдаровувати милостинею, але й набагато більше, він навертає його до віри. Бо в нас є прекрасне віросповідання царя про Бога Ізраїля: «Немає іншого Бога, що міг би урятувати, як оце» (Дан. 3:29). Отже, в цій проповіді Даниїла є дві частини. Одна частинаце та, що дає заповідь про нове життя і діла нового життя. Інша частина є та, у якій Даниїл обіцяє цареві відпущення гріхів. І ця обітниця відпущення гріхів не є проповідуванням Закону, але словом, яке є правдиво пророцьким та євангельським, яке Даниїл, звичайно, вважає, приймається вірою.
  80. Бо Даниїл знав, що відпущення гріхів у Христі обіцялося не тільки ізраїльтянам, але й усім народам. Інакше він не зміг би обіцяти цареві відпущення гріхів. Бо не у владі людини, особливо посеред мук гріхів, визначати без певного слова Бога про Божу волю, що Він припиняє гніватися. І слова Даниїла говорять його мовою ще чіткіше про покаяння і ще чіткіше представляють обітницю: «Зламай же свої гріхи справедливістю, а свої провини милістю для вбогих». Ці слова навчають про цілісність покаяння. Бо вони спрямовують його стати праведним, потім робити добрі діла, захищати бідних від несправедливостей, бо це є обовязок царя.
  81. Але праведність є вірою в серці. Більше того, гріхи викуповуються покаянням, тобто обовязок або провина видаляється, тому що Бог прощає тих, хто кається, як написано в Єз. 18:21, 22. Також з цього ми не повинні виводити, що Він прощає через діла, які слідують, заради милостині, але заради Своєї обітниці Він прощає тих, що осягають Його обітницю. Так само ніхто не осягає Його обітниці, окрім тих, які правдиво вірують і вірою долають гріх і смерть. Відроджені повинні приносити плоди, гідні покаяння так само, як каже Іван (Мт. 3:8). Отже, була додана обітниця: «Щоб твій мир був довготривалий» (Дан. 4:24).
  82. Тут Єроним додає до справи частку сумніву31 і у своїх коментарях відстоює не набагато мудріше за те, що відпущення гріхів є непевним. Але памятаймо, що Євангеліє, звичайно, обіцяє відпущення гріхів. А заперечувати те, що потрібна певна обіцянка про відпущення гріхів, означає цілковито викидати Євангеліє. Тож пронехтуймо тут Єронимом про це місце. Хоча обітниця показана навіть у слові «зламай». Бо воно позначає, що відпущення гріхів є можливим, що гріхи можуть бути прощені, тобто, що їхня вина чи провина можуть бути усуненими, або що умиротворюється гнів Божий. Проте наші противники закривають очі на обітниці, а повсюди зважають тільки на приписи і фальшиво додають людську точку зору, що відпущення відбувається заради діл, хоча текст цього не каже, але радше вимагає віри.32 Бо де тільки є обітниця, там потребується віра. Бо обітниця не може бути прийнятою інакше, окрім як вірою.
  83. Але діла потрапляють на очі людям. Людський розум природно ними захоплюється і через те, що він зауважує тільки діла і не розуміє або не зважає на віру, йому, відповідно, ввижається, що ці діла заслуговують відпущення гріхів і виправдовують. Ця точка зору є властивою за природою розумові людини, як також її неможливо позбутися, окрім як тоді, коли нас божественно навчено.
  84. Але розум треба спрямовувати від таких тілесних точок зору до Слова Божого. Ми бачимо, що нам представлено Євангеліє і обітницю про Христа. І тому, коли проповідується Закон, коли приписуються діла, ми не повинні відкидати обітниці про Христа. Але останню треба перше розуміти для того, щоб ми могли чинити добрі діла, і щоб наші діла могли догоджати Богові, як каже Христос (Івана 15:5): «Без Мене нічого чинити не можете ви». Отже, якби Даниїл вжив такі слова: «Зламай свої гріхи покаянням»,то противники на це місце не звернули би уваги. Але через те, що він проголосив це, властиво, іншими словами, то противники спотворюють його слова і застосовують їх проти доктрини благодаті і віри, хоча Даниїл особливо мав на увазі включення віри.
  85. Отже, ми таким чином відповідаємо на слова Даниїла, що настільки, наскільки він проповідує покаяння, він навчає не тільки про діла, але також про віру, як про це свідчить в контексті сама розповідь. По-друге, через те, що Даниїл чітко представляє обітницю, він обовязково вимагає віри, яка вірує, що гріхи задарма відпускаються Богом. Отже, хоча в покаянні він згадує про діла, все ж таки Даниїл не каже, що цими ділами ми заслуговуємо відпущення гріхів. Бо Даниїл говорить не тільки про відпущення покарання; бо надаремно шукати відпущення покарання, допоки серце спершу не одержить відпущення провини.
  86. Окрім того, якщо противники розуміють Даниїла як такого, що говорить тільки про відпущення покарання, то це місце нічого не доведе проти нас, тому що таким чином навіть для них треба буде визнати, що відпущення гріхів і виправдання передують. Потому навіть ми визнаємо, що покарання, яким нас дисципліновано, помякшується нашими молитвами та ділами, і, нарешті, нашим цілковитим покаянням, відповідно до 1 Кор. 11:31: «Бо коли б ми самі судили себе, то засуджені ми не були б». І Єр. 15:19: «Якщо ти навернешся, то тебе приверну». І Зах. 1:3: «Верніться до Мене, і вернуся до вас». І Пс. (49, Vulg.) 50:15: «До Мене поклич в день недолі».
  87. Тож у всіх наших панегіриках про діла і в проповідуванні Закону дотримуймося цього правила: Закон не дотримується без Христа. Як Сам Він сказав: «Без Мене нічого чинити не можете ви». Як і подібно до того: «Догодити ж без віри не можна» (Євр. 11:6). Бо дуже очевидним є те, що доктрина Закону не має на меті усувати Євангеліє і усувати Христа, як Умилостивителя. І хай будуть прокляті фарисеї, наші противники, які так витлумачують Закон, що приписують славу Христову ділам, тобто, що вони є умилостивленням, що вони заслуговують відпущення гріхів. Отже, звідси випливає завжди, що діла так вихваляються через те, що вони догоджають заради віри, як діла не догоджають без Христа, як Умилостивителя, «через Якого ми одержали доступ до Бога» (Рим. 5:2), не ділами без Христа, як Посередника.
  88. Отже, коли сказано (Мт. 19:17): «Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді»,то ми мусимо вірувати, що без Христа заповіді не виконуються, і без Нього неможливо догодити. Так у самому Декалозі, у Першій Заповіді (Вих. 20:6): «Що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей»,додається найславетніша обітниця Закону. Але цей Закон не виконується без Христа. Бо він завжди звинувачує сумління, яке не задовольняє Закон, а отже, в муках воно втікає від суду та покарання Закону. «Бо Закон чинить гнів» (Рим. 4:15). Однак людина дотримується Закону, коли вона чує, що заради Христа Бог є примиреним з нами, навіть якщо ми не можемо задовольнити Закону. Коли цією вірою Христос осягається, як Посередник, серце знаходить спокій і починає любити Бога та дотримуватися Закону, і знає, що зараз через Христа, як Посередника, воно є угодним Богові, навіть якщо початкове виконання Закону є далеким від досконалості та є дуже нечистим.
  89. Таким чином ми також повинні судити про проповідування покаяння. Бо, хоча в доктрині покаяння схоласти взагалі нічого не сказали про віру, все-таки ми думаємо, що ніхто з наших противників не є настільки безумним, щоб заперечувати, що відпущення є голосом Євангелія.33 І відпущення повинне прийматися вірою для того, щоб воно могло підбадьорити змучене сумління.
  90. Отже, доктрина покаяння через те, що вона не лише заповідає нові діла, але й обіцяє відпущення гріхів, обовязково потребує віри. Бо відпущення гріхів не отримується ніяким іншим чином, окрім як вірою. Отже, в тих місцях, що стосуються покаяння, ми повинні завжди розуміти, що не тільки діла, але й віра вимагається, як у Матвія 6:14: «Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець».34 Тут потребується діло, а обітниця відпущення гріхів додається,35 яка відбувається не заради діла, але через віру заради Христа.
  91. Так само, як Писання свідчить у багатьох місцях. Дії 10:43: «Усі пророки свідкують про Нього, що кожен, хто вірує в Нього, одержить прощення гріхів Його Йменням». І 1 Івана 2:12: «Гріхи вам прощаються ради Ймення Його». Еф. 1:7: «Маємо в Ньому відкуплення кровю Його, прощення провин».
  92. Хоча яка є потреба в тому, щоб наводити ці свідчення? Сама така мова властива Євангелію, а саме те, що заради Христа, а не заради наших діл, ми здобуваємо вірою відпущення гріхів. Наші противники насмілюються придушити це слово Євангелія засобами спотворених місць, які вміщують доктрину Закону або діл. Бо правда в тім, що в доктрині покаяння вимагаються діла, тому що, звичайно, вимагається нове життя. Проте тут противники неправильно додають, що такими ділами ми заслуговуємо відпущення гріхів або виправдання.
  93. І все-таки Христос часто поєднує обітницю відпущення гріхів з добрими ділами не через те, що Він має на увазі, що добрі діла є умилостивленням, бо вони ідуть за примиренням, але через дві причини: одна є через те, що добрі плоди повинні обовязково слідувати. Тому Він застерігає, що коли не слідують добрі плоди, то покаяння є лицемірним і підробленим. Інша причина є та, що через те, що ми потребуємо зовнішніх36 ознак такої великої обітниці, тому що сумління, яке сповнене страхом, має потребу в багатоскладових утіхах.
  94. Як, отже, Хрищення та Господня Вечеря є ознаками, що постійно застерігають, підбадьорюють та заохочують розум, що втрачає надію, твердіше вірити у те, що його гріхи прощені; тож така само обітниця записана та зображена в добрих ділах для того, щоб ці діла могли нас застерігати, щоб ми вірили твердіше. А ті, що не приносять добрих діл, не захоплюються вірою, а зневажають ці обітниці. З іншого боку, побожні їх пригортають до себе і радіють, що в них є ознаки та свідчення такої великої обітниці. Відповідно, вони вправляються у цих ознаках і свідченнях. Так само, як і Господня Вечеря не виправдовує нас ex opere operato без віри, так і милостиня не виправдовує нас без віри ex opere operato.
  95. Також і звернення в Товит (4:11) так повинне прийматися: «Милостиня вільна від будь-якого гріха і від смерті». Ми не скажемо, що цегіпербола, хоча вона повинна прийматися так, щоб не відвертати від прославлення Христа, прерогативою Якого є звільняти нас від гріха та смерті. Але ми мусимо звернутися до правила, що без Христа доктрина Закону не приносить жодної користі.
  96. Отже, та милостиня догоджає Богові, яка слідує за примиренням чи виправданням, а не та милостиня, яка іде перед ними. Отже, вони вільні від гріха та від смерті не ex opere operato, але, як ми сказали вище про покаяння, через те, що ми повинні приймати віру та її плоди, так37 тут ми мусимо сказати про милостиню, що ця повна новизна життя спасає [що вона є угодна Богові, бо відбувається у віруючих]. Милостиня є також вправлянням віри, яка одержує відпущення гріхів і долає смерть, водночас коли вона вправляється все більше і більше, і в цих вправах вона одержує силу. Ми також погоджуємося, що милостиня заслуговує багато ласк від Бога [але вони не можуть подолати смерті, пекла, гріхів і дати мир сумління (бо це мусить відбуватися виключно через віру в Христа)], помякшує покарання, і що вона заслуговує наш захист перед небезпекою гріхів та смерті, як ми про це вже трохи зазначили перед покаянням взагалі.
  97. І звернення Товит, якщо його розглядати в цілісності, показує, що перед милостинею вимагається віра (4:5): «Памятай про Господа твого Бога усі твої дні». І потому (в. 19): «Благословляй Господа твого Бога завжди і бажай у Нього, щоб твої дороги Він направляв». Однак це властиво належить тій вірі, про яку ми говоримо, що вона вірує, що Бог примирений з нею через Його милосердя, і яка бажає бути виправданою, освяченою та керованою Богом.
  98. Але наші противники, обворожуючи людей, підбирають спотворені речення для того, щоб їх навязати тим, хто не є вмілим. Потому вони додають щось від особистих точок зору. Отже, треба вимагати цілі місця, тому що, відповідно до загального правила, негарно, коли представляється якесь одне місце, щоб давати судження або відповідь, аж допоки не дослідиться старанно цілий Закон. І коли даються цілі місця, то вони дуже часто витлумачують самі себе.38
  99. Луки 11:41 також цитується у помякшеній формі, а саме: «Тож милостиню подавайте з унутрішнього, і ось все буде вам чисте». Противникидуже тупі. Бо, як часто ми кажемо, що до проповідування Закону повинне додаватися Євангеліє про Христа, через Якого добрі діла є угодними, вони все одно повсюди навчають, що без Христа виправдання заслуговується ділами Закону.
  100. Коли ж навести все це місце, то воно виявить, що вимагається віра. Христос докоряє фарисеям, які думають, що вони очищені перед Богом, тобто що вони виправдані частим обмиванням. Так само, як якийсь Папа або ще хтось39 каже про окроплення водою, змішаною із сіллю, що «вона освячує та очищує людей», так і тлумачення каже, що вона очищає від смертних гріхів. Такими були також думки фарисеїв, яким докорив Христос, і цьому вигаданому очищенню Він протиставляє подвійне очищенняодне зовнішнє, а одне внутрішнє. Він пропонує їм очиститися внутрішньо [(що відбувається тільки через віру)], і про зовнішню чистоту додає: «Тож милостиню подавайте з унутрішнього, і ось все буде вам чисте».
  101. Противники не застосовують вірно загальну частку «все», бо Христос додає це завершення обом членам: «Все буде вам чисте, якщо ви будете чисті внутрішньо, а зовнішньо давати милостиню». Бо Він зазначає, що зовнішня чистота має стосуватися діл, що їх заповів Бог, а не людських традицій, таких, як у той час було обмивання і якими є щоденне оббризкування водою, чернечий одяг,40 відмінності у їжі та подібні речі, що виставляються напоказ. Але противники спотворюють значення перекрученням, софістикуванням загальної частки до лише однієї частинки: «Все буде чисте в того, хто дає милостиню».
  102. Хоча Петро каже (Дії 15:9), що серця очищуються вірою. І коли зважати на ціле місце (з Біблії. Перекл.), то воно представляє значення, яке гармонізує з рештою Писання, що якщо серця очищені, і тоді додається зовнішня милостиня, тобто всі діла любові, то вони є, таким чином, цілковито чистими, тобто не тільки внутрішньо, але й зовнішньо. По-друге, чому би сюди не додати цілої розмови? Є багато частин докору, деякі з них дають заповіді про віру, а інші про діла. Вона не є тією частиною, де уважний читач відбере заповіді про діла, пропускаючи місця про віру.41
  103. І останнє, читачів треба застерегти про те, що противники дають найгіршу пораду побожному сумлінню, коли навчають, що ділами заслуговується відпущення гріхів, тому що сумління у набуванні відпущення через діла не може бути впевненим, що діло задовольнить Бога. Відповідно, воно завжди мучиться і постійно вигадує інші діла та інші вчинки поклоніння, аж поки не доведеться до відчаю. Як це відбувається, описано Павлом в Рим. 4:5, де він доводить, що обітниця праведності не робиться через наші діла, тому що ми ніколи не можемо ствердити, що у нас є примирений Бог. Бо Закон завжди звинувачує. Таким чином, обітниця була би даремною та непевною. Він, відповідно, приходить до висновку, що ця обітниця про відпущення гріхів і про праведність одержується вірою, а не заради діл. Це правильне, просте та щире значення Павлове, в якому побожним сумлінням пропонується найбільша втіха і виявляється слава Христова, Який, звичайно, даний був нам для тієї цілі, щоб через Нього, ми могли би мати благодать, праведність і мир.
  104. До цього часу ми оглянули головні місця, які проти нас цитують противники для того, щоб показати, що віра не виправдовує, а що ми заслуговуємо своїми ділами відпущення гріхів і благодать. Проте ми надіємося, що ми достатньо чітко показали побожним сумлінням, що ці місця не суперечать нашій доктрині, що противники зумисно спотворюють Писання, щоб вони відповідали їхнім точкам зору; що більшість місць, які вони цитуютьпідтасовані; що водночас із пропусканням найчіткіших місць про віру, вони вибирають з Писання місця тільки про діла, і навіть ті вони перекручують; що повсюди вони додають людські точки зору до того, що кажуть слова Писання, що вони навчають Закону в такий спосіб, що придушують Євангеліє про Христа.
  105. Бо ціла доктрина противників частково походить із людського розуму, а частково, із доктрини Закону, не з Євангелія. Бо вони навчають двом способам виправдання, один з яких виводиться із розуму, а інший із Закону, а не з Євангелія чи обітниці про Христа.
  106. Перший спосіб виправдання42 у них це те, що вони навчають, що добрими ділами люди заслуговують благодатьі de congruo, і de condigno. Цей спосіб є доктриною розуму, тому що розум, не бачачи нечистості серця, думає, що він догоджає Богові таким чином, якщо він здійснює добрі діла, і на додаток інші діла та інші дії поклоніння вигадуються постійно людьми за великого ризику проти мук сумління. Язичники та ізраїльтяни приносили людські жертви і вживали багато інших болісних діл для того, щоб умиротворити Божий гнів. Потім винаходилися чернецькі ордени, і вони змагалися один з одним у жорстокості своїх дотримань супроти мук сумління та Божого гніву. І цей спосіб виправдання через те, що він раціональний і в цілому зайнятий зовнішніми ділами, можна зрозуміти та собі дозволити. І відповідно до цього, каноніки перекрутили незрозумілі для них церковні приписи, які були установлені отцями для далеко інших цілей, а саме, не для того, щоб цими ділами ми прагнули праведності, але щоб заради взаємного спокою посеред людей був певний порядок у Церкві. Таким чином вони також перекрутили Таїнства і найособливіше від усьогомесу, через яку вони прагнуть ex opere operato праведності, благодаті та спасіння.
  107. Інший спосіб виправдання43 передається схоластичними богословами, коли вони навчають, що ми виправдані через введену Богом властивість, яка є любовю, і що за допомогою цієї властивості ми дотримуємося Закону Божого зовнішньо і внутрішньо, і що це виконання Закону є гідним благодаті та вічного життя. Ця доктрина є просто доктриною Закону. Бо це правда, що Закон каже: «Люби Господа, Бога твого» тощо (Повт. 6:5). «Будеш любити ближнього свого» (Лев. 19:18). Любов, отже, є виконанням Закону.
  108. Та для християн є легкою справою судити про ці обидва способи, тому що обидва способи виключають Христа, а отже, їх треба відкидати. У першому, який навчає, що наші діла є умилостивленням за гріх, відсутність побожності є очевидною. Інший спосіб вміщує багато чого такого, що є несправедливим. Він не навчає, що коли ми народжуємося знову, то користуємося Христом. Він не навчає, що виправдання є відпущенням гріхів. Він не навчає, що ми здобуваємо відпущення гріхів перед тим, як любимо; але фальшиво він представляє, що ми добиваємося вчинків любові,44 через які ми заслуговуємо відпущення гріхів. Як так само він не навчає, що вірою в Христа ми долаємо муки гріха та смерть. Він фальшиво представляє, що своїм особистим виконанням Закону, без Христа, як Умилостивителя, люди приходять до Бога. Потому він представляє, що саме це виконання Закону, без Христа, як Умилостивителя, є праведністю, гідною благодаті та вічного життя, хоча все одно навряд чи слабке та хистке виконання Закону трапляється навіть у святих.
  109. Але як тільки хтось захоче про це пороздумувати, що Євангеліє надарма давалося світові, і що Христа не було обіцяно, дано, народжено, що Він не страждав, що Він не воскреснув, то той більше ніж з готовністю прийде до розуміння, що ми виправдовуємося не від розуму чи із Закону. Щодо виправдання, то ми, отже, змушені відступити від поглядів противників. Бо Євангеліє виявляє інший спосіб; Євангеліє змушує нас скористатися у виправданні Христом; воно навчає, що через Нього у нас є доступ до Бога вірою; воно навчає, що ми повинні виставляти Його, як Посередника та Умилостивителя, проти Божого гніву; воно навчає, що вірою в Христа одержуються відпущення гріхів і примирення і долаються муки гріха та смерть.
  110. Таким чином, Павло також каже, що праведністьне від Закону, але від обітниці, у якій Отець обіцяв, що Він бажає простити, що заради Христа, Він бажає бути примиреним. Однак ця обітниця одержується лише вірою, як свідчить Павло у Рим. 4:13. Лише ця віра одержує відпущення гріхів, виправдання, лише вона відроджує. Потім ідуть любов та інші добрі плоди. Отже, таким чином ми навчаємо, що людина виправдовується, як ми сказали вище, коли сумління, нажахане проповідуванням покаяння, підбадьорюється та вірує, що заради Христа у нього є примирений Бог. «Ця віра залічена в праведність» (Рим. 4:3, 5).
  111. І коли таким чином серце підбадьорене та оживлене вірою, воно одержує Святого Духа, Який нас відновлює, щоб ми могли дотримуватися Закону, щоб ми могли любити Бога і Слово Боже і підкорятися Богові у випробуваннях, щоб ми могли бути благочестивими, любити нашого ближнього тощо. Навіть якщо ці діла є далекими від досконалості Закону, всетаки вони догоджають заради віри, якою нас пораховано праведними, тому що ми віруємо, що заради Христа у нас є примирений Бог. Ці речі є простими та в гармонії із Євангелієм, і їх можуть зрозуміти люди при здоровому розумі.
  112. І від цієї основи можна легко вирішити, чому ми приписуємо виправдання вірі, а не любові, хоча любов слідує за вірою, тому що любов є виконанням Закону. Проте Павло навчає, що ми виправдані не із Закону, а з обітниці, яка одержується лише вірою. Бо ми ані приходимо до Бога без Христа, як Посередника, ані одержуємо відпущення гріхів заради нашої любові, але заради Христа.
  113. Подібним чином, ми не можемо любити Бога, допоки Він на нас гнівається, а Закон завжди нас звинувачує, завжди виявляє нам розгніваного Бога. Отже, перше ми мусимо вірою осягнути обітницю, що заради Христа Отець з нами примирився і прощає нас.
  114. Потому ми починаємо дотримуватися Закону. Наші очі треба перевести від людського розуму, від Мойсея на Христа, і нам треба вірувати, що Христа було дано нам для того, щоб заради Нього нас було пораховано праведними. У плоті ми ніколи не задовільнимо Закон. Отже, таким чином нас пораховано праведними не заради Закону, а заради Христа, тому що Його заслуги, коли ми віруємо в Нього, даровано нам.
  115. Отже, якщо хтось зважає на ці основи, що ми не виправдовуємося Законом, тому що людська природа не може дотримуватися Закону Божого і не може любити Бога, але що ми виправдовуємося з обітниці, у якій заради Христа обіцяно примирення, праведність і вічне життя, то він легко зрозуміє, що виправдання мусить обовязково приписуватися вірі, якщо він тільки подумає про той факт, що недаремно було обіцяно Христа і послано, щоб Він народився і постраждав, і воскрес; якщо він тільки подумає про той факт, що обітниця про благодать у Христі не є даремною, що вона була зроблена одразу від початку світу, окремо від Закону і за межами Закону; якщо він подумає про той факт, що обітниця повинна прийматися вірою, як каже Іван (1 Посл. 5:10 і далі): «Хто вірує в Божого Сина, той свідчення має в собі. Хто не вірує Богові, той учинив Його неправдомовцем, бо не вірив у свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого. А це свідчення, що Бог життя вічне нам дав, а життя цеу Сині Його. Хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя». І Христос каже (Івана 8:36): «Коли Син, отже, зробить вас вільними, то, справді, ви будете вільні». І Павло (Рим. 5:2): «Через Якого ми також одержали доступ до Бога,і додає: вірою». Отже, вірою в Христа одержується відпущення гріхів і праведність. Отже, ми не виправдовуємося перед Богом ані з розуму, ані з Закону.
  116. Ці речі є такими простими і такими очевидними, що ми дивуємося, яким великим є божевілля наших противників, що піддають ці речі сумніву. Очевидним є той доказ, що через те, що ми виправдовуємося перед Богом не із Закону, але з обітниці, то треба обовязково приписувати виправдання вірі. Що може опиратися цьому доказові, окрім хіба що тих, що бажають скасувати ціле Євангеліє і всього Христа?
  117. Слава Христова стає яскравішою, коли ми навчаємо, що ми користуємося Ним, як Посередником і Ублагальником. Побожні сумління бачать, що в цій доктрині їм пропонується найщедріша втіха, а саме те, що їм треба вірити і найпевніше покладатися на той факт, що у них є примирений Отець заради Христа, а не заради нашої праведності, і що все одно Христос нам допомагає, щоб ми також змогли дотриматися Закону.
  118. Таких благословень, як ці, противники позбавляють Церкву, коли вони засуджують та намагаються стерти доктрину про праведність віри. Отже, хай усі прихильні розуми остерігаються згоди з безбожними порадами противників. У доктрині противників про виправдання немає жодної згадки про Христа і про те, як ми повинні ставити Його проти гніву Божого; так наче ми справді можемо подолати гнів Божий засобами любові чи любити розгніваного Бога.
  119. Щодо цього сумління залишаються у непевності.45 Бо якби їм потрібно було знати про те, що у них є примирений Бог через те, що вони люблять і дотримуються Закону, тоді в них мусить бути потреба завжди сумніватися в тому, чи у них є примирений Бог; через те, що вони або не помічають цієї любові, як це визнають противники, або, звичайно, вони відчувають, що вона є дуже малою; і набагато частіше вони відчувають, що гніваються вони на суд Божий, який придушує людську природу багатьма лихами, клопотами цього життя, страхом вічного гніву тощо. Коли ж сумління заспокоїться, коли воно знайде спокій? Коли в цьому сумніві і в цих муках любитиме воно Бога? Чим ще є доктрина Закону, як не доктриною відчаю?
  120. І хай хтось із наших противників, хто може нас навчати про цю любов, про те, як він сам любить Бога, вийде наперед. Вони взагалі не розуміють того, що кажуть; вони тільки відлунюють, як стіни хати, маленьке слово «любов», не розуміючи його. Такою заплутаною та темною є їхня доктрина, що вона не тільки передає славу Христову людським ділам, але й веде сумління або до самовпевненості, або до відчаю.
  121. А наша, ми сподіваємося, є легко зрозумілою для побожних сумлінь, і вона приносить побожні та похвальні втіхи змученим сумлінням. Бо коли тільки противники хибно заперечують, що також багато лихих людей та дияволів вірують, то ми часто вже казали, що ми говоримо про віру в Христа, тобто про віру у відпущення гріхів, віру, що правдиво та сердечно погоджується із обітницею благодаті. Вона не приноситься без великої боротьби в людських серцях. І люди здорового глузду можуть легко розсудити, що віра, яка вірує, що про нас піклується Бог, і що ми прощені і почуті Ним, є справою надприродною. Бо самовільно людський розум не приймає такого рішення про Бога. Отже, цієї віри, про яку ми говоримо, не мають ані лихі люди, ані дияволи.
  122. Далі, якщо будь-який софіст буде придиратися, що праведність є у волі, а отже, її не можна приписувати вірі, яка є в розумі, то відповідь є простою, тому що в школах навіть такі люди визнають, що воля наказує розумові погоджуватися зі Словом Божим. Ми кажемо також досить чітко: так само, як страх гріха та смерті є не лише думками розуму, але й жахливими рухами волі, що втікає від суду Божого, так і віра є не просто знанням у розумі, але й також упевненістю у волі, тобто вона повинна бажати та одержувати те, що пропонується в обітниці, а саме, примирення і відпущення гріхів.
  123. Писання таким чином використовує термін «віра», як свідчить наступне речення Павла (Рим. 5:1): «Виправдавшись вірою, майте мир із Богом». І навіть більше: в цьому місці виправдати46 означає, відповідно до судового використання, виправдати винного і проголосити його праведним; але через праведність іншого, а саме Христа, праведність якого передається нам вірою.
  124. Отже, через те, що в цьому місці наша праведність є приписуванням нам праведності іншого, ми тут повинні говорити про праведність іншу, аніж ту, що ми її шукаємо у світському суді чи філософії своїм особистим ділом, що, звичайно, є у волі. Відповідно Павло каже (1 Кор. 1:30): «А з Нього ви в Христі Ісусі, що став нам мудрістю від Бога, праведністю ж, і освяченням, і відкупленням». І 2 Кор. 5:21: «Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою правдою в Нім!»
  125. Але через те, що праведність Христова дається нам вірою, віра з цієї причини є праведністю в нас приписаною, тобто вона є тим, чим нас прийнято Богом, через приписування та постанову Божу, як каже Павло (Рим. 4:3, 5): «Віра залічена в праведність».
  126. Хоча через певних придирливих осіб ми повинні сказати технічно: «Віра є по правді праведністю, бо вона є послухом Євангелію. Бо очевидно, що послух наказові старшого є по правді різновидом правосуддя. І цей послух Євангелію залічується в праведність, щоб лише через нього, тому що ним ми осягаємо Христа, як Умилостивителя, добрі діла чи послух Законові є угодними. Бо ми не виконуємо Закону, але заради Христа це нам прощено, як каже Павло (Рим. 8:1): «Тож немає тепер жадного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі». Ця віра дає Богові пошану, дає Богові те, що Його; тим, що ми одержуємо обітниці, вона виявляє Йому послух.
  127. Так само, як також каже Павло (Рим. 4:20): «[Авраам] не мав сумніву в обітницю Божу через недовірство, але зміцнився у вірі і віддав славу Богові». Таким чином, поклонінням і Божою службою Євангелія є одержувати від Бога дари; і, навпаки, поклонінням Закону є пропонувати та приносити наші дари Богові.47 Однак ми не можемо нічого запропонувати Богові, хіба що перше ми Ним примиримось та народимося знову. Це місце також приносить найбільшу втіху, бо головним поклонінням Євангелія є бажати одержати відпущення гріхів, благодать і праведність.
  128. Про це поклоніння також каже Христос (Івана 6:40): «Оце ж воля Мого Отця, щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя». І Отець каже (Матвія 17:5): «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!»
  129. Противники говорять про послух до Закону; вони не говорять про послух до Євангелія: і все-таки ми не можемо виявляти послух Законові, допоки через Євангеліє ми не народимося знову, через те, що ми не можемо любити Бога, допоки не одержиться відпущення гріхів.
  130. Бо допоки ми відчуваємо, що Він на нас гнівається, то людська природа втікає від Його гніву та суду. Якщо ж хтось придереться таким чином: «Якщо є віра, яка бажає тих речей, що пропонуються в обітниці, то виглядає так, наче властивості віри та надії змішуються, тому що надія є тим, що очікує обіцяних речей», на це ми відповідаємо, що ці властивості в дійсності не можуть розєднуватися у той спосіб, яким вони розділяються ледачими припущеннями в школах. Бо в Посланні до євреїв віра визначається, як «підстава» [expectatio] «сподіваного» (Євр. 11:1). Якщо хтось бажає зробити розрізнення, то ми кажемо, що обєктом надії є властиво майбутня подія, але що віра переймається майбутніми і теперішніми речами і одержує в теперішньому відпущення гріхів, запропоноване в обітниці. [Яка різниця між вірою і надією? Відповідь: надія очікує майбутніх благословень і визволень від лиха; віра ж одержує теперішнє примирення, і в серці приходить до висновку, що Бог простив мої гріхи, і що тепер Він до менеблагодатний. І це шляхетне служіння Боже, яке служить Богові, віддаючи Йому пошану та вшановуючи Його милосердя і обітницю так певно, що без заслуги ми можемо одержувати від Нього всі види благословень. І в цій службі Божій повинне серце вправлятися і зростати; про що нерозумні софісти не відають нічого].
  131. З цих тверджень ми сподіваємося, що буде цілком зрозуміло і те, чим є віра, і що ми змушені триматися того, що вірою ми виправдовуємося, примирюємося та відроджуємося настільки, наскільки ми бажаємо навчати праведності Євангелія, а не праведності Закону. Бо ті, котрі навчають, що ми виправдовуємося любовю, навчають праведності Закону і не навчають нас у виправданні покладатися на Христа, як Посередника.
  132. Ці речі є також явними, а саме те, що не любовю, але вірою ми долаємо муки гріха та смерті, що ми не можемо опиратися нашою любовю і виконанням Закону гніву Божому, тому що Павло каже (Рим. 5:2): «Христом ми одержали доступ до Бога вірою». Ми наполягаємо на цьому реченні так часто через його чіткість. Бо воно найчіткіше показує стан нашої цілої справи, і коли його уважно розглянути, то воно може рясно навчати про цілу справу і втішати благочестиві розуми. Відповідно перевагою є те, щоб тримати його під рукою та перед очима не тільки для того, щоб ми могли протиставити його доктрині наших противників, які навчають, що ми приходимо до Бога не вірою, а любовю і заслугами без Христа, як Посередника; і водночас, що в страхові ми могли себе підбадьорювати та вправлятися у вірі.
  133. Також явним є те, що без допомоги Христа ми не можемо дотримуватися Закону, як Він Сам каже (Івана 15:5): «Без Мене нічого чинити не можете ви». Відповідно перед тим, як ми дотримаємося Закону, наші серця мусять народитися знову вірою.
  134. Звідси можна також зрозуміти, чому ми знаходимо хибу в доктрині противників про заслугу condigni.48 Рішення є дуже простим: через те, що вони не згадують про віру, що ми догоджаємо Богові вірою заради Христа, але вони фальшиво зазначають, що добрі діла, вчинені за допомогою риси любові, складають праведність, достойну сама по собі догодити Богові та гідну вічного життя; і що в них немає потреби в Христі, як Посередникові.
  135. Чим же є це, окрім перенесення слави Христової на наші діла, а саме, що ми догоджаємо Богові через наші діла, а не через Христа. Але це також є відбиранням від Христа слави Посередника, Який є Посередником вічно, а не просто на початку виправдання. Павло також говорить (Гал. 2:17), що коли хтось, виправданий у Христі, має потребу потому ще десь шукати виправдання, то він стверджує, що Христос є слугою гріха, тобто що Він повністю не виправдовує.
  136. І найабсурднішим є те, чому навчають противники, а саме, що добрі діла заслуговують благодать de condigno так, нібито справді після початку виправдання, якщо мучить сумління, що зазвичай буває, то треба шукати благодаті через добре діло, а не вірою в Христа.
  137. По-друге,49 доктрина противників залишає сумління у сумніві, так, що вони ніколи не можуть бути умиротвореними, тому що Закон нас завжди звинувачує,навіть у добрих ділах. Бо завжди бажає «дух противного тілу» (Галатів 5:17). Тож як буде сумління мати мир без віри, якщо воно вірить, що не заради Христа, а заради свого особистого діла воно тепер повинне догодити Богові? Яке діло воно знайде, щоб твердо на нього покладатися, як на гідне вічного життя настільки, наскільки надія повинна походити із заслуг?
  138. Проти цих сумнівів говорить Павло (Рим. 5:1): «Виправдавшись вірою, маємо мир з Богом»; ми повинні бути твердо переконаними, що заради Христа нам дається праведність і вічне життя. І про Авраама він каже (Рим. 4:18): «Він проти надії увірував у надії».
  139. По-третє, звідки знатиме сумління і буде переконаним, що діло, вчинене через нахил цієї звички любові, заслуговує благодаті de condigno? Це розрізнення винайдено лише для того, щоб уникати того, що каже Писання, а саме, що люди заслуговують одного разу de congruo, а іншого de condigno, тому що, як ми сказали вище, намір того, хто робить, не розрізняє видів заслуги; але лицеміри у своїй безпечності думають просто, що їхні діла є гідними, і з цієї причини їх пораховано праведними. З іншого боку, нажахані сумління сумніваються про всі діла, і з цієї причини вони постійно шукають інших діл. Бо заслужити de congruo означає сумніватися і без віри працювати, аж допоки не настане відчай. Коротко кажучи, все, чому навчають противники про цю справу, є сповненим помилок і небезпек.
  140. По-четверте, ціла [свята Католицька Християнська] Церква сповідує, що вічне життя досягається через милосердя. Бо так каже Августин у De Gratia et Libero Arbitrio, коли дійсно він говорить про діла святих, що були вчинені по виправданні: «Бог веде нас до вічного життя не нашими заслугами, але відповідно до Свого милосердя». І «Сповідь», Книга ІХ: «Горе життю людини, незважаючи на те, наскільки воно є гідним похвали, якщо його судити поза милосердям». І Кіпріан у своєму трактаті про Господню молитву каже: «Щоб ніхто не лестив самому собі, що він є невинним, і щоб, підносячи себе, не впав ще глибше, тут його наставляють і навчають про те, що він щоденно грішить у тому, що його прохають щоденно чинити ублагання за свої гріхи».
  141. Але цей предмет є добре відомим, і в нього є багато дуже чітких свідчень у Писанні і в церковних отців, які всі одними вустами проголошують, що навіть якщо в нас є добрі діла, всетаки в цих добрих ділах нам потрібне милосердя.
  142. Віра, яка дивиться на це милосердя, нас підбадьорює і втішає. Чому ж тоді противники навчають хибно, коли вони так вихваляють заслуги, що нічого не додається про цю віру, яка осягає милосердя. Бо так само, як ми вище сказали, що обітниця і віра перебувають у двосторонніх взаєминах, і що обітниця не осягається по-іншому, окрім як через віру, так і тут ми кажемо, що обіцяне милосердя, відповідно, потребує віри і не може осягнутися без віри. Отже, ми вірно знаходимо помилку у доктрині про заслугу condigni через те, що вона нічого не навчає про виправдовуючу віру і затьмарює славу і служіння Христа, як Посередника.
  143. Бо в цій справі не треба вважати, що ми навчаємо чомусь новому через те, що церковні отці так чітко передали цю доктрину про те, що навіть у добрих ділах нам потрібне милосердя.
  144. Про те саме часто свідчить також і Писання. У Пс. 143:2: «І на суд не вступай із рабом Своїм, бо жоден живий перед обличчям Твоїм справедливим не буде!» Це місце заперечує абсолютно (навіть усім святим та слугам Божим) славу праведності, якщо Бог не прощає, але судить та звинувачує їхні серця. Бо коли Давид хвалиться в інших місцях про свою праведність, то він говорить про свою власну справу проти тих, хто переслідує Боже Слово; він не говорить про свою особисту чистоту, а він просить, щоб захищено було справу та славу Бога, як у Пс. 7:8: «Суди ж мене, Господи, за моєю правотою й за моєю невинністю». Подібно і в Пс. 130:3 він каже, що ніхто [навіть найвищі святі] не може знести суду Божого, якби Бог зважав на наші гріхи: «Якщо, Господи, будеш зважати на беззаконня, хто встоїть, Владико?»
  145. Йов 9:28: «Боюся всіх смутків своїх» [Vulg., opera, діл]; в. 30: «Коли б я умився сніговою водою і почистив би лугом долоні свої, то й тоді Ти до гробу опустиш мене». Прип. 20:9: «Хто скаже: Очистив я серце своє, очистився я від свого гріха?»
  146. 1 Ів. 1:8: «Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!» і т. д. І в Господній молитві святі просять про відпущення гріхів.
  147. Отже, навіть у святих є гріхи. Чисел 14:18: «Невинний не буде невинним»50 [пор. Вих. 34:7]. Повт. 4:24: «Бо Господь, Бог твій, Вінпалючий огонь». Захарія також каже (2:17): «Замовчи ж, всяке тіло, перед Господнім лицем». Іс. 40:6: «Всяке тіло трава, всяка ж слава,як цвіт польовий: трава засихає, а квітка зівяне, як подих Господній повіє на неї!»тобто тіло та праведність тіла не можуть встояти перед Божим судом.
  148. Йона також каже (розд. 2:9): «Ті, що тримаються марних божків, свого Милосердного кидають»,тобто вся упевненість, окрім упевненості в милосерді, є марною; милосердя нас визволяє, а наші особисті заслуги, наші власні зусилля ні.
  149. Відповідно також молиться Даниїл (9:18 і далі): «Бо ми кладемо свої благання перед Твоїм лицем не через свої справедливості, але через велику Твою милість. Господи, вислухай! Господи, прости! Господи, прислухайся й зроби! Не опізняйся ради Себе, мій Боже, бо Імя Твоє кличеться над Твоїм містом і над Твоїм народом!» Таким чином, Даниїл навчає нас у молитві покладатися на милосердя, тобто довіряти Божому милосердю, а не своїм заслугам перед Богом.
  150. Нам також цікаво, що наші противники роблять у молитві, якщо взагалі ці нечестиві люди коли-небудь щось просять у Бога. Якщо вони проголошують, що вони є гідними через те, що в них любов і добрі діла, і просять про благодать, як про повернення їм боргу, то вони моляться точно так, як молиться фарисей в Луки 18:11, який каже: «Я не такий, як інші люди». Той, хто молиться про благодать таким чином, не покладається на Боже милосердя і ставиться зі зневагою до Христа, Який через те, що Він є нашим Первосвящеником, благає за нас.
  151. Отже, молитва, таким чином, покладається на Боже милосердя, коли ми віруємо, що нас почуто заради Христа, Первосвященика, як Він Сам каже (Івана 14:13): «І коли що просити ви будете в Імення Моє, те вчиню». «В Імення Моє»,каже Він, бо без цього Первосвященика ми не можемо підходити до Отця.
  152. До цього також належить проголошення Христа (Луки 17:10): «Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: Ми нікчемні раби».51 Ці слова чітко проголошують, що Бог спасає милосердям і через Свою обітницю, а не через цінність наших діл.
  153. Але52 тут противники чудесно граються словами Христа. Поперше, вони роблять антистрофу [відпарируваний аргумент] і повертають її проти нас. Більше того, вони говорять, що можна сказати: «Якщо ми повірили в усе це, то кажемо: «Ми нікчемні раби». Тоді вони додають, що діла нічого не дають Богові, але не є такими, що нічого не дають нам.
  154. Дивіться, як легковажне дослідження софістики втішає наших противників, і хоча ці дрібнички не заслуговують спростування, все-таки кількома словами ми на них відповімо.
  155. Антистрофа має недоліки. Бо, по-перше, противники помиляються щодо терміну «віра» через те, що якби вона позначала те знання історії,53 яке є також у лихих людей і в демонів, то противники були би правими, сперечаючись, що така віра не приносить користі, коли вони кажуть: «Якщо ми повірили в усе це, то кажемо: «Минікчемні раби». Але ми говоримо не про знання історії, але про впевненість у обітницю та милосердя Боже. А ця впевненість у обітниці сповідує, що ми нікчемні раби; так, це сповідання того, що наші діла є негідними, є самим голосом віри, як це виявляється у цьому прикладі Даниїла (9:18), який ми наводили дещо вище: «Ми кладемо свої благання перед Твоїм лицем не через свої справедливості» і т. д.
  156. Бо віра спасає через те, що вона осягає милосердя чи обітницю благодаті навіть якщо наші діла є негідними; і в цьому значенні, а саме через те, що наші діла є негідними, антистрофа нам не шкодить: «Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: «Минікчемні раби», бо з цілою Церквою ми навчаємо, що спасаємося милосердям.
  157. Але якщо вони мають на увазі довести наступне: коли ви все це вчинили, не вірте своїм ділам, коли ви повірили в усе це, то не вірте в божественну обітницю,то між цим немає звязку. Такий висновок є неправильним: «Діла не допомагають; отже, віра також не допомагає». Ми мусимо давати некультурним людям простеньку ілюстрацію: «Півфартинга не допомагає, отже, флорин також не допомагає». Так само, як флорин має вищий номінал і вартість від півфартинга, то також треба розуміти, що віра є набагато вищою і набагато дієвішою від діл. Не те, що віра допомагає через свою вартість, але через те, що вона довіряє Божим обітницям і милосердю. Віра є сильною не через свою вартість, але через божественну обітницю. Бо вони дуже відрізняються: так само, як причини та обєкти впевненості у попередній пропозиції зовсім не подібні на причини та обєкти впевненості останньої. У першій впевненість є впевненістю у наших власних ділах. У останній впевненість є впевненістю у божественній обітниці. Проте Христос засуджує впевненість у наших ділах; Він не засуджує впевненості у Його обітниці. Він не бажає, щоб ми розчаровувалися в Божій благодаті та милосерді. Він звинувачує наші діла, як негідні, але Він не звинувачує обітниці, якою безкоштовно Він пропонує милосердя.
  158. І тут добре каже Амвросій: «Благодать треба визнавати; але природою не треба нехтувати». Ми мусимо довіряти обітниці благодаті, а не нашій власній природі.
  159. Але противники діють, відповідно до свого звичаю, і спотворюють проти віри судження, які були дані на користь віри.54
  160. Однак ми залишаємо ці складні питання школам. Софістика є чисто дитячою, коли вони витлумачують «нікчемні раби», як слова, які означають, що діла не приносять користі Богові, але приносять користь нам. Адже Христос говорить про ту користь, яка робить Бога нашим боржником, хоча й тут не місце обговорювати, що є корисним, а що ні. Бо «нікчемні раби» означає «недостатні», тому що ніхто не боїться Бога так і не любить Бога так, і не вірить Богові так, як повинен це робити.55
  161. Але пропустімо ці натягнуті придирання противників, про які, коли настане час пролити на них світло, люди при здоровому глузді легко вирішать, яке судження про них вчинити. Вони знайшли ваду у словах, які є дуже чіткими і зрозумілими. Але кожен бачить, що у цьому місці впевненість у наших ділах засуджується.
  162. Тож тримаймося міцно того, що сповідує Церква, а саме, що ми спасаємося милосердям. І щоб56 ніхто не думав: «Якщо ми повинні спасатися милосердям, тоді надія буде непевною, якщо в тих, хто досягає спасіння, нічого не відбувається такого, чим вони відрізнялися б від тих, хто спасіння не досягає», то ми мусимо на це дати ствердну відповідь. Бо схоласти, спонукувані таким аргументом, здається, винайшли термін meritum condigni.
  163. Бо ці роздуми можуть стати хорошою вправою для людського розуму. Отже, ми дамо коротку відповідь. Із самої думки, що надія може бути певною, із самої причини, що може бути апріорна відмінність між тими, хто досягнув спасіння, і між тими, хто ні, то треба міцно триматися того, що ми спасенні милосердям. Коли ж це так некваліфіковано висловлюється, то виглядає абсурдом. Бо у світських судах і на людську думку те, що є правильним або повинним, є певним, а милосердя є непевним. Але справа інша відносно Божого суду, бо тут милосердя має чітку та певну заповідь від Бога. Для Євангелія є властивою заповідь [слово], яка спонукає нас вірити, що Бог умилостивлений до нас заради Христа. «Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся» (Івана 3:17, 18).
  164. Тому так часто, як тільки говориться про милосердя, треба додавати віру в милосердя; і ця віра чинить певну надію, бо вона покладається на Слово і заповіді Божі. Якби надія покладалася на діла, тоді по правді вона була би непевною, тому що діла не можуть умиротворити сумління, як про це було часто сказано вище.
  165. І ця віра розрізняє між тими, хто отримав спасіння, і тими, хто його не отримав. Віра розрізняє між гідними і нікчемними, тому що вічне життя було обіцяне виправданим, а віра виправдовує.
  166. Але тут знову противники загаласують, що якщо добрі діла не виправдовують, то в них немає потреби. Ці наклепницькі вигадки ми вже спростували вище.57 Звичайно, що треба робити добрі діла. Ми кажемо, що вічне життя обіцяне виправданим.58 Але ті, що ходять відповідно до тіла, не зберігають ані віри, ані праведності. Для того ми і виправдані, щоб, будучи праведними, ми могли почати робити добрі діла і слухатися Божого Закону.
  167. Мивідроджені та одержуємо Святого Духа якраз для того, щоб нове життя могло приносити нові діла, нові нахили, страх і любов до Бога, ненависть до похотливості тощо.
  168. Ця віра, про яку ми говоримо, постає у покаянні [є там, де є покаяння] і повинна встановлюватися і зростати посеред добрих діл, спокус і небезпек, щоб ми продовжували бути ще міцніше переконаними, що Бог, заради Христа, про нас піклується, прощає нас, слухає нас. Цьому не навчитися без довгої і великої боротьби. Як часто сумління збурюється, як часто воно впадає аж до відчаю, коли дивиться на гріхичи старі, чи нові, чи нечистоту нашої природи! Цей рукопис не стирається без великої боротьби, у якій досвід засвідчує про те, якою складною справою є віра.
  169. І хоча посеред мук нас підбадьорювано, і ми одержуємо втіху, зростають водночас інші духовні рухи, знання Бога, страх перед Богом, любов до Бога, і ми «відроджуємося», як каже Павло (Кол. 3:10 і 2 Кор. 3:18), «... для пізнання Створителя», і «дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього»,тобто ми одержуємо правдиве знання про Бога, так, що ми по правді Його боялися, по правді Йому довіряли, що Він про нас піклується, що Він нас чує.
  170. Це відродження є наче початком вічного життя, як каже Павло (Рим. 8:10): «А коли Христос у вас, то хоч тіло мертве через гріх, але дух живий через праведність».
  171. І (2 Кор. 5:2, 3): «Бажаючи приодягтися будівлею нашою, що з неба, коли б тільки й одягнені ми не знайшлися нагі!» З цих тверджень безпристрасний читач може судити, що ми особливо потребуємо добрих діл, оскільки ми навчаємо, що ця віра постає у покаянні і в покаянні повинна постійно зростати; і в цих питаннях ми ставимо християнську та духовну досконалість: якщо у покаянніпокаяння і віра зростають разом. Це може бути краще зрозумілим побожними, аніж те, що навчають противники про роздуми чи досконалість.
  172. Однак так само, як виправдання стосується віри, так і життя вічне стосується віри. І Петро каже (1 Петр. 1:9): «Досягаєте мети віри вашої спасіння душам». Бо противники сповідують, що сини Божі є виправдані і є спадкоємцями Христовими.
  173. Потім діла, через те, що через віру вони догоджають Богові, заслуговують інших тілесних і духовних нагород. Бо буде відмінність у славі святих.
  174. Але тут противники відповідають, що вічне життя називається нагородою, і що, отже, воно заслуговується de condigno добрими ділами. Ми відповідаємо коротко і чітко: Павло (Рим. 6:23) називає вічне життя «даром», тому що праведністю представлені заради Христа, ми вчинені водночас і синами Божими, і співспадкоємцями Христа, як каже Іван (3:36): «Хто вірує в Сина, той має вічне життя». І Августин каже, як і багато інших, що слідують за ним: «Бо вінчає в нас Свої дари». Ще в іншому місці (Луки 6:23) по правді написано: «Нагорода бо ваша велика на небесах». Якщо ці місця видаються противникам суперечливими, то вони самі можуть їх пояснити.
  175. Проте вони не є чесними суддями, бо пропускають слово «дар». Вони пропускають також джерело цілої справи [головну частину, як ми виправдовуємося перед Богом, і також, що Христос залишається повіки Посередником], і вони вибирають слово «нагорода», та найжорсткішим чином тлумачать його не тільки всупереч Писанню, але й всупереч використанню мови. Звідси вони приходять до висновку, що наскільки їх названо «нагородою», наші діла, таким чином, мають бути платою, за яку належить вічне життя. Отже, вони таким чином гідні благодаті та вічного життя і не потребують милосердя чи Христа, як Посередника, чи віри.
  176. В цілому ця логіка є новою; ми чуємо термін «нагорода» і, отже, ми повинні прийти до висновку, що немає потреби в Христі, як у Посередникові, чи у вірі, якою ми маємо доступ до Бога заради Христа, а не заради наших власних діл! Кому не видно, що все цегра слів?
  177. Ми не змагаємося щодо терміну «нагорода». Ми обговорюємо це питання, а саме: чи добрі діла самі по собі є гідними благодаті та вічного життя, а чи вони догоджають Богові тільки за рахунок віри, яка осягає Христа, як Посередника.
  178. Наші противники не лише ділам приписують те, що вони є гідними благодаті та вічного життя, але й також фальшиво стверджують, що вони мають надлишкові заслуги, якими вони можуть обдаровувати інших і якими вони інших можуть виправдовувати, як це роблять монахи, коли продають іншим людям заслуги своїх орденів. Ці жахливі помилки вони накопичують, як Хрісип, де чути тільки одне це слово «нагорода», а саме: «Це називається нагородою, а отже, в нас є діла, які є ціною, за яку є нагорода; отже, діла догоджають самі по собі, а не заради Христа, як Посередника. І через те, що одні мають більше заслуг від інших, то в них є надлишкові заслуги. І ті, хто їх заслужив, можуть обдаровувати ними інших».
  179. Зупинися, читачу, в тебе немає цілого цього соріту!59 Бо до цього дару треба додати деякі Таїнства; на мертвих зодягається ковпак. [Як безсоромно чинили Босоногі ченці та інші чернечі чини, зодягаючи ковпаки своїх орденів на мертві тіла]. Такими збираннями затьмарюються благословення, що принесені в нас у Христі, і праведність віри. [Це хитрі та сильні аргументи, усіх їх вони можуть обкручувати довкола одного слова«нагорода», таким чином затьмарюючи Христа і віру].
  180. Ми не розводимо даремне словоблуддя щодо терміну «нагорода». Якщо противники визнають, що нас пораховано праведними вірою заради Христа, і що добрі діла догоджають Богові через віру, тоді ми не будемо багато змагатися щодо терміну «нагорода». Ми сповідуємо, що вічне життя є нагородою, бо воно є чимось, що дається через обітницю, а не через наші заслуги. Бо виправдання обіцяно, як ми це вже показували вище, як дар Божий, і до цього дару було додано обітницю про вічне життя, відповідно до Рим. 8:30: «Кого виправдав, тих і прославив».
  181. Сюди також належить те, що каже Павло (2 Тим. 4:8): «Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний». Бо вінець дається виправданому через обітницю.60
  182. І цю обітницю святі повинні знати не для того, щоб вони трудилися задля власної вигоди, бо вони повинні трудитися на славу Божу, але для того, щоб у стражданнях не впадати у відчай, вони повинні знати Божу волю, що Він бажає їм допомогти, їх визволити та спасти. Хоча досконалі люди чують покарання та нагороди по-своєму, а слабкіпо-своєму; бо слабкі трудяться задля своє особистої вигоди.
  183. І все-таки проповідування нагород та покарань є необхідним. У проповідуванні покарань виявляється гнів Божий, а отже, це стосується проповідування покаяння. У проповідуванні нагород виявляється благодать. І так само, як Писання у згадці про добрі діла часто включає віру, бо воно бажає, щоб до праведності серця належали плоди, так само воно часом пропонує благодать разом із іншими нагородами, як це сказано в Ісаї 58 і далі, а також часто в інших місцях у пророків.
  184. Ми також сповідуємо те, про що ми часто свідчили, що хоча виправдання і вічне життя стосуються віри, все одно добрі діла заслуговують інших тілесних та духовних нагород,61 і ступені нагород, відповідно до 1 Кор. 3:8: «Кожен одержить свою нагороду за працею своєю!» [Бо благословенні матимуть нагороду; одні матимуть вищу від інших. Цю різницю чинять заслуги, відповідно до того, як вони догоджають Богові; і це є заслуги, бо тих, хто чинять ці діла, Бог усиновив, як дітей і спадкоємців. Бо таким чином кожне має свою заслугу, яка є його і окрема: як одна дитина відносно іншої]. Бо праведність Євангелія, що має справу з обітницею благодаті, задарма одержує виправдання і оживлення. Але виконання Закону, яке іде за вірою, має справу із Законом, у якому пропонується нагорода, і вона дається не задарма, але відповідно до наших діл. Проте ті, що це заслуговують, перед тим, як чинити Закон, є виправдані. Тому (як каже Павло, Кол. 1:13; Рим. 8:17) перед тим їх було переведено в Царство Божого Сина і вчинено співспадкоємцями із Христом.
  185. Але як тільки згадується заслуга, противники негайно переносять питання з інших нагород до виправдання, хоча Євангеліє задарма пропонує виправдання заради Христових заслуг, а не заради наших особистих заслуг; і Христові заслуги передаються нам вірою. Але діла і страждання заслуговують не виправдання, а інших винагород, бо нагорода за заслуги пропонується у цих місцях: «Хто скупо сіє, той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, той щедро й жатиме!» (2 Кор. 9:6). Тут міра нагороди чітко повязана з мірою діла. «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!» (Вих. 20:12). І тут, звичайно, Закон пропонує ділові нагороду.
  186. Отже, хоча виконання Закону заслуговує нагороду, бо нагорода належним чином стосується Євангелія, все-таки нам треба памятати про Євангеліє, яке пропонує задарма виправдання заради Христа. Ми ані дотримуємося Закону, ані не можемо його дотриматися перед тим, як ми примирені з Богом, виправдані і відроджені. Таке виконання Закону не догоджає Богові, допоки нас не прийнято заради віри. І через те, що люди приймаються заради віри, через цю саме причину початкове виконання Закону догоджає [Богові.Перекл.] і має нагороду в цьому житті і після нього.
  187. Щодо терміну «нагорода», то сюди можна було би додати дуже багато інших нотаток, які виводяться із природи Закону, які через те, що вони є дуже поширеними, мусять пояснюватися в іншому звязку.
  188. Але противники наголошують, що прерогативою добрих діл є заслуговувати вічне життя, тому що Павло каже (Рим. 2:6): «Кожному віддасть за його вчинками». Подібним чином в. 10: «Слава, і честь, і мир усякому, хто чинить добре».62 Івана 5:29: «Ті, що чинили добро, на воскресення життя». Матвія 25:35: «Я голодував був, і ви нагодували Мене» тощо.
  189. У цих і в усіх подібних місцях, у яких хваляться діла у Писанні, треба розуміти не тільки зовнішні діла, але й віру серця, тому що Писання не говорить про лицемірство, але про праведність серця із його плодами.
  190. Більше від цього, як тільки є згадка про Закон і про діла, ми повинні знати, що не можна виключати Христа, як Посередника. Бо Він є звершенням Закону, і Він Сам каже (Ів. 15:5): «Без мене нічого чинити не можете ви». Відповідно до цього правила, про яке ми вище сказали, можна судити про всі місця в Писанні. Отже, коли вічне життя дарується ділам, то воно дарується тим, хто виправданий, бо ніякі люди, окрім виправданих людей, яких веде Дух Христів, не можуть робити добрих діл; а без віри і Христа, як Посередника, добрі діла не догоджають, відповідно до Євр. 11:6: «Догодити ж без віри [Богові.Перекл.] не можна».
  191. Коли Павло каже: «Кожному віддасть за його вчинками»,то треба розуміти не тільки зовнішнє діло, але й всю праведність і неправедність. Тож: «Слава тому, хто чинить добро»,тобто праведному. «Ви нагодували мене»,тут цитується як плід і свідчення праведності серця і віри, а отже, вічне життя віддається праведним. [Там треба обовязково визнати, що Христос має на увазі не тільки діла, але що Він бажає мати серце, яке, як Він бажає, повинне цінувати Бога належним чином і правильно в Нього вірити, а саме, що через милосердя воно є угодним Богові. Тож Христос навчає, що вічне життя буде дане праведним, як Христос каже: «Праведні підуть у вічне життя»].
  192. Таким чином, Писання водночас з плодами осягає праведність серця. І часто воно називає плоди для того, щоб це краще розуміли недосвідчені і позначати, що вимагається не лицемірство, а нове життя і відродження. Але відродження відбувається вірою, у покаянні.
  193. Жодна здорова людина не може судити по-іншому; тут ми також не зачіпаємо ніяких даремних нюансів, так наче намагаємося відділити плоди від праведності серця; якби лишень противники погодилися з тим, що плоди догоджають через віру і Христа, як Посередника, і що самі по собі вони не є гідними благодаті та вічного життя.
  194. Бо в доктрині противників ми засуджуємо це, а саме те, що в таких місцях Писання, яке розуміють вони або філософським, або юдейським чином, вони скасовують праведність віри і виключають Христа, як Посередника. З цих місць вони роблять висновок, що діла заслуговують благодать інколи de congruo, а іноді de condigno, а саме тоді, коли додається любов, тобто, що вони виправдовують, і через те, що вони є праведністюгідні життя вічного. Ця помилка явно скасовує праведність віри, яка вірує, що ми маємо доступ до Бога заради Христа, не заради наших діл, а через Христа, як Священика і Посередника, нас ведено до Отця, і у нас є примирений Отець, про що достатньо було сказано вище.
  195. І цією доктриною про праведність віри не можна нехтувати у Церкві Христовій, тому що без неї неможливо розглядати служіння Христове, а доктрина виправдання, яка залишається, є тільки доктриною Закону.63 Але ми повинні зберегти Євангеліє і доктрину про обітницю, що дається заради Христа.
  196. Отже, ми щодо цієї теми не змагаємося з противниками про незначну справу. Ми не вишукуємо незначних речей, коли знаходимо у них ваду у вченні про те, що ми заслуговуємо вічне життя ділами, коли пропускається віра, що осягає Христа, як Посередника.
  197. Бо про цю віру, яка вірує, що заради Христа Отець до нас є прихильним, жодної згадки в схоластів немає. Повсюди вони притримуються того, що нас прийнято та ми є праведними через наші діла, що вчинені або з розуму, або, звичайно, з нахилу тієї любові, про яку вони говорять.
  198. І64 все-таки у них є певні вислови, сентенції, нібито від давніх письменників,65 які вони в тлумаченні перекручують.
  199. У школах хваляться, що добрі діла догоджають через благодать, і що віру треба покладати в Божу благодать. Тут вони витлумачують благодать як звичку, якою ми любимо Бога, наче й справді давні мали на увазі казати, що ми повинні вірити в нашу любов, про яку ми, звичайно, довідуємося, якою малою і нечистою вона є. Хоча дивним є те, що вони вчать нас довіряти любові через те, що вони навчають, що ми не можемо знати про те, чи вона присутня. Чому вони тут не виставляють Божу любов до нас і милосердя? І як тільки це згадується, вони повинні додавати віру. Бо обітниця Божого милосердя, примирення і любові до нас не осягається нічим, окрім віри. Памятаючи про це, вони були би праві, кажучи, що ми повинні довіряти благодаті, що добрі діла догоджають через благодать, коли віра її осягає.
  200. У школах вони також хваляться, що наші добрі діла приносять нам користь Христовою страстю.66 Добре сказано! Але чому ж нічого не додають про віру? Бо Христос є «примирення», як каже Павло (Рим. 3:25), «через віру». Коли боязкі сумління втішають і переконуються, що наші гріхи змито смертю Христовою, і що Бог примирився з нами через Христові страждання, тоді, по правді, від Христових страждань нам є користь. Якщо доктрина про віру пропускається, тоді даремно говорити, що діла приносять користь Христовими страстями.
  201. І дуже багато інших місць вони спотворюють у школах тому, що вони не навчають праведності віри, і тому, що вони розуміють під вірою просто знання історії чи догм, і не розуміють під нею тієї чесноти, що осягає обітницю благодаті і праведності і що оживлює серця у муках гріха та смерті.
  202. Коли Павло каже (Рим. 10:10): «Серцем віруємо для праведности, а устами ісповідуємо для спасіння»,то ми думаємо, що противники визнають тут, що сповідування виправдовує або спасає не ex opere oprato, але лише через віру серця. І Павло, таким чином, каже, що сповідування спасає для того, щоб показати, яка віра здобуває вічне життя; а саме та, яка є твердою та активною.
  203. Однак та віра, яка не виявляє себе у сповідуванні, не є твердою. Таким чином, інші добрі діла догоджають через віру; як також молитви Церкви просять, щоб усе було прийнято заради Христа. Вони так само просять усього заради Христа. Бо явним є те, що при завершенні молитви додаються завжди ці слова: «Через Христа, нашого Господа».67
  204. Відповідно, ми приходимо до висновку, що ми виправдовуємося перед Богом, є примиреними з Богом і відроджені вірою, яка в покаянні осягає обітницю благодаті та по правді оживлює нажаханий розум і переконана, що заради Христа Бог є з нами примиреним і умилостивленим. І через цю «віру» каже Петро (1 Петр. 1:5): «... ви бережені... на спасіння, яке готове зявитися останнього часу».
  205. Знання про цю віру є для християн необхідним, і воно приносить найряснішу втіху у всіх бідах та виявляє нам служіння Христове, тому що ті, які заперечують, що люди виправдовуються вірою, і заперечують, що Христос є Посередником і Умилостивителем, заперечують обітницю благодаті і Євангеліє. Вони навчають або лише доктрині розуму, або лише доктрині Закону про виправдання.
  206. Ми показали походження цього питання настільки, наскільки це тут можна зробити, і пояснили ті речі, що їм перечать противники. Добрі люди справді легко розважать про ці речі, якщо вони думатимуть, коли тільки наводитиметься цитата про любов чи діла, що Закону неможливо дотриматися без Христа, і що ми не можемо бути виправдані із Закону, але із Євангелія, тобто із обітниці про благодать, обіцяну в Христі.
  207. І ми сподіваємося, що ця дискусія, хоча й коротка, буде корисною для добрих людей для зміцнення віри, для навчання і для втіхи сумлінь. Бо ми знаємо, що те, що ми сказали, є в гармонії із пророцькими та Апостольськими писаннями, зі святими отцями, Амвросієм, Августином і дуже багатьма іншими, і з цілою Церквою Христовою, яка, звичайно, сповідує, що Христос є Умилостивитель і Той, Хто нас виправдовує.
  208. Тепер ми не повинні одразу мати судження, що Римська Церква погоджується з усім тим, що стверджують Папа чи кардинали, чи єпископи, чи дехто з богословів або ченців.68 Бо очевидним є те, що більшість понтифіків піклується більше про свою особисту владу, аніж про Євангеліє Христове. І вже було стверджено, що більшість з них відкрито є епікурейцями. Очевидно, що богослови забагато змішували християнську доктрину із філософією.
  209. Також їхній вплив не повинен видаватися настільки великим, що ніколи не буде законною річчю виступити проти їхніх диспутів, коли посеред них водночас є стільки очевидних помилок, як-от та, що ми спроможні з чисто природних сил любити Бога понад усе.69 Ця догма, хоча й вона є явно фальшивою, спричинила багато інших помилок.
  210. Бо на це дають відповідь Писання, святі отці та судження багатьох побожних людей. Отже, навіть якщо єпископи чи деякі богослови, чи монахи навчали нас шукати відпущення гріхів, благодать і праведність через наші особисті діла і вигадувати нові форми богослужінь, що затьмарювали служіння Христове і вчинили з Христа не Умилостивителя і Того, Хто виправдовує, а тільки Законодавця, все одно знання Христове завжди залишалося у деяких побожних людей.
  211. І навіть більше: Писання передрікало, що таким чином праведність віри затьмариться людськими традиціями і доктриною діл. Так само, як часто скаржиться Павло (пор. Гал. 4:9; 5:7; Кол. 2:8, 16 і далі; 1 Тим. 4:2 і далі тощо), що навіть в той час були ті, які замість праведності віри навчали, що люди примирюються з Богом своїми власними ділами і своїми власними діями богослужіння, а не вірою заради Христа, бо за природою люди судять, що Бога треба умиротворювати ділами.
  212. Так само і розум не бачить іншої праведності, окрім праведності Закону, яку розуміє в юридичному смислі. Відповідно, завжди в світі існували ті, що навчали лише цій тілесній праведності, виключаючи праведність віри; і такі вчителі завжди існуватимуть. Те саме сталося посеред народу Ізраїлю.
  213. Більшість людей вважали, що вони заслуговують відпущення гріхів своїми ділами; вони накопичували пожертви та дії богослужінь. Навпаки, пророки, засуджуючи цю точку зору, навчали праведності віри. І події, що відбувалися посеред народу Ізраїлю, є ілюстраціями того, що відбувається в Церкві.
  214. Отже, хай маси противників, що засуджують нашу доктрину, не непокоять побожних сумлінь. Бо про їхній дух можна легко судити, тому що в деяких своїх статтях вони засудили правду, що є такою чіткою та очевидною, що виразно виявляється їхня безбожність.
  215. Бо булла Лева X70 засудила найнеобхіднішу статтю, якої повинні дотримуватися та в яку повинні вірити всі християни, а саме, що «ми повинні вірити, що нас прощено не через наше каяття, але через Христове Слово, (Мт. 16:19): «І що на землі ти звяжеш...» тощо.
  216. І тепер у цьому зібранні автори Конфутації це засудили ясними словами,71 а саме, що ми сказали, що віра є частиною покаяння, якою ми здобуваємо відпущення гріхів, і долаємо жахи гріха, а сумління чиниться умиротвореним. Хто ж, однак, не бачить, що ця стаття, що вірою ми здобуваємо відпущення гріхів, є найвірнішою, найпевнішою і, особливо, найнеобхіднішою для всіх християн? Хто ж з усіх поколінь, почувши, що така доктрина була засуджена, вважатиме авторів такого осуду за людей, що хоч трохи мають знання про Христа?
  217. А щодо їхнього духу, то про це можна судити від нечуваної жорстокості, що вони чинили її донині до найліпших мужів. І в цьому зібранні ми почули, що превелебний отець, коли висловлювалися думки про наше Віросповідання, сказав у сенаті імперії, що йому не спадало на думку кращого плану, окрім як зробити відповідь, написану кровю, на наше чорнилом написане Віросповідання. Що ще жорстокішого міг би промовити Фаларій? Тож деякі князі не звернули уваги на таке твердження, і це в такому зібранні.
  218. Тож, хоча противники претендують собі на імя Церкви, ми все одно знаємо, що правдива Церква Христова з тими, хто навчає Євангелію Христовому, а не з тими, хто захищає лихі думки, що суперечать Євангелію, як каже Господь (Івана 10:27): «Мого голосу слухають вівці Мої». І Августин каже: «Питання в тому, де Церква? Отже, що нам робити? Чи нам шукати її у наших власних ділах, чи у словах її Голови, нашого Господа Ісуса Христа? Я думаю, що ми повинні шукати її у словах Того, Хто є правдою і Хто найкраще знає Своє тіло». Тому й судження наших противників не непокоїтимуть нас через те, що вони захищають людські точки зору, які суперечать Євангелію, які суперечать святим отцям, що писали в Церкві, і які [судження наших противників. Прим. перекладача] суперечать свідченням побожних голів.  

10 Var. додає: «Що можна висловити простіше від цієї нашої доктрини? Бо необхідним є, щоб визнавалися користі Христові для того, щоб розрізняти між обітницею і Законом».
11 Var. додає: «Бо ми ніколи не робимо достатніх діл».
12 Var. продовжує: «Не те, що Законом ми заслуговуємо відпущення гріхів чи що заради Закону нас пораховано праведними, а не заради Христа, але через те, що Бог вимагає добрих діл; бо треба мудро ділити правильно Закон і обітниці».
13 Var. додає: «... таким чином, що не усуває Христа».
14 Пар. 68-81 викладаються набагато коротше у Var. та в німецькій версії «Апології».
15 Var.: «Щоб вони могли умиротворити гнів Божий».
16 Var. (і нім.): «Для того, щоб заради цих діл їх можна було порахувати праведними перед Богом. Таким чином, людський розум помиляється про діла, бо він не розуміє праведності віри. І цій помилці докоряє Євангеліє, яке навчає, що людей пораховано праведними не заради Закону, а лише заради Христа. Однак Христос сприймається лише вірою; отже, нас пораховано праведними лише вірою заради Христа. Але противники представляють на противагу цьому місце з Коринтян» тощо (параграф 97).
17 Параграфи 92-95 у німецькій версії пропущені.
18 Формула Злагоди, Осн. прог. ііі.: пар. 43.
19 Пар. 99-102 є набагато коротшими у німецькій версії.
20 Var.: «Яке навчає, що ми маємо доступ до Бога через Христа, як Ублагання, і що нас прийнято не заради нашого виконання Закону, а заради Христа» (71).
21 Var. додає: «Бо немає закону, який нас більше звинувачує і спричиняє наші сумління більше гніватися на Божий суд, ніж цей верховний Закон: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм». Бо хто зі святих, окрім Христа, насмілився би хвалитися, що він сповнив цей Закон? Отже, чеснота Закону не виправдовує, але та чеснота...» і т. д.
22 Звідси і до пар. 109 рогляд у Var. і нім. версії є коротшими.
23 Див. пар. 48.
24 Див. пар. 49.
25 Див. статтю XV.: 18.
26 Var. ( і нім.): «Тому Павло всюди навчає, що нас прийнято за рахунок Христа, а не за рахунок нашої любові чи наших діл, чи виконання Закону, бо жодний святий не може досконало виконати Закона. Отже, через те, що він повсюди навчає, що у цьому житті наші діла недосконалі, не треба думати, що він тут говорить про особисту досконалість».
27 Нім. варіант тут пропускає до параграфу 117.
28 Див. стаття IV, параграфи 71, 72.
29 У нім. та Vаr. параграфи 133-155 викладаються коротше і в іншому порядку.
30 Пор. Формула Злагоди, З. П., парагр. 11, 12.
31 Єроним це перекладає: «Можливо, Бог відпустить твої гріхи».
32 Var. продовжує: «По-філософському є не шукати в розмові Даниїла чогось іншого, окрім повчання про належне управління уряду; по-фарисейському є вдавати, що відпущення гріхів відбувається заради цього діла» і т. д.
33 Пор. Апологія, стаття хі.: пар. 59.
34 Лютер у примірнику 1531 р. зробив таку помітку на полях: «Ми не можемо відпускати, допоки нам спершу не відпущено і допоки нам спершу не послано Святого Духа. Інакше це відоме, як «прощає, але не забуває».
35 Var. продовжує: «Ми також не повинні тут резонувати, що наша дія прощення заслуговує ex opero operato, що нам відпущено гріхи. Бо Христос цього не каже. Але так само, як Христос поєднує обітницю про відпущення гріхів з іншими Таїнствами, Він також поєднує її з добрими ділами» тощо.
36 Лютер написав на полях примірника, надісланого йому Меланхтоном у 1531 р.: «Внутрішні також; бо коли наше серце не звинувачує нас, то ми знаємо, що ми діти Божі».
37 У Var. та нім. варіанті дискусія від цього місця до парагр. 158 є в іншому порядку та викладена частково іншими словами.
38 Var. пропускає пар. 159.
39 Приписано фальшиво у Граціанових «Декретах» Олександрові І.
40 Var. продовжує: «Наче хтось прийшов би до висновку: Андрій присутній, отже, всі Апостоли присутні. Для чого в попередньому обидва члени мають бути поєднаними: віруй і давай милостиню; таким чином усе буде чистим. Бо в іншому місці Писання каже: «Вірою» тощо. Чому ж тоді, коли серця...» і т. д.
41 Var.: «Є дехто [мається на увазі Еразм], які витлумачують: «Давайте милостиню, і все буде чистим»,як іронію. Бо здається, що Христос засобами іронії докоряє даремному переконанню фарисеїв, які хоча й підпорядковували свій розум найгіршим пожаданням, все-таки вірили, що, даючи милостиню, вони ставали чистими напівбогами. Це тлумачення не є абсурдним і не має в собі нічого, що суперечило би Писанню».
42 Апологія, стаття іv., пар. 9.
43 Апологія, стаття іv., пар. 17.
44 Апологія, стаття іі., пар. 12; стаття іv., пар. 9.
45 Пор. пар. 164; пар. 198-200.
46 Var. таким чином представляє пар. 184-186: «По-друге, виправдання означає тут бути порахованим праведним. Але Бог не рахує людину праведною, як у світському суді чи у філософії, де людина рахується праведною через праведність її особистого діла, яке правильно приписується вірі; але Він вважає людину праведною через милосердя, заради Христа, якщо хтось тільки може це збагнути вірою. Звідси віру можна називати праведністю, тому що вона є тим, що, як говорити з Павлом, «зараховується в праведність», до якої б частини не посилалась би людина; бо це не чинить перепон Божественному порахуванню. Хоча справді ми відносимо цю віру до волі, бо вона повинна бажати та одержувати обітницю Христову».
47 Апологія, стаття iv, пар. 49.
48 Пор. Апологія, iv, пар. 19.
49 Var. (і нім): «І подивіться, що випливає з точки зору противників. Якщо ми повинні вірувати, що Христос заслужив тільки prima gratia, як вони її називають, і що потому ми приймаємося та заслуговуємо вічне життя своїм виконанням Закону, то коли сумління умиротворяться? [Нім.: «Серця чи сумління не умиротворяться ані в годину смерті, ані в інший час, ані не можуть вони будувати більше на якомусь певному ґрунті»]. Коли вони знатимуть з упевненістю, що в них є ублаганий Бог? Бо Закон нас завжди звинувачує [Нім.: «Бо Божий Закон не є справою приємності; він звинувачує сумління поза Христом»], як каже Павло (Рим. 4:15): «Закон чинить гнів». Таким чином станеться, що коли сумління відчувають суд Закону, то вони ринуться до відчаю. Павло каже: «Що не від віри, тегріх» (Рим. 14:23). Але ці люди нічого не вдіють від віри, коли вони знатимуть, що Бог до них благодатний тільки тоді, коли вони, нарешті, виконали Закон. Вони завжди сумніватимуться в тому, чи Закон сповнено, і, власне, вони розумітимуть, що його не сповнено. Відповідно, вони ніколи не будуть впевненими в тому, що у них є благодатний Бог, і що їх вислуховують. Отже, вони ніколи не любитимуть і ніколи не будуть правдиво поклонятися Богові. Чим ще є такі серця, як не самим пеклом через те, що вони сповнені відчаю та ненависті до Бога, і все-таки в цій ненависті вони закликають до Бога, поклоняються Йому так само, як Йому поклонявся Саул. Тут ми закликаємо всі розуми, що є побожними та досвідченими у речах духовних; вони зможуть засвідчити про ці лиха, що [Нім.: «Така велика непевність, такий неспокій, така мука і тривога, такий жахливий страх і сумнів».] походять із безбожних переконань противників, які тримаються того, що нас пораховано пра- ведними перед Богом нашим виконанням Закону, і спонукають нас вірити не в обітницю милосердя [Нім.: «І вказують нам на лабіринти довіряння не багатим, блаженним обітницям Благодаті»], що дана нам заради Христа, але в наше особисте виконання Закону А спитаймося противників, яку раду дають вони тим, що вмирають: чи вони спонукають їх вірити в те, що їх пораховано праведними, і кажуть їм очікувати вічного життя через їхні особисті діла, чи справді через милосердя заради Христа. Звичайно, ні Павло, ні Лаврентій не скажуть, що його пораховано праведним через його особисту чистоту чи що вічне життя йому належить через його особисті діла чи виконання Закону, але він віруватиме тощо. Так само не може побожний розум [Нім.: «Яким би святим, великим та високим він не був би»] бути зміцненим проти відчаю, допоки вони не повірять, що заради Христа ми, звичайно, маємо і праведність, і життя вічне, не через Закон [Нім.: «Якби він не хапав Божественної обітниці Євангелія, як дерева чи гілляки в час великої повені, у сильнім та бурхливім потоці, посеред хвиль і валів мук смерті» і т. д.]. Ця віра втішає, підбадьорює та спасає побожний розум. Чому ж тоді противники, коли говорять про meritum condigni, скасовують доктрину про віру і ведуть сумління до відчаю. У виданнях Var. та нім. виданні зміст пар. 223-233 іде за пар. 168. Cтаття iv., пар. 20.
50 Укр. переклад митрополита Іларіона: «Не очистить винного».Прим. перекладача.
51 Var. і нім. продовжують: «І правильно каже Бернард: «Необхідно вірити, по- перше, що у вас не може бути прощення гріхів, окрім як ласкою Божою; по-друге, що допоки Він вам цього не дасть, то у вас взагалі не може бути доброго діла; і, останнє, що ви не можете заслужити вічного життя жодним добрим ділом, хіба що вічне життя буде дане вам задарма». А трошки потому: «Хай ніхто не обманюється, тому що коли він думатиме вірно, то, поза сумнівом, виявить, що він не може вийти з десятьма тисячами назустріч тому, у кого двадцять тисяч» і т. д. Отже, для того, щоб тримати тверду втіху та надію сумління, ми пригадуємо людям обітниці Христові і навчаємо, що треба вірити, що Бог заради Христа відпускає гріхи, виправдовує і дарує вічне життя, відповідно до 1 Івана 5:12: «Хто має Сина, той має життя». Але варто почути, як противники уникають говорити про Христа: «Коли ви зробите...» і т. д. У Конфутації вони це спотворюють таким чином: перше вони роблять антистрофу: «... наскільки більше...» тощо, як у параграфі 213». Див. Конфутацію, статтю IV.
52 У параграфах 214-222 нім. варіант коротший.
53 Var. додає: «Або якби ми казали, що віра спасає через саму свою цінність».
54 Var. додає: «Бо ця софістика: «Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: вірадаремна»,анулює ціле Євангеліє. Чи Євангеліє не обіцяє відпущення провин і спасіння навіть тим, у кого зовсім немає добрих діл, якщо тільки вони навернені та не впадають у відчай, але вірою в Христа здобувають відпущення гріхів? Чи противники пропонують впасти у відчай тим людям, чиє сумління не знаходить діл, які вони можуть протиставити гніву Божому? Чи вони таким скажуть, що вірадаремна? Хай згинуть софісти з такими плітками, які перевертають ціле Євангеліє, анулюють таке безкоштовне відпущення гріхів, відривають від сумління надійну втіху і т. д.? Але ця софістика... і т. д.».
55 Var. додає: «Ніхто не виконує Закону».
56 Дискусія від цього місця до пар. 234 дається у виданнях Var. і нім., виданих раніше, і дещо по-іншому укладена.
57 Пор. пар. 68 і далі.
58 Var. апелює до Рим. 8:30.
59 Сорітскладний умовивід, силогізм.Прим. перекладача.
60 Var. продовжує: «Бо ці дари узгоджені з посиланням один на одного, як також каже Августин: «Бо вінчає в нас Свої дари». Але Писання називає вічне життя нагородою не через те, що воно належить через діла, але через те, що хоча ним обдаровуються з іншої причини, все-таки воно поповнюється стражданнями і ділами. Так само, як спадщина належить синові із сімї не через його виконання обовязку (sua officia), все-таки воно є нагородою і компенсацією за його виконання обовязку». Нім. ілюструє це додатковим прикладом.
61 Нім. додає: «Які даються і в цьому житті, і по цьому житті. Тому що Бог відкладає більшість нагород до того часу, поки Він не прославить святих по цьому житті, бо Він бажає, щоб у цьому житті вони вмертвляли старого чоловіка».
62 Це місце пропущене в нім. варіанті та у Var.
63 Var. і нім. дають повніше: «Тож ми повинні докорити фарисейським точкам зору противників і для того, щоб ми могли проголошувати славу Христову, і для того, щоб ми могли надати сумлінням надійну втіху. Бо як одержить сумління певну надію спасіння, коли воно знає, що на суді його діла є негідними, коли воно не знає, що люди рахуються праведними і спасаються милосердям заради Христа, а не заради їхнього особистого виконання Закону? Чи Лаврентій, перебуваючи в муках, вірив, що цим ділом він догоджав Богові, що він був без гріха, що йому не потрібен був Христос, як Посередник, і милосердя Боже? Насправді він не думав по-іншому від пророка, який каже: «На суд не вступай із рабом Своїм, бо жоден живий перед обличчям Твоїм справедливим не буде!» (Пс. 143:2), Бернард сповідує, що його діла не є гідними вічного життя, коли каже: «Perdite vixi». Проте він утішає себе і одержує втіху спасіння з того, що вірує, що відпущення гріхів і вічне життя даються йому заради Христа через милосердя; так само, як навчає Псалом (32:1): «Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито». І Павло каже (Рим. 4:6): «Давид називає блаженною людину, якій рахує Бог праведність без діл». Павло каже, що той є блаженним, кому пораховано праведність через віру в Христа, навіть якщо в нього немає добрих діл. Такими втіхами треба підбадьорювати та зміцнювати сумління, тому що заради Христа, через віру, набуваються зарахування праведності і вічне життя. Але якби віра таким чином розумілася в цих місцях про добрі діла, тоді вони не суперечать нашій доктрині. І справді, треба завжди додавати віру, щоб не виключати Христа, як Посередника. Але добрі діла повинні завжди іти за вірою, тому що віра без добрих діл є лицемірством».
64 Var. додає: «Погоджуючись з нашим віруванням».
65 Параграфи 259-279 у німецькому варіанті пропущено.
66 Пор. Confutation, Pt. I., Art. xx.
67 Var.: «Через нашого Господа Ісуса Христа».
68 Меланхтон розрізняв Римську Церкву і папський престол.
69 Про це вперше навчав Дунс Скотт у Libr. iv. sentent. 1. iii. dist. 27, qu. 1. Пор. Ауґсб. віроспов., стаття xviii, парагр. viii., Апологія, стаття ii, парагр. 8 і далі.
70 Булла Exsurge Domini, 15 червня 1520 р.
71 Див. Confutation, частина І, стаття xii.  

<назад далі >


Сайт создан в системе uCoz