Великий Катехізис

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Про молитву "Отче наш"

Отже, до цього часу розмова велася про те, що ми повинні робити, і у що нам слід вірити. Ці речі забезпечують нам найкраще і найблагословенніше життя. Далі слідує третій розділпро те, як нам належить молитися.
Бо оскільки все виглядає так, що жодна людина не може досконало виконати Десять Заповідей, навіть не дивлячись на те, що ми почали вірувати, і оскільки диявол разом зі світом і нашим власним тілом з усіх сил протистоїть нашим прагненням, ніщо не є таким необхідним, як те, щоб ми невпинно зверталися до Бога, кликали до Нього і молилися Йому, щоб Він давав, зберігав і покріплював у нас віру і покору Десяти Заповідям [наші можливості виконувати Десять Заповідей], і щоб Він видалив усе, що стоїть на нашому шляху і є перепоною нам у цьому.
І для того, щоб ми могли знати, про що і як молитися, наш Господь Христос Сам навчив нас як способу, так і словам, що ми побачимо далі.
Та перше ніж приступити до детального пояснення молитви «Отче наш», варто поговорити про нагальну потребу закликати і спонукати людей молитися, що робили також Христос і Апостоли.
І в першу чергу варто знати, що, відповідно до Заповіді Божої, молитва є нашим обовязком. Бо Друга Заповідь проголошує: Не призивай Ймення Господа, Бога твого надаремноі при її обговоренні ми чули, що ці слова вимагають, щоб ми прославляли те святе Імя і кликали до Нього у кожній потребі, тобто молилися. Бо кликати до Імені Божогоне що інше, як молитися.
Молитва, таким чином, пропонується нам настільки ж суворо і вимогливо, як усе, що вимагається у решті Заповідейне мати іншого бога, не вбивати, не красти тощо. Нехай ніхто не думає, ніби немає ніякої різницімолимося ми чи ні, як гадають деякі люди з вульгарними думками, які помиляються і запитують: «Навіщо мені молитися? Хто знає, чи прийме до уваги Бог мої молитви, чи почує Він їх? Якщо я не молюсь, то завжди знайдеться хто-небудь, хто буде молитися». І, таким чином, вони звикають ніколи не молитися, вигадуючи собі відмовку, ніби ми навчаємо, що люди не зобовязані молитися, і що не існує такої потребина тій підставі, що ми відкидаємо фальшиві і лицемірні молитви.
Та насправді незрозуміле буркотіння і хаотичне вигукування, які практикувалися раніше у церквах, не є молитвою. Бо такі зовнішні вияви [повторювання], що дотримуються належним чином, можуть бути доброю вправою для малих дітей, учнів і звичайних, неосвічених людей, і їх можна було б назвати співом чи читанням, та не молитвою.
Молитва ж, як навчає Друга Заповідь, це звернення до Бога у всякій потребі. І цього Він вимагає від нас, і зовсім не залишає на наш розсуд. Молитисяце наш обовязок і повинність, якщо ми хочемо бути християнами, такий же обовязок, як коритися батькам і владі. Бо коли ми звертаємося до Бога і молимося, Імя Боже прославляється і використовується належним чином. Це ви повинні мати на увазі і памятати понад усе, щоб відкинути різні думки, котрі можуть утримати вас від молитви.
Наприклад, якщо б син сказав батькові: «Яка користь від мого послуху? Я піду і буду чинити все, що бажаю. Немає ніякої різниці [між послухом і непослухом]»то слова ці були б марними, тому що є Заповіді про те, що він повинен чинити. Так само і це не залишене на мій розсудробити чи не робити, але молитва повинна підноситися, щоб не гнівати Бога і не накликати Його незадоволення.
Отже, це слід розуміти, і памятати про це перше за все, щоб затамувати і вигнати усякі міркування, котрі можуть стати перепоною нашим молитвам чи утримувати нас від молитов так, ніби нічого особливого не станеться, якщо ми не будемо молитися, чи ніби молитися заповідано тим людям, які є «святішими» від нас і користуються більшою, у порівнянні з нами, прихильністю Божою. Дійсно, серце людське за природою своєю перебуває в такому сумному стані, що воно завжди уникає Бога і гадає, що Він не бажає чути наших молитов, тому що ми грішники, і не заслуговуємо нічого, окрім гніву.
Для боротьби з такими думками (кажу я вам) ми повинні з повагою ставитися до цієї Заповіді і звернутися до Бога, щоб своїм непослухом не розгнівати Його ще більше. Бо цією Заповіддю Він чітко дає нам зрозуміти, що не вижене нас від Себе і не відкине геть, хоч ми є грішники, але, швидше, Він пригорне нас до Себе, щоб ми могли впокоритися перед Ним, поплакати над своїм жалюгідним і ницим станом і молитися про благодать і поміч. Тому ми читаємо в Писанні, що Він гнівається також й на тих, хто був уражений за свої гріхи, коли [якщо] вони не звертаються до Нього, не намагаючись своїми молитвами зменшити Його гнів і шукати Його благодать.
Отже, з цього факту, що нам твердо заповідано молитися, варто зробити висновок і гадати, що ніхто, ні в якому разі, не повинен нехтувати молитвами, та, швидше, належить надавати їм великого значення і постійно шукати підтвердження цьому в інших Заповідях.
Дитина ні в якому разі не буде зневажливо ставитися до питання про покору батькові та матері, але буде постійно думати: «Це діло покори, і я роблю це з єдиним наміром, щоб мені ходити у послусі і виконувати Заповідь Божу, на котрій я заснувався і надійно стою, маючи її за величну річ не тому, що я гідний [чогось], але завдяки Заповіді». Так і тутте, як і для чого ми молимося, нам слід вважати вимогою Божою та чинити з покори до Нього, й ми мусимо міркувати так: «Якщо б це виходило від мене [з моєї ініціативи, тому що я так вирішив], то це було б марним і нічого не дало б, та це мусить принести користь, тому що Бог заповідав так чинити». Отже, кожна людина, незалежно від того, про що їй слід молитися, повинна стати перед Богом, скорившись цій Заповіді.
Тому ми благаємо і з великим старанням навчаємо усіх взяти близько до серця і в жодному разі не нехтувати молитвою. Бо раніше навчали в імя диявола, щоб ніхто не надавав значення таким речам, і люди гадали, ніби достатньо представити молитву перед Богом, незалежно від того, чує її Бог чи ні. Але це означає зробити молитву невизначеною, перетворити її на якеcь буркотіння навмання, і значить це втрачена молитва.
І ми допускаємо такі думки, котрі ведуть нас до загибелі і утримують нас [від молитви]: «Я недостатньо святий чи недостатньо гідний», «Якщо б я був таким побожним і святим, як святий Петро, чи святий Павло, тоді я молився б». Та відкиньте подібні думки подалі, тому що святому Павлу була дана така ж сама заповідь, як і мені. І Друга Заповідь була дана заради мене так само, як і заради нього, щоб він не міг хвалитися тим, що він має кращу чи святішу заповідь.
Тому ви повинні говорити так: «Моя молитва така ж цінна, свята і мила Богові, як і молитва святого Павла чи найвідоміших святих. І причина цього полягає у наступномухоч я і охоче визнаю, що він, як особистість, є святішою людиною [ніж я], та він не є святішим з точки зору Заповіді [за Заповіддю]. Бо Бог приймає молитву не заради людини, але заради Свого Слова і покори Йому. Бо я будую свою молитву на тій самій Заповіді, на якій будують свої молитви всі святі. Більше того, я молюся про те ж саме, про що моляться і завжди молилися всі вони. Окрім того, я маю таку ж величезну потребу у цьому, як і ті великі святі, та я навіть більше потребую цього, ніж вони».
Нехай першою і найважливішою тезою буде те, що усі наші молитви повинні будуватися на покорі Боговінезалежно від нашої особистості, чи то ми грішники, а чи святі, люди гідні чи негідні.
Нам треба знати, що Бог ставиться до цього дуже серйозно, і той, хто не молиться, викличе гнів Божий і буде покараний так само напевно, як Він карає непокору. І, окрім того, Він не допустить, щоб наші молитви опинилися марними чи непочутими. Бо якщо б Він не мав наміру відповісти на наші молитви, то Він би і не зобовязував нас молитися, додаючи до цього таку сувору обітницю.
По-друге, нас повинен ще більше спонукати до молитви той факт, що Бог додав до цієї Заповіді також обітницю, проголосивши, що те, про що ми молимося, буде безперечно виконане для нас, як Він каже у Псалмі 49:15: «... і до Мене поклич в день недолі, Я тебе порятую» і Христос у Євангелії від Матвія 7:7, 8 проголошує: «Просіть і буде вам дано бо кожен, хто просить одержує»
Такі обітниці, звичайно ж, повинні підбадьорювати і запалювати наші серця, спонукаючи їх молитися з радістю і задоволенням, оскільки Він Сам свідчить, що наші молитви надзвичайно милі Йому, більше того, що вони безперечно будуть почуті і виконані, (роблячи це для того) щоб ми не ставилися до них зневажливо, не думали про них легковажно і не молилися «навмання».
Ви можете спертися на цю Заповідь і сказати: «Ось я прийшов до Тебе, дорогий Отче Небесний, і молю не з власної волі і не на основі того, що я сам гідний чогось, але за Твоєю Заповіддю і обітницями, котрі не можуть підвести чи обманути мене». Кожен, хто не вірує в цю обітницю, мусить знати, що він сам накликає на себе гнів Божий, будучи людиною, у найвищій мірі нехтує шаною до Нього і докоряє Йому неправдомовством.
І ще нас повинно спонукати до молитви те, що, на додаток до Заповіді й обітниці, Бог передбачає для нас [передбачаючи наші труднощі, забігає наперед] і Сам встановлює нам слова і форму молитви, вкладаючи нам у вустаяк і про що ми повинні молитися, щоб ми могли бачити, як сердечно Він жаліє нас у нашій недолі, і щоб ми ніколи не сумнівалися, що така молитва вгодна Йому, і Він обовязково відповість на неї.
І молитва «Отче наш» дійсно має величезну перевагу перед усіма іншими молитвами, котрі ми складаємо самі. Бо коли ми молимося своїми молитвами, сумління наше завжди може мати сумнів, і ми можемо сказати: «Я молився, та хто знає, наскільки Йому це любе, і чи у вірній формі я все це представив?» Тому не існує на землі шляхетнішої і піднесенішої молитви, ніж молитва «Отче наш», котрою ми молимося щоденно, тому що ми маємо чудесне свідоцтво [доказ], що Богові подобається чути її, а це для нас мусить бути вище всіх скарбів цього світу.
І це було наказано також з тієї причини, що нам належить бачити і рахуватися з нашим бідуванням, котре повинне спонукати нас невпинно молитися. Бо тому, хто молиться, слід представляти і називати щось таке, чого Він бажає, бо в іншому випадкуце не можна було б назвати молитвою.
Тому ми справедливо відкинули молитви ченців і священиків, котрі закликають і бурмочуть день і ніч, як демони, та при цьому ні за що мають молитву. І якщо б ми зібрали усі церкви разом з усіма духівниками, вони змушені були б визнати, що ніколи не молилися щиросердно. Бо ніхто з них ніколи не молився з покори Богові і з віри в Його обітницю, так само ніхто з них не скаржився на свої злигодні [у молитві], але (в найкращому разі, стараючись з усіх сил) вони лише хотіли вчинити добре діло, котрим вони могли б віддати Богові, не бажаючи нічого приймати від Нього, але дати щось Йому.
Але там, де є правдива молитватам є серйозність. Люди мусять відчувати свій жалюгідний і тяжкий стан, котрий повинен спонукати їх до молитовного звернення. Тоді молитва буде промовлятися самочинно, як це й повинно бути, і люди вимагатимуть, щоб їх навчили тому, як підготуватися і підносити молитви належним чином.
Тяжке становище, в котрому перебуваємо як ми самі, так і навколишні, і котре мусить хвилювати нас більше всього, сповна представлено у молитві «Отче наш». Тому вона повинна слугувати також і нагадуванням нам про це, щоб ми розмірковували про це, і щоб це лежало у нас на серці, щоб ми не стали недбалими у молитві. Бо всі ми потребуємо багато чого, але найбільша наша потреба полягає в тому, що ми не відчуваємо і не бачимо [не розуміємо] того, що ми потребуємо. Тож Бог також вимагає, щоб ви стогнали і благали про ці потреби не тому, що Він не знає про них, але щоб ви могли запалюватися серцем, прагнучи більшого, і розкрились ширше, щоб прийняти більше [від Бога].
Таким чином, кожен з нас повинен привчити себе змолоду молитися щоденно про всі свої потреби щоразу, коли він відчуває, як щось зачіпає його інтереси чи інтереси інших людей, серед яких він мешкаєпроповідників, володарів, сусідів, домашніх, і завжди (як ми вже казали) представляти перед Богом Його Заповідь і обітницю, знаючи, що Він не залишить їх без уваги.
Це я кажу тому, що мені хотілося б бачити, як люди знову почнуть молитися правдиво та серйозно, а не ставитись до цього з прохолодою і байдуже, з дня на день стаючи все більш непридатними для молитви. Останнє ж є тим, чого якраз і бажає диявол, і чого він прагне [цим він займається] з усіх своїх сил. Бо він добре знає, яку шкоду і втрату завдає йому молитва, яка промовляється належним чином.
Ми мусимо знати, що наш сховок і наш захист ґрунтується на молитві. Бо ми надзвичайно кволі, щоб справитися з дияволом, з усією його силою і всіма його прибічниками, що протистоять нам, і вони могли б легко розгромити і втоптати нас ногами в землю. Тому нам слід покладатися на ті засоби, котрими повинні бути озброєні християни, і використовувати їх для протистояння дияволу.
І чим же ще, ви гадаєте, були досягнені такі великі чини, як завада чи розгромлення намірів, задумів, убивств і некерованих дій наших ворогів, котрими диявол задумував звалити нас разом з Євангелієм, якщо не молитвою кількох праведних людей, котра захистила нас, як залізна стіна? Вони [вороги] могли б засвідчити про цілковито іншу трагедію (інший фінал), а самеяк диявол знищив би всю Німеччину, втопивши її у її власній крові. Зараз вони над цим насміхаються і знущаються, однак ми можемо позмагатися з дияволом і з собою лише шляхом молитви, якщо ми лише старанно перебуватимемо у молитві і не дозволимо собі розслабитися.
Бо щоразу, коли молиться праведний християнин: «Любий Отче Небесний, нехай буде воля Твоя»,Бог говорить з небес: «Так, люба дитино, хай буде так, всупереч підступам диявола і цілого світу».
Хай сказане буде наукою, щоб люди могли навчатися, перш за все, поціновувати молитву, як величний і коштовний скарб, і правильно чітко відрізняти буркотіння від молитви про потребу. Бо ми ні в якому разі не відкидаємо молитву, але порожнє, даремне буркотіння ми відкидаємо, як це відкидає Сам Христос, забороняючи довге і багатослівне моління.
Тепер ми коротко і суттєво розглянемо молитву «Отче наш». Тут вона послідовно розглядається у семи Членах, чи проханнях, кожне з котрих ніколи не втрачає своєї актуальності для нас і є величним і важливим, що повинне спонукати нас постійно молитися впродовж цілого життя.

<-назад вперед->

Книга Злагоди

Великий Катехізис

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Про молитву "Отче наш"