Формула Злагоди

ЧАСТИНА 2
ПОВНЕ, ПРОСТЕ І ЧІТКЕ ПОВТОРЕННЯ І ПРОГОЛОШЕННЯ певних статей Ауґзбурзького віросповідання, про які упродовж деякого часу була суперечка посеред деяких богословів, що під ним підписалися, які тут зазначено і викладено відповідно до аналогії Божого Слова і підсумкового змісту нашої християнської доктрини.
РОЗДІЛ ІІІ
Про праведність віри перед Богом

Третя суперечка постала серед деяких богословів Ауґсбурзького віросповідання про праведність Христа або віри, яка з благодаті зараховується Богом, через віру, бідним грішникам за праведність.
Бо з одного боку стверджували, що праведність віри, яку Апостол називає праведністю Божою, є Божою сутнісною праведністю, яка є Самим Христом, правдивим, справжнім і сутнісним Сином Божим, Який вірою мешкає у вибраних і спонукає їх чинити по правді, і Який, таким чином, є їхньою праведністю у порівнянні з праведністю Якого гріхи усіх людей є краплею води у порівнянні з великим океаном.
Всупереч цьому, інші притримувалися і навчали того, що Христос є нашою праведністю, лише відповідно до Його людської природи.
Всупереч цим обом сторонам одностайно навчається іншими вчителями Ауґсбурзького віросповідання, що Христос є нашою праведністю не лише відповідно Його божественної природи і не лише відповідно до Його людської природи, але відповідно до обох природ. Він, як Бог і людина, через Свій довершений послух, викупив, виправдав і спас нас від наших гріхів. І, таким чином, праведність віри є прощенням гріхів, примиренням з Богом і прийняттям нас, як Божих дітей, за рахунок послуху Самого Христа, яка лише через віру, з чистої благодаті, зараховується у праведність усім правдивим віруючим і через яку вони є прощеними від усієї своєї неправедності.
Окрім цього [розбрату] через Перемиря [через формулювання Перемиря або ж Міжрелігійності], а також через інші речі, постали та запалилися ще інші суперечки про статтю виправдання, яку тут буде пояснено в антитезах, тобто в перераховуванні тих помилок, які суперечать чистій доктрині у цій статті.
Ця стаття про виправдання вірою (як каже Апологія)¹⁵ є головною у цілій християнській доктрині, без якої жодне бідне сумління не має ніякої певної втіхи, як і не може правдиво пізнати багатств благодаті Христової, як також написав д-р Лютер: «Якщо лише ця стаття залишається чистою на полі бою, то Християнська Церква також залишається чистою і гармонійною, і без сект. Але якщо вона не залишається чистою, то не є можливим тоді опиратися будь-якій помилці або фанатичному духові» (Том. 5, вид. Єни, стор. 159).
І про цю статтю особливо Павло каже, що «мала розчина все тісто заквашує». Тому в цій статті він з такою ревністю і палкістю наголошує виняткові частки або ж слова, якими виключаються діла людей (а саме: «без Закону», «без діл», «з благодаті» [«задарма»], Рим. 3:28; 4:5; Еф. 2:8, 9]), для того щоб зазначити те, наскільки вкрай необхідним є те, щоб у цій статті, при представленні чистої доктрини, антитеза, тобто всі противні догми, таким чином була відділеною, виявленою і відкинутою.
Тому для того, щоб ця суперечка могла бути по-християнському поясненою, відповідно до Божого Слова, і, Його благодаттю, щоб її вирішити, наша доктрина, віра і сповідання є такими:
Про праведність віри перед Богом ми одностайно віруємо, навчаємо і сповідуємо, відповідно до вичерпного підсумку нашої віри і віросповідання, представлених вище, а саме, що бідна грішна людина виправдовується перед Богом, тобто їй відпускаються гріхи і її проголошено вільною і звільненою від усіх її гріхів та від вироку залуженого нею прокляття, і її взято до синівства і спадкоємництва вічного життя без будь-якої її заслуги або достоїнства, як також без усіх попередніх, теперішніх або пізніших діл, з чистої благодаті, і лише через саму заслугу, довершений послух, гіркі страждання, смерть і воскресіння нашого Господа Ісуса Христа, послух Якого зараховується нам за праведність.
Ці скарби пропонуються нам Святим Духом у обітниці Святого Євангелія. І лише віра є єдиним засобом, яким ми тримаємося, приймаємо, застосовуємо і привласнюємо їх собі.
Ця віра є даром Божим, яким ми вірно осягаємо Христа, нашого Викупителя у Слові Євангелія, і довіряємо Йому, що заради лише Його послуху, з благодаті, ми маємо прощення гріхів благодаттю, і перед Богом Отцем нас пораховано за благочестивих і праведних, та ми є вічно спасенними.
Тому вислів Павла про те, що ми є «виправдані вірою» (Рим. 3:28), або що «віра порахована в праведність» (Рим. 4:5), і коли він каже, що ми «стали праведними через послух Одного» (Рим. 5:19), чи що «через праведність Одного прийшло виправдання для життя на всіх людей» (Рим. 5:18) вважаються за еквіваленти і як еквіваленти приймаються.
Тому що віра виправдовує не через те, що вона є таким добрим ділом і такою славною чеснотою, але через те, що в обітниці Євангелія, вона хапається за заслугу Христову і приймає її. Бо якщо ми таким чином виправдовуємося, то це мусить застосовуватися і привласнюватися вірою.
Тому праведність, яка з чистої благодаті зараховується нам у віру або віруючому, є послухом, стражданнями і воскресінням Христа, якими Він приніс сатисфакцію Законові за нас і заплатив повну ціну за наші гріхи.
Бо через те, що Христос є не лише людиною, але Богом і людиною у одній неподільній Особі, то Він настільки мало підпорядкований Законові, тому що ВінГосподь Закону, наскільки Він повинен був піддаватися стражданням і смерті, коли говориться про Його Особу. Через те, що Його послух був не лише в стражданні і смерті, але також у тому, що Він замість нас добровільно підпорядкувався Законові і виконав Його Своїм послухом, то це зараховується нам у праведність, так, що через цей довершений послух, який Своїм ділом і стражданнями, у житті і в смерті, Він виявив до Свого Отця, Бог прощає наші гріхи, вважає нас за благочестивих і праведних і вічно спасає нас.
Ця праведність пропонується нам Святим Духом через Євангеліє і в Таїнствах, і застосовується, привласнюється і одержується через віру, якою віруючі, примирені з Богом, мають прощення гріхів, синівство і спадщину вічного життя.
Відповідним чином, слово виправдати означає проголосити людину праведною і вільною від гріхів та заради Христової праведності, яка зараховується Богом вірі (Филип. 3:9), звільнити людину від вічного покарання. Бо це використання і розуміння цього слова є звичним у Святих Писаннях Старого і Нового Заповітів. (Прип. 17:15): «Хто оправдує несправедливого, і хто засуджує праведного, обидва вони Господеві огидні». (Іс. 5:23): «Горе тим що несправедливого чинять в суді за хабар справедливим, а праведність праведного усувають від нього...» (Рим. 8:33): «Хто оскаржувати буде Божих вибранців? Бог Той, що виправдує», тобто відпускає їм їхні гріхи і проголошує їх звільненими.
Але через те, що для слова праведність використовується часом слово відродження, то треба це слово вірно пояснити для того, щоб відновлення, яке йде за виправданням віри не змішувалося з випраданням віри, але щоб ці слова належно відрізнялися одне від одного.
Бо, по-перше, слово відродження вживається для того, щоб включити в себе прощення гріхів лише заради Христа і наступне відновлення, яке чинить Святий Дух у тих, хто є виправданий вірою. Тоді знову воно є обмеженим до відпущення гріхів і усиновлення Богом. І в цьому пізнішому смислі слово часто і багато вживається в Апології,¹⁶ де написано: «Виправдання є відновленням». Св. Павло використовував ці слова, як відмінні одне від одного (Тит. 3:5): «Він нас спас через купіль відродження й відновлення Духом Святим». Як також у подібному смислі часом використовувалося слово «оживлення».¹⁷
Бо якщо людина виправдовується через віру (яку чинить лише Святий Дух), то це по правді є відродженням, тому що з дитини гніву вона стає дитиною Божою і, таким чином, переноситься із смерті до життя, як написано (Еф. 2:5): «[Бог] нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом». Також: «Праведний житиме вірою» (Рим. 1:17 [Ав. 2:4]). У цьому смислі це слово багато і часто вживається в Апології.
Але знову, його часто вживають для освячення і відновлення, яке йде за праведністю віри, як його таким чином використав д-р Лютер у своїй книзі про Церкву і Собори і ще подекуди.
Але коли ми навчаємо, що через дію Святого Духа ми народжуємося знову і виправдовуємося, то значення цього полягає не в тому, що до виправданих і відроджених людей після відродження більше не чіпляється ніякої неправедності у житті, але що Христос, з Його довершеним послухом, покриває всі їхні гріхи, які все ще перебувають у їхній природі у цьому житті. Але, незважаючи на це, через віру і заради Христового послуху (який Христос виявив Отцеві за нас від Свого народження до Його найганебнішої смерті на хресті), вони проголошуються благочестивими і праведними, і такими їх вважається. Хоча через свою зіпсовану природу вони все ще є грішниками і такими залишаються до гробу [допоки вони носять це смертне тіло]. Але, з іншого боку, це не означає, що ми можемо або повинні, без покаяння, навернення і відновлення, поступатися гріхам та залишатися і тривати в них.
Бо першим повинен іти правдивий [а не підробний] жаль; і тим, хто таким чином, як було сказано, з чистої благодаті, заради Христа, єдиного Посередника, без усіх діл і заслуг, є праведними перед Богом, тобто є прийнятими в благодать, тим також дається Святий Дух, Який їх відновлює і освячує, та чинить у них любов до Бога і до свого ближнього. Але через те, що початкове відновлення є в цьому житті недосконалим, а гріх все ще перебуває у плоті, навіть у відроджених людях, то праведність віри перед Богом полягає у благодатному зарахуванні праведності Христової, без додавання наших діл, так що наші гріхи є нам прощені, покриті і нам вони не зараховуються (Рим. 4:6 і далі).
Але тут з особливою старанністю треба звернути найособливішу увагу, якщо стаття про виправдання повинна залишатися чистою, щоб те, що передує вірі, і те, що йде за нею, не змішувалося разом або не вставлялося до статті про виправдання, як обовязкова і невідємна до неї частина, тому що говорити про виправдання і говорити про навернення не є однією і тією ж самою річчю.
Бо не все, що належить до навернення, належить так само до статті про виправдання, до якого і в якому потрібно лише таке: благодать Божа, заслуга Христова і віра, яка одержує це в обітниці Євангелія, через яку нам зараховується праведність Христова, якою ми одержуємо і маємо прощення гріхів, примирення з Богом, синівство і спадщину вічного життя.
Тому правдивої, спасаючої віри немає в тих людей, у котрих немає жалю та смутку, і хто має нечестиву ціль залишатися та впиратися у гріхах; але правдивий жаль передує, і правдива віра є у покаянні або з правдивим покаянням [виправдовуюча віра є у тих, хто правдиво, а не удавано, каються].
Любов також є плодом, який певно і обовязково йде за правдивою вірою. Бо коли хтось не любить, то це є вірною ознакою того, що він не є виправданий, але все ще перебуває в смерті або втратив знову праведність віри, як каже Іван (1 Ів. 3:14). Але коли Павло каже (Рим. 3:28): «Ми виправдані вірою,без діл», то він зазначає тим, що ані жаль, який передує, ані діла, які слідують, не належать до статті або до питання про виправдання вірою. Бо добрі діла не передують виправданню, але йдуть за ним, і людина мусить бути виправданою перед тим, як зможе чинити добрі діла.
Подібним чином також відновлення і освячення, хоча вони і є користю Посередника Христа і ділом Святого Духа, проте не належать до статті або справи виправдання перед Богом, але слідують за ним, оскільки, через нашу зіпсовану плоть, вони в цьому житті не є цілковито досконалими і довершеними, як про це добре написав д-р Лютер у своєму чудовому та розширеному коментарі на Послання до галатів, у якому він каже таке:
«Ми справді визнаємо, що має бути також навчання про любов і про добрі діла, однак це має бути в такий спосіб, щоби воно робилося тоді і там, де треба, а саме тоді, коли ми говоримо про діла поза питанням про виправдання і окремо від нього. Але тут основне, з чим ми повинні мати справу, полягає не в тому, чи ми повинні робити і любити добрі діла, але якими засобами ми виправдовуємося перед Богом і спасаємося. І тут ми відповідаємо зі св. Павлом так: що ми виправдані самою вірою в Христа, а не ділами Закону чи любові. Ми таким чином не те щоби повністю відкидаємо діла і любов, як про нас розпускають погану славу противники і як вони нас в цьому звинувачують, але ми не даємо себе звести, як цього прагне сатана, від головного, з чим ми повинні тут працювати, до іншої і чужої справи, яка взагалі до цього питання не належить. Тому, через те що і допоки ми маємо справу з цією статтею виправдання, ми відкидаємо і засуджуємо діла через те, що ця стаття складена так, що не може визнавати жодних суперечок або розгляду предмету діл. Тому в цій справі ми цілковито відділяємо весь Закон від діл Закону». Тут закінчується цитата Лютера.
Тож для того, щоб занепокоєні серця могли мати певну і надійну втіху, і також щоб віддавалася належна честь заслузі Христовій і благодаті Божій, то Писання навчають, що праведність віри перед Богом складається лише з благодатного [безкоштовного] примирення або прощення гріхів, яке дарується нам з чистої благодаті, заради єдиної заслуги Христа Посередника, і одержується лише через віру в обітницю Євангелія. Подібним чином, також у виправданні перед Богом віра не покладається ані на жаль, ані на любов чи інші чесноти, а лише на Христа, і в Ньому лише на Його довершений послух, яким Він виконав для нас Закон, і який [послух] зараховується віруючим у праведність.
Більше того, не любов, ані які інші чесноти, а лише сама віра, є єдиним засобом та інструментом, яким ми приймаємо благодать Божу, заслугу Христову і прощення гріхів, що пропонуються нам у обітниці Євангелія.
Також правильно сказано, що віруючі, які є виправданими через віру в Христа, в цьому житті мають перше залічену праведність віри, а вже потім початкову праведність нового послуху або добрих діл. Але ці двоє не повинні змішуватися або вставлятися водночас у статтю про виправдання вірою перед Богом. Бо через те, що ця початкова праведність або відновлення є неповними і недовершеними в нас у цьому житті через плоть, то людина не може із цим і таким чином стояти перед Божим судом. Але перед Божим судом може стояти тільки праведність послуху, страждання і смерті Христових, яка зараховується вірі, так, що заради лише цього послуху людина (навіть після свого відновлення, коли вже є в неї багато добрих діл і вона веде зразкове життя) є угодною і прийнятною Богові, і приймається у всиновлення і спадкоємництво вічного життя.
До цього також належить і те, що пише св. Павло (Рим. 4:3) про те, що Авраам був виправданий через саму віру, заради Посередника, без співпраці його діл, не лише тоді, коли він вперше був навернений від ідолопоклонства і не мав добрих діл, але також і після того, коли він був відновлений Святим Духом і прикрашений багатьма добрими ділами (Буття 15:6; Євр. 11:8). І Павло ставить таке питання (Рим. 4:1 і далі): На що у той час покладалася праведність Авраама перед Богом на вічне життя, через яку він мав благодатного Бога та був Йому угодним і прийнятним?
Ось його відповідь: «Тому, хто не виконує, але вірує в Того, Хто виправдує нечестивого, віра його порахується в праведність. Як і Давид (Пс. 32:1) називає блаженною людину, якій рахує Бог праведність без діл».
Тому, навіть хоча навернені і віруючі мають початкове відновлення, освячення, любов, чесноту і добрі діла, все ж таки вони не можуть і не повинні запроваджуватися у статтю про виправдання перед Богом або змішуватися з нею для того, щоб та честь, яка Йому належить, могла залишатися з Христом Викупителем, і через те, що наш новий послух є неповним і недовершеним, щоб спокушувані сумління могли мати певну втіху.
І саме це має на увазі Апостол Павло, коли у цій статті він так старанно і серйозно наголошує на particulas exclusivas, тобто на словах, якими діла виключаються зі статті про виправдання: absque operibus, sine lege, gratis, non ex operibus, тобто з благодаті, без заслуг, без діл, не з діл. Ці виняткові частки всі стисло вміщаються у вислові: «Ми є виправдані перед Богом і спасенні тільки через віру в Христа» Бо таким чином діла є виключеними, не в тому смислі, що правдива віра може існувати без розкаяння, або що добрі діла не повинні, не мають і не мусять іти за правдивою вірою як правдиві та безперечні плоди, або що віруючі не повинні і не мусять робити щось добре, але що добрі діла є виключеними зі статті про виправдання перед Богом, так що у справі виправдання бідного грішника перед Богом вони не повинні запроваджуватися, вставлятися або змішуватися, наче вони є необхідними або до нього належними. І вірне значення particulae exclusivae in articulo iustificationis, тобто вищезгаданих термінів, у статті про виправдання складається із наступного, про що потрібно радити у цій статті з усією старанністю та серйозністю:
1. Що таким чином [через ці частки] всі наші особисті діла, заслуги, достоїнство, слава і впевненість у всіх наших ділах у статті про виправдання мають бути цілковито виключеними, так, щоб наші діла не становили, ані вважалися, ні цілковито, ні половинно або принаймні частинно, причиною або заслугою виправдання, на яке Бог у цій статті або справі зважає, або на яке ми повинні покладатися.
2. Що це залишається служінням і власністю лише віри, що вона сама, а ніщо інше, є засобом або інструментом, яким і через який Божа благодать і заслуга Христова отримується нами в обітниці Євангелія, осягається, приймається, застосовується до нас і нами привласнюється; і що з цього служіння і особливості такого застосування або привласнення любов і всі інші чесноти або діла виключаються.
3. Що ні відновлення, ні освячення, ні чесноти, ані добрі діла не складають tanquam forma aut pars aut causa justificationis,¹⁸ тобто нашу праведність перед Богом, як і не повинні вони складатися чи встановлюватися як частина чи причина нашої праведності, або що вони не повинні змішуватися під будь-яким приводом, назвою або будь-яким іменем у статтю про виправдання, як необхідні або до неї належні. Але що праведність віри полягає лише у прощенні гріхів з чистої благодаті, лише заради Христових заслуг. Ці благословення пропонуються нам у обітниці Євангелія і одержуються, приймаються, застосовуються та привласнюються лише вірою.
Тому між вірою та добрими ділами, і також між виправданням та відновленням чи освяченням, так само мусить залишатися та утримуватися добрий порядок.
Бо добрі діла не передують вірі, як і освячення не передує виправданню. Але у наверненні перше в нас запалюється Святим Духом віра від слухання Євангелія. Вона схоплює Божу благодать у Христі, якою людина виправдовується. Тоді, коли людина є виправданою, вона є відновлена і освячена Святим Духом. Із цього відновлення і освячення далі йдуть плоди добрих діл. Це не треба розуміти так, наче виправдання і відновлення відокремлюються одне від одного таким чином, що правдива віра може існувати та тривати впродовж довгого часу разом із нечестивими намірами, але цим лише зазначається порядок [причин і наслідків, попереднього і наслідків] щодо того, як одне передує іншому, або одне слідує за іншим. Бо все одно залишається вірним те, що правильно сказав Лютер: «Віра і добрі діла [добре] узгоджуються і пасують одне одному [є невіддільно поєднаними]. Але лише віра, без діл, отримує благословення. І все-таки вона ніколи і жодної пори не буває самотньою». Це було викладено вище.
Багато диспутів також корисно та добре пояснюються цим правдивим розрізненням, яке пояснює Апологія щодо цього місця (Як. 2:20). Бо коли ми говоримо про те, як віра виправдовує, то доктриною св. Павла є та, що віра сама, без діл Закону, виправдовує (Рим. 3:28), оскільки, як було сказано, вона застосовує і привласнює нам заслугу Христову. Але якби питання було в тому, де і яким чином християнин може пізнати або відрізнити в собі, а чи в іншій людині правдиву живу віру від підробної і мертвої віри, через те що багато самовпевнених та лінивих християн плекають у собі обман замість віри, хоча водночас правдивої віри вони не мають, то Апологія дає таку відповідь: «[Яків називає] те мертве, що не приносить добрих діл [і плодів Духа]».¹⁹ І про це говорить латинське видання Апології: «Яків правильно навчає, заперечуючи те, що ми виправдовуємося такою вірою, яка є без діл, тобто мертвою».²⁰
Але Яків говорить, як каже Апологія, про діла тих, хто через Христа уже виправданий, примирений з Богом і здобув прощення гріхів через Христа. Але якби ставилося питання про те, яким чином і звідки віра це має та чим вона виправдовує та спасає, то було би фальшиво і невірно казати, що віра не може виправдовувати без діл або що віра виправдовує або чинить праведними лише до тієї міри, наскільки вона в собі має любов, і що через цю любов вірі приписується праведність [що віра має із собою любов, якою вона є сформованою]. Або що присутність діл із вірою є необхідним, якщо людина має бути виправдана ними перед Богом. Або що у статті про виправдання, чи для виправдання, потрібна присутність добрих діл, так що добрі діла є причиною, без якої людина не може бути виправданою, і що їх не можна виключати зі статті про виправдання винятковими частками, тобто коли Павло каже: «Без діл» тощо. Бо віра чинить праведними лише в тому, що вона, як інструмент, схоплює і приймає в обітниці Євангелія благодать Божу і заслугу Христову.
Цього вистачає для пояснення вчення про виправдання вірою для цього документа, тому що детальніше це описується у творах, згаданих вище. З цього також легко зрозуміти антитези, фальшиві противні догми, а саме, що на додаток до помилок, перерахованих вище, наступні і їм подібні, які суперечать поясненню, тепер виданому, мусять бути засуджені, виявлені і відкинуті, коли навчається про те:
1. Що наша любов або добрі діла є повною або частинною заслугою або причиною виправдання перед Богом.
2. Або що добрими ділами людина може виявити свою достойність і придатність для того, щоб їй було передано заслугу Христову.
3. Або що наша справжня праведність перед Богом є відновленням і любовю, які чинить Святий Дух у нас, і які є в нас.
4. Або що праведність віри перед Богом складається із двох частин, а саме: з благодатного прощення гріхів, потім, по-друге, також з відновлення або освячення.
5. Що віра виправдовує лише початково, або частково, або спочатку, і що наша новизна або любов виправдовує навіть перед Богом довершувально або додаково.
6. Також, що віруючі виправдовуються перед Богом або ж є праведними перед Богом водночас і зарахуванням, і починанням, або ж частково зарахуванням Христової праведності і частково починанням нового послуху.
7. Також, що застосування обітниці благодаті відбувається і вірою серця, і сповіданням уст та іншими чеснотами. Тобто, що віра сама чинить праведними тільке через те, що праведність починається в нас вірою, або таким чином, що у виправданні віра має величезну перевагу; і все-таки, відновлення і любов належать також до нашої праведності перед Богом, але все одно у такий спосіб, що вони не є головною її причиною, при чому наша праведність перед Богом не є повною і довершеною без такої любові та віднов- лення. Також, що віруючі виправдовуються і є праведними перед Богом одночасно та зарахованою праведністю Христовою, і початковим новим послухом, або ж частково зарахуванням Христової праведності і частково починанням нового послуху. Також, що обітниця благодаті привласнюється нами вірою у серці і сповіданням, яке робиться вустами та іншими чеснотами.
Також невірно навчати, що людина мусить спасатися іншим способом або через щось інше, а не через виправдання перед Богом, так, що ми справді виправдані перед Богом самою вірою, без діл, але що неможливо спастися або здобути спасіння без діл.
Це є невірним з тієї причини, що воно прямо суперечить заяві Павла (Рим. 4:6): «Блаженна людина, якій Бог рахує праведність без діл». І основою Павлового аргументу є те, що ми здобуваємо спасіння просто так само, як і праведність. Так, що саме цим засобом, коли ми є виправдані вірою, ми одночасно одержуємо усиновлення і спадщину вічного життя та спасіння. І через це Павло використовує виняткові частки і наголошує на них, тобто на тих словах, якими цілковито виключаються так само сильно у статті про спасіння, як і у статті про праведність, діла і наші особисті заслуги, а саме: «з благодаті», «без діл».
Так само має бути правильно поясненим і диспут ²¹ про перебування в нас сутнісної праведності Божої. Бо, хоча вірою у вибраних, які є виправдані Христом і примирені з Богом, мешкає Бог Отець, Син і Святий Дух, Який є вічною і сутнісною праведністю, все-таки це замешкання Боже не є праведністю віри, яку розглядає св. Павло, і яку він називає праведністю Божою (iustitiam Dei), заради якої нас проголошено праведними перед Богом. Але це йде за попередньою праведністю віри, яка є нічим іншим, як прощенням гріхів і благодатним прийняттям бідного грішника, лише заради Христового послуху та заслуги.
Тому, оскільки в наших церквах визнано [установлено поза суперечкою] серед богословів Ауґсбурзького віросповідання, що всю нашу праведність треба шукати поза нами і поза заслугами, ділами, чеснотами і достоїнством усіх людей, і що вона покладається лише на Христа Господа. Тому добре розважити про те, яким чином Христос визначається нашою праведністю у цій справі виправдання, а саме, що наша праведність не спочиває на одній або іншій природі, але на цілій Особі Христовій, Який, як Бог і людина, у Його єдиному, цілковитому та повному послухові, є нашою праведністю.
Бо навіть хоча Христос був зачатий без гріха Святим Духом і таким чином народився, і лише у Своїй людській природі Він виконав усю праведність, все ж таки, якби Він не був правдивим і вічним Богом, то цей послух і страждання Його людської природи не були би нам пораховані в праведність. Як також, якби Син Божий не став людиною, то сама божественна природа не могла би бути нашою праведністю. Тому ми віруємо, навчаємо і сповідуємо, що увесь послух цілої Особи Христової, Який Він виявив Своєму Отцеві за нас, навіть до Його найганебнішої смерті на хресті, рахується нам у праведність. Бо сама людська природа, без божественної, не змогла би ні послухом, ні стражданнями принести сатисфакцію вічному всемогутньому Богові за гріхи всього світу. А сама божественність, без людськості, не змогла би бути Посередником між Богом і нами.
Але через те, що, як вище було згадано, це є послух [не лише однієї природи, але] цілої Особи, то він є повною сатисфакцією і спокутуванням за людську расу, якими вічна, незмінна праведність Божа, яка є обявленою в Законі, задовольняється і, таким чином, є нашою праведністю, яка є корисною перед Богом і є обявленою у Євангелії, і на яку покладається наша віра перед Богом та яку Бог зараховує у віру, як написано (Рим. 5:19): «Бо як через непослух одного чоловіка багато хто стали грішними, так і через послух Одного багато хто стануть праведними». (1 Ів. 1:7): «Кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха». Також: «Праведний житиме вірою» (Ав. 2:4 [Рим. 1:17]).
Таким чином, ані божественна, ані людська природа Христові самі по собі не зараховуються нам у праведність, а лише послух Особи, Яка водночас є Богом і людиною. І віра так вважає Особу Христа, Який підпорядкувався за нас Законові, поніс наші гріхи, і, йдучи до Отця, Він запропонував Своєму Небесному Отцеві за нас, бідних грішників, Свій цілий, повний послух, від Свого святого народження аж до смерті, і Який, таким чином, покрив весь наш непослух, який перебуває у нашій природі та її думках, словах і ділах, так, що він не зараховується нам на осуд, але з чистої благодаті, лише заради Христа, пробачається і прощається.
Тому ми відкидаємо і одностайно осуджуємо, окрім вищезгаданих, також наступні і подібні помилки, як противні Божому Слову, доктрині пророків і Апостолів та нашій християнській вірі:
1. Коли навчається, що Христос є нашою праведністю перед Богом лише відповідно до Його божественної природи.
2. Що Христос є нашою праведністю лише відповідно до Його людської природи.
3. Що коли пророки і Апостоли говорять про праведність віри, то слова «виправдовувати» і «бути виправданим» не повинні позначати проголошення звільнення від гріхів і здобуття прощення гріхів, але те, що праведним робишся в ділі та в правді через любов, яка влита Святим Духом, чеснотами та ділами, які звідси випливають.
4. Що віра дивиться не тільки на послух Христа, але й на Його божественну природу, як вона в нас перебуває і діє в нас, і що таким перебуванням покриваються перед Богом наші гріхи.
5. Що віра є такою довірою у послух Христів, яка може бути і залишається у людини, незважаючи на те, що в неї немає щирого каяття, у якої також не іде далі ніякої любові, але вона є впертою у своїх гріхах проти сумління.
6. Що не Бог, а тільки дари Божі, перебувають у віруючому.
Ці помилки та їм подібні ми одностайно відкидаємо, як противні чіткому Слову Божому, і Божою благодаттю ми перебуваємо твердо і постійно у доктрині праведності віри перед Богом, як це представлено, розвинено та доведено з Божого Слова в Ауґсбурзькому віросповіданні та Апології, виданої опісля.
Стосовно того, що ще потрібне для належного пояснення цієї глибокої і головної статті про виправдання перед Богом, від якої залежить спасіння наших душ, то ми спрямовуємо і, заради стислості, цим ми звертаємо кожного до чудового і величного пояснення д-ром Лютером Послання св. Павла до галатів.

¹⁵ Розділ іі, ст. iv.: 2.
¹⁶ Розділ іі, ст. iv.:12
¹⁷ Апологія, розд. v, ст. xii.:46 і далі.
¹⁸ Пор. Апологія, розд. ііі.: 100.
¹⁹ Апологія, розд. ііі.:128.
²⁰ Очевидно, це парафраз Апології, розд. ііі.: 129.
²¹ Так навчав Озіандер.

<-назад вперед->

Книга Злагоди

Формула Злагоди