Формула Злагоди

ЧАСТИНА 2
ПОВНЕ, ПРОСТЕ І ЧІТКЕ ПОВТОРЕННЯ І ПРОГОЛОШЕННЯ певних статей Ауґзбурзького віросповідання, про які упродовж деякого часу була суперечка посеред деяких богословів, що під ним підписалися, які тут зазначено і викладено відповідно до аналогії Божого Слова і підсумкового змісту нашої християнської доктрини.
РОЗДІЛ IV
Про добрі діла

Cеред богословів Ауґсбурзького віросповідання сталася також незгода і про добрі діла, бо частина звикла говорити про них такими словами і в такий спосіб: «Добрі діла є необхідними для спасіння», «Неможливо спастися без добрих діл», і подібно до цього: «Ніхто не був спасенний без добрих діл», тому що, як вони говорять, добрі діла вимагаються від правдивих віруючих як плоди віри, а віра без любові є мертвою, хоча така любов не є причиною спасіння.
Однак інша сторона сперечалася про те, що добрі діла є справді необхідними, проте не для спасіння, а з інших причин. І що через це, попередньо вжиті propositiones або вислови (оскільки вони не є у злагоді з формою здорової доктрини та зі Словом і завжди ставилися і ставляться папістами проти нашої християнської віри, у якій ми сповідуємо, «що сама віра виправдовує і спасає») не повинні терпітися у Церкві для того, щоб не применшувалася заслуга Христа, нашого Спасителя, і щоби обітниця спасіння могла бути і залишатися для віруючих твердою і певною.
У цій суперечці деким ²² також було запроваджено наступні суперечливі твердження і вислови, а саме: «що добрі діла шкодять спасінню». Також дехто дискутував, що добрі діла не є «необхідними», але «добровільними» [вільними та спонтанними], тому що вони не вимагаються страхом і покаранням Закону, але мають робитися у добровільному духові та від радісного серця. Навпаки, інша сторона ²³ доводила, «що добрі діла є необхідними».
Ця пізніша суперечка була первісно постала через слова «необхідність» і «свобода», тому що особливо слово «необхідність» позначає не лише вічний, незмінний порядок, відповідно до якого всі люди зобовязані і повинні слухатися Бога, але часом і примус, яким Закон змушує людей до добрих діл.
Але потому був ще диспут не лише про слова, але у найпалкіший спосіб, під питання було поставлено саме вчення, і доводилося, що новий послух у відроджених, відповідно до вищезгаданого божественного порядку, не є необхідним.²⁴
Для того щоб пояснити цю незгоду по-християнськи і відповідно до проводу Божого Слова врегулювати її повністю, наша доктрина, віра і сповідання є такими:
Перше, між нашими богословами немає жодної суперечки про кілька пунктів у цій статті, а саме: що це є Божа воля, припис і заповідь, що віруючі повинні ходити в добрих ділах. І що справді добрі діла є не ті діла, які кожна людина з добрим наміром сама вигадує, або які робляться відповідно до людських приписів, але ті діла є добрими, які Бог Сам приписав і заповів у Його Слові. Також, що правдиво добрі діла робляться не з наших природних сил, але тоді, коли вірою людина є примиреною з Богом і відновлена Святим Духом, або (як каже Павло) є: «створені в Христі Ісусі на добрі діла» (Еф. 2:10).
Також немає суперечки щодо того, як і з якої причини добрі діла віруючих, які хоча і в цій плоті є нечистими і неповними, є Богові угодними і прийнятними, а саме: заради Господа Христа, вірою, тому що людина є прийнятною Богові. Бо ті діла, які стосуються утримування зовнішньої дисципліни, які також робляться невіруючими і ненаверненими, і вимагаються від них, хоча й хваляться перед світом і, окрім того, винагороджуються Богом у цьому світі тимчасовими благословеннями, все-таки, через те що вони не походять від правдивої віри, є вони в Божих очах гріхами, тобто заплямованими гріхами через зіпсовану природу і через те, що людина не є примиреною з Богом. Бо «не може родить добре дерево плоду лихого» (Мт. 7:18), як також написано (Рим. 14:23): «Що не від віри, те гріх». Бо людина мусить насамперед бути прийнятною Богові, і то лише заради Христа діла тієї людини можуть Йому догодити.
Тому для діл, які є по правді добрими і вельми угодними Богові, які Бог винагородить у цьому світі та світі прийдешньому, віра мусить бути єдиною матірю і єдиним джерелом. Через це вони вірно називаються св. Павлом «плодами віри», як також «Духа».
Бо, як пише Лютер у вступі до Послання св. Павла до римлян: «Таким чином, віра є божественним ділом у нас, ділом, яке змінює нас, яким Бог відроджує нас і вмертвляє старого Адама, робить нас цілковито іншими людьми у серці, духові, розумі і всіх силах та дарує нам з цим Святого Духа. Ох, ця жива, діяльна, активна, сильна річ, що ми маємо її у вірі, так що неможливо для неї безперервно не робити добрих діл.
Вона також не запитує, чи треба робити добрі діла. Але, перед тим навіть як постане таке питання, вона вже їх зробила і вона завжди зайнята. Але той, хто не чинить таких діл, є позбавлений віри, і йде навпомацки та шукає віру та добрі діла, і не знає ні того, чим є віра, ні того, чим є добрі діла. Проте він лепече і базікає багатослівно про віру і добрі діла. Виправдовуюча віра є живою, твердою довірою Божій благодаті, такою певною, що людина помре за неї тисячу разів [а не дозволить, щоб цю довіру від неї відібрали].
І ця довіра і знання про божественну благодать чинить її радісною, безстрашною і бадьорою до Бога і всякого творіння. Цю радість і бадьорість чинить Святий Дух через віру. І через це людина стає готовою і бадьорою робити добро кожній людині, служити кожному і переносити все задля любові і на славу Богові, Який дарував їй цю благодать. Тому неможливо відділити діла від віри, так як і неможливо відділити від вогню світло і тепло».
Але через те, що про це посеред наших богословів немає суперечки, ми тут довго цього розглядати не будемо, а лише зробимо просту і чітку заяву, пункт за пунктом, про суперечливі речі.
І перше, щодо необхідності або добровільності добрих діл, то очевидним є те, що в Ауґсбурзькому віросповіданні і його Апології часто використовуються і повторюються такі вислови. Також, що потрібно робити добрі діла, які також повинні обовязково йти за вірою і примиренням, як також, що ми обовязково повинні та мусимо робити ті добрі діла, які заповів Бог.²⁵ Так у Святих Писаннях самі слова «необхідність», «потрібний» і «необхідно», а також «повинен» і «мусити» вживаються щодо того, що ми повинні робити через Божий наказ, заповідь і волю, як-от у Рим. 13:5; 1 Кор. 9:9; Дії 5:29; Ів. 15:12; 1 Ів. 4:21.
Тому невірно є засуджувати та відкидати вислови або твердження, згадані у такому християнському та належному смислі, як це дехто був зробив, бо вони правильно використовуються для докору та відкидання безпечних, епікурейських помилок, якими багато хто вигадує собі мертву віру або марне переконання, які є без покаяння і без добрих діл, так, наче водночас у серці може бути правдива віра і нечестивий намір упиратися та тривати у гріхах, що є неможливим. Або так, наче хтось справді міг би мати і зберігати правдиву віру, праведність і спасіння, навіть якби він був і залишався зіпсованим і неплідним деревом, яке ніколи не приносить доброго плоду. Або навіть якщо він упирається у гріхах проти сумління, або навмисно знову впадає у ці гріхивсе це є невірним і фальшивим.
Але з цього приводу ми також мусимо згадати про таку відмінність, а саме: щоб розумілася необхідність Христового наказу, заповіді, волі та нашого обовязку, а не необхідність примусу. Тобто: коли вживається слово «необхідно», то його треба розуміти не як примус, а лише як наказ, вчинений Божою незмінною волею, якій ми зобовязані. Бо ця заповідь також виявляє, що творіння мають бути слухняними своєму Творцеві.
Бо в інших місцях, таких, як 2 Кор. 9:7 і в Посланні св. Павла до Филимона (в. 14) також у 1 Петр. 5:2 вживається термін «з примусу» для того, до чого людина змушується проти своєї волі, або по-іншому так, що вона діє зовнішньо для видимості, але ніколи не діє без своєї волі і всупереч їй. Бо таких лицемірних діл Бог не хоче [не схвалює], але бажає, щоб люди Нового Заповіту були «народом охочим» (Пс. 110:3), і «в добровільному дарі» (Пс. 54:7), «як серце йому призволяє, не в смутку й не з примусу» (2 Кор. 9:7; Рим. 6:17). «Бо Бог любить того, хто з радістю дає!» (2 Кор. 9:7).
У цьому розумінні і в такому значенні вірно сказано і навчається, що дійсно добрі діла повинні робитися охоче або у добровільному духові тими, кого визволив Син Божий. Диспут про добровільність добрих діл було розпочато особливо з цим наміром.
Але тут знову також добре було би зазначити ту відмінність, про яку каже cв. Павло (Рим. 7:22 і далі): «Маю задоволення в Законі Божому» [я готовий робити добро] «за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх», який не просто неохочий або такий, що не відчуває схильності, але такий «що воює проти закону мого розуму». І про неохочу та бунтівну плоть Павло каже (1 Кор. 9:27): «Вмертвляю й неволю я тіло своє», і (Гал. 5:24; Рим. 8:13): «Ті, що Христові Ісусові, розпяли вони», саме таквбили, «тіло з пожадливостями та з похотями».
Але та точка зору є фальшивою і мусить відкидатися, коли стверджується і навчається, що добрі діла є такими вільними для віруючих, що на їхній вибір залишено робити їх чи не робити, або що вони можуть діяти всупереч цьому і все одно могтимуть вберігати віру і Божу ласку та благодать.
По-друге, коли навчається, що добрі діла потрібні, то треба також пояснити, чому вони потрібні і з якої причини, ці причини перераховані в Ауґсбурзькому віросповіданні та Апології.
Але тут ми також повинні дуже пильнувати, щоб у статтю про виправдання і спасіння не було внесено і вмішано добрих діл. Тому такі твердження, як «що віруючим добрі діла потрібні для спасіння так, що неможливим є спастися без добрих діл», є справедливо відкинутими. Бо вони прямо суперечать вченню про виняткові частки у статті про виправдання і спасіння, тобто вони прямо конфліктують зі словами, якими св. Павло цілковито виключає наші діла і заслуги зі статті про виправдання і спасіння, та приписує все лише благодаті Божій і заслузі Христа, як це пояснено у попередній статті.
І знову, вони [ці твердження про необхідність добрих діл для спасіння] відбирають від вражених, схвильованих сумлінь утіху Євангелія і дають нагоду для сумнівів, і вони багатьма способами є небезпечними та зміцнюють самовпевненість у власній праведності та впевненість у власних ділах. Окрім того, вони прийняті папістами і цитуються в їхніх інтересах проти чистої доктрини про спасіння лише вірою.
Таким чином, вони суперечать також формі здорових слів, коли написано, що блаженна є лише та людина, «якій рахує Бог праведність без діл» (Рим. 4:6). Також у шостій статті Ауґсбурзького віросповідання написано, що «ми спасаємося без добрих діл, самою вірою». Таким чином, Лютер також відкинув і засудив такі твердження:
1. У фальшивих пророків серед галатів [які ввели галатів у цю помилку].
2. У папістів, в дуже багатьох місцях.
3. У перехрищенців, коли вони дають таке тлумачення: «Ми справді не повинні давати вірі спочивати на заслузі діл, але все одно ми повинні вважати їх за речі необхідні для спасіння».
4. Також серед своїх сучасників, які бажали витлумачувати це твердження таким чином: «Хоча ми вимагаємо, що діла є необхідними для спасіння, ми не навчаємо покладати довіри на діла». У коментарі про Буття 22.
Відповідно до цього і через перераховані тут причини, треба, у відповідності до того, що є правильним, застановити у наших церквах, щоб вищесказані способи мовлення не навчалися, не захищалися або не виправдовувалися, але їх треба з наших церков викидати і від них відрікатися, як від фальшивих і невірних, і як від висловів, які, будучи відновленими в часи Перемиря, виникли у час переслідувань, коли була особлива потреба у чіткому, вірному віросповіданні проти всякого виду зіпсованості та фальшування статті про виправдання, і їх було втягнуто [знову] у диспут.
По-третє, через те, що також дискутується про те, чи добрі діла зберігають спасіння або чи вони є необхідними для збереження віри, праведності та спасіння, і це зараз є надзвичайно важливим, тому що «хто витерпить аж до кінця, той буде спасений» (Мт. 24:13), а також (Євр. 3:6, 14): «Ми стали учасниками Христа, коли тільки почате життя ми затримаємо певним аж до кінця», то ми мусимо точно пояснити те, як праведність і спасіння мають у нас утримуватися, щоб не втратитися.
І, таким чином, перш за все має бути серйозно осудженим і відкинутим фальшивий епікурейський обман, яким дехто собі уявляє, що одержані віра, праведність і спасіння можуть бути втраченими не через гріхи або нечестиві вчинки, навіть охочі та навмисні, але навіть якщо християнин без страху і ганьби віддається своїм нечестивим пожаданням, опирається Святому Духові і навмисно мовчки погоджується з гріхами проти сумління, то все-таки він зберігає віру, Божу благодать, праведність і спасіння.
Проти цього згубного обману християнам, які виправдані вірою, повинні часто повторюватися та вселятися в них такі правдиві, незмінні, божественні погрози та жорстокі покарання і докори. (1 Кор. 6:9): «Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники Царства Божого не вспадкують вони!» (Гал. 5:21; Еф. 5:5): «Хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого!» (Рим. 8:13): «Коли живете за тілом, то маєте вмерти». (Кол. 3:6): «Бо гнів Божий приходить за них на неслухняних».
Але коли і яким чином з цієї основи може серйозно спонукатися напучення до добрих діл без затьмарення доктрини про виправдання і статті про виправдання, то Апологія показує відмінну модель, коли у статті ХХ про місце в 2 Петр. 1:10: «Більше дбайте чинити міцним своє покликання та вибрання», сказано таке: «Петро навчає того, чому їх треба робити, а саме тому, щоби їхнє покликання було міцним, тобто, щоб вони не відпали від свого покликання, коли знову згрішать. Робіть добрі діла, щоб ви могли залишатися у своєму покликанні, щоб ви не втратили дарів свого покликання, які вам було дано раніше, і не через діла, які йдуть слідом, і які тепер підтримуються вірою, бо віра не залишається в тих, хто втрачає Святого Духа, хто відкидає покаяння».²⁶ До цього місця була Апологія.
Але, з іншого боку, смисл не є в тому, що віра лише на початку схоплює спасіння і праведність, а потім передає своє служіння ділам, щоб вони могли в майбутньому утримувати віру, одержану праведність і спасіння. Але для того, щоб обітниця не лише одержування, але також і зберігання праведності та спасіння була в нас міцною, св. Павло (Рим. 5:2) приписує вірі не тільки вхід до благодаті, але й також те, що ми стоїмо у благодаті і хвалимося майбутньою славою, тобто він приписує початок, середину і кінець лише вірі. Також (Рим. 11:20): «Вони відломились невірством, а ти тримаєшся вірою». (Кол. 1:22): «Щоб учинити вас святими, і непорочними, і неповинними перед Собою, якщо тільки пробуваєте в вірі». (1 Петр. 1:5, 9): «Бережені силою Божою через віру на спасіння». «Досягаєте мети віри вашої спасіння душам».
Тож через те, що з Божого Слова є очевидним, що віра є належним і єдиним засобом, яким праведність і спасіння не тільки одержуються, але й вберігаються Богом, то постанова Тридентського Собору ²⁷ і будь-що будь-коли проголошене у тому ж дусі,²⁸ має бути з повним правом відкинутим, а саме: що добрі діла підтримують спасіння, або що одержана праведність віри, і навіть сама віра, або цілковито, або частинно підтримується і вберігається нашими ділами.
Бо, хоча перед цією суперечкою декілька чистих учителів використовували такі і до них подібні вислови у поясненні Святого Писання, все-таки, таким чином, не було в них жодного наміру схвалити вищезгадану помилку папістів. Проте через те, що потім постали суперечки про такі вислови, з яких походили різноманітні образливі розбрати [дебати, образи та чвари], то найбезпечніше за все, відповідно до докору св. Павла (2 Тим. 1:13) міцно триматися форми здорових слів, як самої чистої доктрини, якою можна уникнути багато непотрібної боротьби і можна вберегти Церкву від багатьох скандалів.
По-четверте, щодо твердження про те, що добрі діла шкодять спасінню, то ми чітко пояснюємо таке: якщо хтось бажає запровадити добрі діла у статтю про виправдання або покласти на них свою праведність або довіру про спасіння для того, щоб заслужити Божу благодать і таким чином спастися, то на це не ми, але сам Павло говорить і повторює це тричі (Филип. 3:7 і далі), що такій людині діла її не лише є перепоною, але й «шкідливими» для неї. Проте помилка не в самих добрих ділах, але у фальшивій упевненості, яка покладається на добрі діла, всупереч чіткому Слову Божому.
8 Проте, звідси жодним чином не випливає, що ми повинні казати чітко і просто: «Добрі діла шкодять віруючим або їхньому спасінню», тому що у віруючих добрі діла є ознаками спасіння, коли вони чиняться через правдиві причини і для правдивих цілей, тобто так, як цього вимагає від відроджених людей Бог (Филип. 1:20). Отже, це Божа воля і виразна заповідь, що віруючі повинні робити добрі діла, які чинить у віруючих Святий Дух, і якими, заради Христа, є задоволений Бог, і яким Він обіцяє славетну винагороду у цьому житті і житті прийдешньому.
Також із цієї причини осуджується і відкидається у наших церквах це твердження через те, що у такий абсолютно фальшивий і образливий спосіб, яким воно виголошується, завдається шкоди дисципліні та порядності, і запроваджується та зміцнюється варварське, дикунське, безпечне, епікурейське життя. Бо того, що є шкідливим для спасіння людини, вона повинна з найбільшою старанністю уникати.
Однак, хоча християни не повинні відлякуватися від добрих діл, але їх слід до цього спонукати та підбадьорювати якомога старанніше, то це порожнє твердження не може і не повинне терпітися, навчатися або захищатися у церквах.

²² Особливо Амсдорфом.
²³ Йоганн Аґрікола.
²⁴ Антиномініани.
²⁵ Ауґсбурзьке віросповідання, vi.:1; xx.:27; Апологія, розд. ііі.:68; хх.:92.
²⁶ Апологія, хх.:90.
²⁷ Sess. Vi., Can. xxiv.
²⁸ Меланхтонові Loci Theologici, вид. 1543 р. і книги Майора і Меніуса.

<-назад вперед->

Книга Злагоди

Формула Злагоди