Формула Злагоди

ЧАСТИНА 2
ПОВНЕ, ПРОСТЕ І ЧІТКЕ ПОВТОРЕННЯ І ПРОГОЛОШЕННЯ певних статей Ауґзбурзького віросповідання, про які упродовж деякого часу була суперечка посеред деяких богословів, що під ним підписалися, які тут зазначено і викладено відповідно до аналогії Божого Слова і підсумкового змісту нашої християнської доктрини.
РОЗДІЛ XІ
Про Боже вічне передзнання [передпризначення] і вибрання

Хоча посеред богословів Ауґсбурзького віросповідання ще не трапилося жодного публічного розбрату, який спричиняє образу, і який є поширеним про вічне вибрання дітей Божих, все ж таки через те, що ця стаття задіялася у дуже болючу суперечку, і навіть посеред наших богословів постало через неї певне хвилювання, і подібні вислови не завжди вико- ристовувалися про неї богословами, то для того, щоб допо- могою божественної благодаті запобігти незгоді та відділенню у майбутньому посеред наших богословів, ми тут також забажали представити її пояснення, щоб кожен міг знати якою є наша одностайна доктрина, віра і сповідання також про цю статтю.
Бо доктрину про цю статтю, якщо представляти її зі зразка божественного Слова та у відповідності з ним [і аналогії Божого Слова та віри], не можна і не треба вважати за даремну та непотрібну і набагато менше її треба вважати за таку, що спричиняє спокусу або шкоду, бо Святе Писання не лише в одному місці і випадково, але в багатьох місцях, детально обговорює її і до неї спонукає [пояснює]. Більше того, через зловживання або непорозуміння ми не повинні зневажати ані не відкидати доктрини божественного Слова, але саме з цієї причини, для того щоб відвертати всі зловживання і непорозу- міння, треба і необхідно пояснювати її з основ Писання. Відповідно до цього, проста сума і сутність [небесної доктрини] цієї статті полягає в таких точках зору:
Перше, треба чітко дотримуватися відмінності між вічним передзнанням Божим і вічним вибранням Його дітей до вічного спасіння. Бо передзнання або передвидіння, тобто те, що Бог бачить і знає все перед тим, як воно станеться, що називається Божим передзнанням [передвіданням], поши- рюється на всі створіння, добрі і погані. А саме, що Він передбачає і знає наперед все, що є, або все, що буде, чи то добре, а чи погане, бо перед Богом все, чи воно минуле, а чи теперішнє, є очевидним і теперішнім.
Так написано (Мт. 10:29): «Чи не два горобці продаються за гріш? А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого». І (Пс. 139:16): «Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було...» Також (Іс. 37:28): «І сидіння твоє, і твій вихід та вхід твій Я знаю, і твоє проти Мене обурення».
Але вічне вибрання Боже, або передпризначення, тобто Боже призначення до спасіння не стосується водночас до благочестивих і нечестивих, але лише до дітей Божих, які були вибрані і призначені до вічного життя перед закла- динами світу, як каже Павло (Еф. 1:4-5): «Вибрав у Ньому Він нас призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом».
Передзнання Боже (передвідання) передбачає і знає наперед також те, що є злим, але не в такий спосіб, наче на те є Божа благодатна воля, щоб трапилося зло. Але все те, що спотво- рена, нечестива воля диявола і людей замишляють і бажають учинити, Бог бачить і знає наперед. І Його передвідання, тобто передзнання, так дотримується цього порядку також у нечестивих діях і ділах, так що злу, якого Бог не бажає, установлюються Богом межі та міра щодо того, як далеко воно повинне заходити, і як довго воно повинне тривати, та коли і як Він зупинятиме його і каратиме. І все-таки всім цим Бог Господь так править, що воно мусить сприяти славі божес- твенного Імені і спасінню Його вибраних. А безбожні через це мусять бути збентежені.
Однак початком і причиною зла є не Боже передзнання (тому що Бог не спричиняє, ні чинить, ані робить його), але нечестива, спотворена воля диявола і людей [є причиною зла], як написано (Ос. 13:9): «Погубив ти себе, о Ізраїлю, бо ти був проти Мене, спасіння свого». Також (Пс. 5:4): «Бог Ти не той, що несправедливости хоче!»
Але вічне вибрання Боже не лише передбачає і знає наперед про спасіння вибраних, але й також із благодатної волі та задоволення Божого у Христі Ісусі, є причиною, яка дістає, робить, розвиває все те, що до нього стосується і допомагає йому. На цьому [божественному передпризначенні] осно- вується також наше спасіння так, що його «сили адові не переможуть» (Мт. 16:18). Бо написано (Ів. 10:28): «Ніхто їх не вихопить із Моєї руки». І знову (Дії 13:48): «І всі ті, хто призначений був у життя вічне, увірували».
Це вічне вибрання або призначення Боже до вічного життя також не треба просто вважати за Божу таємну, незбагненну раду у такий спосіб, що наче вона вміщена у самій собі, що нічого більше до неї не належить, і що ні на що інше в ній не треба зважати, аніж на те, що Бог передбачив, хто або скільки будуть спасенні, чи хто або скільки будуть засуджені, або як лише те, що Він переглядав би і казав би таким чином: «Цей буде спасенний, а цей буде проклятий. Цей залишиться непохитним [у вірі до кінця], а цей не залишиться непо- хитним».
Бо з цього багато хто виводить і затверджує дивні, небезпечні та згубні думки, які спричиняють і зміцнюють або безпечність і нерозкаяність, або занепад духу і відчай, так що їх охоплюють тяжкі думи і вони [так дехто з них думає, піддаючи себе небезпеці, і навіть вони часом] говорять таким чином: «Через те, що «перше заложення світу» (Еф. 1:4) «Бог знав наперед [передпризначив] Своїх вибраних на спасіння, і Боже передзнання не може помилятися та будь-ким зупинятися або змінюватися» (Іс. 14:27; Рим. 9:11), то «якщо я наперед знаний [вибраний] до спасіння, то ніщо не може мене в цьому відношенні зупинити, навіть якщо я без покаяння чинитиму всілякі гріхи та ганьбу, не зважатиму на Слово і Таїнства, не піклуватимуся ані про покаяння, віру, молитву, ані про благочестивість. Але я все одно буду спасенний і мушу бути спасенним, тому що має сповнитися Боже передзнання [вибрання]. Однак, якщо я наперед не знаний [неперед- призначений], то мені все одно вже нічого не допоможе, навіть якби я дотримувався Слова, каявся, вірував тощо, бо я не можу зупинити ані змінити Божого передзнання [перед- призначення]».
І справді, такі думки трапляються навіть у благочестивих серцях, хоча благодаттю Божою, у них є покаяння, віра і добра ціль [життя по-благочестивому], так що вони думають: «Якщо тебе не передзнано [не передпризначено або вибрано] з вічності до спасіння, то все [кожне твоє зусилля і весь твій труд] не приносить жодної користі». Це особливо відбувається тоді, коли вони зважають на свою слабкість і на приклади тих, хто не витримав [у вірі до кінця], але знову відпали [від правдивої благочестивості до безбожності і стали відступниками].
Цій фальшивій ілюзії і такій [небезпечній] думці ми повинні протиставити таку тверду основу, яка є певною і не може впасти, а саме: через те, що Писання дане Богом не для [плекання] безпечності і нерозкаяння, але повинно бути «корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності» (2 Тим. 3:16); також через те, що все в Божому Слові було приписане нам не для того, щоби ввести нас до відчаю, але «написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію» (Рим. 15:4), то, поза сумнівом, здоровий смисл, або здорове використання доктрини про вічне передзнання Боже, жодним чином не може спричинити або зміцнити нерозкаяння чи відчай. Тому Писання представляє нам цю доктрину ні в який інший спосіб, але лише для того, щоб нею спрямувати нас до [обявленого] Слова (Еф. 1:13; 1 Кор. 1:7), докоряти до покаяння (2 Тим. 3:16), спонукати до благочестивості (Еф. 1:14; Ів. 15:3), зміцнювати віру і запевнювати нас про наше спасіння (Еф. 1:13; Ів. 10:27 і далі; 2 Сол. 2:13 і далі).
Тому, якщо ми бажаємо думати чи говорити про вічне вибрання або про передпризначення і передприписання дітей Божих до вічного життя вірно та з користю, то ми повинні звикнути не роздумувати про просте, таємне, приховане, незбагненне передзнання Боже, але про те, як рада, ціль і припис Бога у Христі Ісусі, Який є правдивою Книгою Життя, є обявлені нам через Слово,
а саме: що ціла доктрина про ціль, раду, волю і припис Божий про наше викуплення, покликання, виправдання та спасіння мають братися разом так, як до цієї статті ставився і пояснював її Павло (Рим. 8:29 і далі; Еф. 1:4 і далі), як це також робив Христос у Своїй притчі (Мт. 22:1 і далі), а саме, що Бог проголосив у Своїй цілі та раді про те:
1. Що людська раса по правді має бути викупленою і прими- реною з Богом через Христа, Який Своїм безвадним [невин- ним] послухом, стражданнями і смертю, заслужив для нас праведність, яка приносить користь перед Богом, і вічне життя.
2. Що така заслуга та користі Христові мають пропонуватися, представлятися та роздаватися нам через Його Слово і Таїнства.
3. Що Він має бути дієвим і активним у нас Своїм Святим Духом, через Слово, коли його проповідують, коли його чують і коли про нього розважають, навертаючи серця до правдивого покаяння і вберігаючи їх у правдивій вірі.
4. Що всіх тих, хто у правдивому покаянні, одержують Христа правдивою вірою, Він виправдає і прийме у благодать, усиновлення і спадщину вічного життя.
5. Що тих, хто є таким чином виправданий, Він освятить у любові, як каже (Еф. 1:4) св. Павло.
6. Що у їхній великій слабкості, Він також захистить їх від диявола, світу та плоті, правитиме ними і вестиме їх Його дорогами, і коли вони спотикатимуться, то Він підніматиме їх знову [простягатиме за ними Свої руки], і під хрестом та в спокусі утішить і вбереже їх [для життя].
7. Що те добре діло, яке Він почав у них, Він зміцнить, збільшить і підтримає до кінця, якщо вони дотримуються Слова Божого, старанно моляться, перебувають у Божій доброті [благодаті] та вірно використовують одержані дари.
8. І, нарешті, що тих, кого Він вибрав, покликав і виправдав, Він спасе навіки і прославить у житті вічному.
І [справді] в Його раді, цілі та приписі Бог приготував спасіння не лише загалом, але в благодаті зважив і вибрав до спасіння кожну окрему особу з вибраних, які будуть спасенні через Христа, і приписав те, що у спосіб, щойно згаданий, Він Своєю благодаттю, дарами, і дієвістю приведе їх туди [учинить їх учасниками вічного спасіння], допомагатиме і сприятиме їм, зміцнюватиме та вберігатиме їх.
Все це, відповідно до Писання, є вміщеним у доктрині про вічне вибрання Боже на усиновлення та вічне спасіння, і повинне вміщуватися в нього, і ніколи не виключатися та не випускатися тоді, коли ми говоримо про Божу ціль, перед- призначення, вибрання і визначення для спасіння. І коли, відповідно до Писань, наші думки про цю статтю є сформо- ваними таким чином, то ми можемо, благодаттю Божою, просто [і вірно] пристосовуватися до неї [і ставитися до неї з вигодою].
Це також належить до дальшого пояснення і благотворного використання доктрини про Боже передзнання [перед- призначення] для спасіння, а саме: через те, що тільки вибрані, чиї імена є записаними у Книзі Життя, є спасенними, то як ми можемо знати, звідки і як ми вирішуємо, хто є вибраними і тими, ким ця доктрина може і повинна прий- матися для втіхи?
І про це ми не повинні судити відповідно до нашого розуму, також не відповідно до Закону, або будь-якого зовнішнього вигляду. Як також ми не повинні досліджувати таємну, приховану глибину божественного передпризначення, але ми повинні звертати увагу на обявлену волю Божу. Бо Він «обявив нам таємницю волі Своєї» і вчинив її явною через Христа, щоб її можна було проповідувати (Еф. 1:9 і далі; 2 Тим. 1:9 і далі).
Але це обявлено нам таким чином, як каже св. Павло (Рим. 8:29 і далі): «Кого Він передбачив і призначив тих і покликав». Тож Бог не кличе без засобів, але через Слово, як Він заповів «Щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів» (Луки 24:47). Св. Павло також свідчить про подібний вплив, коли він пише (2 Кор. 5:20): «Ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом !» І гостей, яких Цар матиме на весіллі Свого Сина, Він кличе через посланих служителів (Мт. 22:2 і далі)декого о першій, декого о другій, третій, шостій, девятій і навіть об одинадцятій годині (Мт. 20:3 і далі).
Тому, якщо ми хочемо з користю розважати про наше вічне вибрання до спасіння, то мусимо у всьому міцно і надійно триматися цього, а саме: що як проповідування покаяння, так і обітниця Євангелія є загальною, тобто вона стосується до всіх людей (Луки 24). Тому Христос заповів «щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх». Бо так Бог полюбив світ і дав Свого Сина (Ів. 3:16). Христос поніс гріхи світу (Ів. 1:29), віддав Свою плоть за життя світу (Ів. 6:51). Його кров є умилостивленням за гріхи цілого світу (1 Ів. 1:7; 2:2). Христос каже: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» (Мт. 11:28) «Замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх» (Рим. 11:32). Господь «не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття» (2 Петр. 3:9). «Той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його» (Рим. 10:12). «Божа правда через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує» (Рим. 3:22). «Оце ж воля Мого Отця, щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя».⁶⁸ Тому це Христова заповідь, щоб усім взагалі, кому проповідується покаяння, щоб їм також пропонувалася обітниця Євангелія (Луки 24:47; Мр. 16:15).
І це покликання Боже, яке чиниться через проповідування Слова, ми не повинні вважати за ілюзію, але знати, що ним Бог обявляє Свою волю, що в тих, кого Він так кличе, Він працюватиме через Слово, щоб вони могли просвітитися, навернутися і спастися. Бо Слово, яким ми покликані, є «служінням Духа», яке дає Духа, або яким Дух дається (2 Кор. 3:8), і «силою Божою на спасіння» (Рим. 1:16). І через те, що Святий Дух бажає бути дієвим через Слово, і зміцнювати, давати силу та спроможність, то Божою волею є те, що ми повинні одержувати Слово, вірити йому та слухатися його.
З цієї причини вибрані люди описані таким чином: «Мого голосу слухають вівці Мої, і знаю Я їх, і за Мною слідком вони йдуть. І Я життя вічне даю їм» (Ів. 10:27 і далі). І (Еф. 1:11, 13): ті, хто стали спадкоємцями, бувши призначені наперед постановою, хто чує Євангеліє спасіння свого, та в Христа вірують, освячені в любові, мають надію, терпіння і втіху під хрестом (Рим. 8:25); і хоча в них все це є дуже слабким, все-таки вони хочуть і прагнуть праведності (Мт. 5:6).
Таким чином Дух Божий свідчить вибраним людям про те, що вони є дітьми Божими, і коли вони не знають про що повинні молитися, Він заступається із невимовними зітхан- нями (Рим. 8:16, 26).
Таким чином, також Святий Дух виявляє, що Бог, Який покликав нас, є таким вірним, що коли Він почав добре діло у нас, що Він також збереже і витримає це до кінця, якщо ми самі від Нього не відвернемося, але Він надійно вберігатиме до кінця розпочате діло, для збереження того, що Він обіцяв Своєю благодаттю (1 Кор. 1:9; Филип. 1:6; [1 Петр. 5:10]; 2 Петр. 3:9; Євр. 3:2).
Цією обявленою волею Божою ми повинні себе займати, повинні слідувати їй, і вивчати її, тому що Святий Дух через Слово, яким Він кличе нас, обдаровує нас для цього благо- даттю, силою і спроможністю, а ми не повинні намагатися роздивлятися глибину Божого прихованого передпризна- чення, як написано в Луки 13:24, де тому, хто запитує: «Господи, хіба буде мало спасенних?» Христос відповідає: «Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми». Відповідно, Лютер каже [в передмові до Послання до римлян]: «Слідуйте Посланню до римлян відповідно до його порядку, займайтеся найперше Христом і Його Євангелієм, щоб ви могли пізнати свої гріхи та Його благодать. Потім змагайтеся проти гріха, як Павло навчає з першого по восьмий розділ. Потім, коли у восьмому розділі ви увійдете в спокусу під хрестом і в біди, то девятий, десятий і одинадцятий розділи навчать вас про те, яким потішаючим є передпризначення».
Але те, що багатьох покликано, але мало вибраних, не є через той факт, що значення покликання Божого, здійсненого через Слово, є таким, наче Бог каже: «Зовнішньо, через Слово, Я справді кличу до Свого Царства всіх із вас, кому Я даю Своє Слово, але в серці Своєму Я замишляю це не для всіх, а лише для декількох. Бо моєю волею є, щоб більша частина з тих, кого Я кличу через Слово не просвітилися або навернулися, але щоб вони були і залишилися втраченими, хоча через Слово у покликанні, Я все-таки їм Себе проголошую». Бо це було б приписуванням Богові суперечливих волей.
Тобто у такий спосіб навчалося б, що Бог, Який все ж таки є вічною правдою, суперечить Сам Собі. І все-таки Бог карає ту провину в людях, коли вони проголошують одну річ, а іншу думають, або виношують у серці (Пс. 5:9 і 12:2 і далі).
Таким чином також необхідна потішаюча основа чиниться цілком непевною і нічого не вартою, як і нам щоденно нагадується та докоряється, що лише з Божого Слова, яким Він спілкується з нами і кличе нас, ми повинні навчитися та зрозуміти про те, якою є Його воля щодо нас, і що ми повинні вірити та не сумніватися в тому, що воно нам стверджує та обіцяє.
Тому Христос чинить, щоб обітниця Євангелія пропонувалася не лише в загальному, але через Таїнства, які Він додає як печатку обітниці, яку Він запечатує і, таким чином, особливо підтверджує її [певність обітниці Євангелія] кожному віруючому.
З тієї причини ми також зберігаємо, як каже Ауґсбурзьке віросповідання, стаття ХІ, приватне відпущення гріхів, і навчаємо по те, що Бог наказав нам вірити у таке відпущення та вважати його настільки певним, що коли ми віруємо слову відпущення, то ми настільки є правдиво примиреними з Богом, наче почули голос з неба, як цю статтю пояснює Апологія.⁶⁹ Ця втіха була би від нас цілковито забраною, якби ми не виводили волю Божу до нас із покликання, яке вчинене через Слово і через Таїнства.
Було би також перевернуто та відібрано від нас основу, яку Святий Дух бажає, щоб вона була впевнено присутньою зі Словом проповідуваним, почутим, зваженим і, таким чином, дієвим та працюючим. Тому в жодному випадку не можна захоплюватися думкою, що згадувалася до цього, що були би вибрані навіть ті, хто зневажає Слово Боже, відкидає та переслідує його і розпускає про нього плітки (Мт. 22:6; Дії 13:46) або, почувши його, затвердівали би у своїх серцях (Євр. 4:2, 7), опиралися Святому Духові (Дії 7:51), без покаяння впиралися би у своїх гріхах (Луки 14:18), не вірували би правдиво у Христа (Мр. 16:16), представляли би [благочестивість] лише на зовні (Мт. 7:22; 22:12) або шукали би інших способів для праведності та святості поза Христом (Рим. 9:13).
Але як Бог постановив у Своїй [вічній] раді, що Святий Дух повинен кликати, просвітлювати і навертати вибраних через Слово і всіх тих, хто через правдиву віру, одержать Христа, Він виправдає і спасе. Він також визначив у Своїй раді, що Він затвердить, звинуватить і засудить усіх тих, хто покли- каний через Слово, якщо вони відкидають Слово і опираються Святому Духові, Який бажає бути дієвим і працювати в них через Слово та перебувати в Ньому. І з цієї причини «багато покликаних, та вибраних мало».
Бо небагато людей приймає Слово і слідує йому. Більше людей зневажають Слово і не прийдуть на весілля (Мт. 22:3 і далі). Причиною цієї зневаги Слова є не Боже передзнання [або передпризначення], але спотворена воля людини, яка відкидає або перекручує засоби або інструмент Святого Духа, Якого Бог пропонує через покликання, і опирається Святому Духові, Який бажає бути дієвим і працювати через Слово, як каже Христос (Мт. 23:37): «Скільки разів Я хотів зібрати [вас] та ви не захотіли».
Тому багато хто одержує Слово з радістю, але потім знову відпадають (Луки 8:13). Але справа не в тому, наче Бог не хоче дарувати благодаті для витривалості тим, у кому Він почав добре діло, бо це суперечить св. Павлові (Филип. 1:6). Але причина полягає в тому, що вони навмисно відвертаються знову від святої заповіді [Божої], засмучують і розчаровують Святого Духа, вплутуються знову в бруд світу і оздоблюють знову помешкання серця для диявола. У них останній стан гірший, аніж перший (2 Петр. 2:10, 20; Еф. 4:30; Євр. 10:26; Луки 11:25).
Настільки нам є обявленою таємниця передпризначення у Божому Слові, і якщо ми в ній перебуваємо та тулимося до неї, то вона є дуже корисною, благотворною, потішаючою доктриною. Бо вона дуже дієво запроваджує статтю, що ми виправдані і спасенні без усяких діл і наших заслуг, чисто з благодаті і лише заради Христа.
Бо перед віками світу, перед тим як ми народилися і навіть перед тим, як було закладено основи світу, коли по правді ми не могли нічого доброго учинити, ми були відповідно до Божої цілі вибрані з благодаті у Христі до спасіння (Рим. 9:11; 2 Тим. 1:9). Більше того, всі точки зору та помилкові доктрини про силу нашої природної волі є нею перевернуті, тому що Бог у Своїй раді, перед віками світу, вирішив і постановив, що Він Сам силою Свого Святого Духа, вчинить і зробить у нас через Слово все, що стосується нашого навернення.
Тому ця доктрина дозволяє також відмінну, славетну втіху, що Бог такий був турботливий про навернення, праведність і спасіння кожного християнина, і так вірно про все подбав, що ще перед закладинами світу Він все це зважив, і у Своїй [таємній] цілі Він постановив те, як Він мене до цього приведе [покличе і приведе мене до спасіння] і в ньому вбереже.
Також, що Він бажав так добре і надійно забезпечити моє спасіння, що оскільки, через слабкість і нечестивість нашої плоті, воно могло би легко випасти з наших рук, або, через спритність і міць диявола і світу, воно могло би бути з моїх рук вирване або забране, то у Своїй вічній цілі, яка не може не вдатися або подолатися, Він постановив його і помістив його у всемогутні руки нашого Спасителя Ісуса Христа, з яких ніхто нас вихопити не може (Ів. 10:28).
Тому Павло також каже (Рим. 8:28, 39): «Через те, що ми покликані відповідно до постанови Божої, хто зможе нас відділити від любові Божої у Христі?» [Павло будує певність нашого блаженства на основі божественної цілі, коли від того часу, коли ми були покликані, відповідно до цілі Божої, Він робить все, щоб ніхто не розлучив нас і т. д.]
Також під хрестом і в час спокус ця доктрина дозволяє славетну втіху, а саме, що Бог у Його раді, перед початком світу, призначив і постановив, що Він допомагатиме нам у наших бідах [хвилюваннях і труднощах], даруватиме терпіння [під хрестом], даватиме втіху, пробуджуватиме [годуватиме і підбадьорюватиме] надію і чинитиме такий результат, який сприятиме нашому спасінню.
Також св. Павло описує це у дуже втішливий спосіб (Рим. 8:28, 29, 35, 38, 39), що Бог у Своїй цілі постановив перед початком світу, якими хрестами і стражданнями Він приведе своїх вибраних у відповідність з образом Його Сина, і що кожному Його хрест повинен і мусить служити на добро, тому вони покликані відповідно до Його постанови. З цього Павло робить висновок, що певним і безсумнівним є те, що «ні пересліду- вання, ні горе», «ні смерть, ні життя» тощо «не зможуть відділити нас від любові Божої, яка в Христі Ісусі, нашому Господі».
Ця стаття також славно свідчить про те, що Церква Божа вистоїть проти всіх воріт пекла, і подібним чином навчає про те, що таке правдива Церква Божа, щоб нас не вражала велика влада [і величний вигляд] фальшивої церкви (Рим. 9:24, 25).
З цієї статті виводяться також могутні докори та засте- реження, як-от (Лк. 7:30): «[Вони] відкинули Божу волю про себе». Луки 14:24: «Кажу-бо я вам, що жаден із запрошених мужів тих не покуштує моєї вечері» Також (Мт. 20:16): «Бо багато покликаних, та вибраних мало». Також (Лк. 8:8, 18): «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» і «Тож пильнуй- те, як слухаєте!» Таким чином, доктрину про цю статтю можна з користю вживати для втіхи і також для сприяння спасінню [і може передаватися багатьма способами для нашого використання].
Але з особливим піклуванням треба дотримуватися відмін- ності між тим, що є виразно обявленим про це в Божому Слові і тим, що не є обявлено. Бо на додаток до згаданого тут того, що обявлено про це в Христі, Бог все ще тримає таємним і прихованим багато що про цю таємницю, і залишає лише для Його мудрості і знання. Про це ми не повинні розмірковувати, ані не займати цим своїх думок, ані робити висновків, ані допитливо цікавитися, але ми повинні триматися [цілковито] обявленого Слова Божого. Цей докір є необхідним найвищою мірою.
Тому що наша допитливість завжди має більше задоволення ними [досліджуванням тих речей, які є прихованими та глибокими], аніж тим, що Бог обявив нам про це у Своєму Слові, через те, що ми не можемо їх гармонізувати, що також не було нам заповідано [оскільки певні речі відбуваються у цій таємниці так складно і закручено, що ми неспроможні проникливістю своєї природної здібності їх гармонізувати; але це від нас Богом не вимагалося].
Таким чином, не має сумніву, що Бог найчіткіше та най- певніше бачив ще перед початком світу, і все ще знає про те, хто з покликаних увірує або не увірує; також, хто з навернених витримає [у вірі], а хто ні; хто після падіння [у тяжкі гріхи] повернеться, а хто впаде в упертість [загине у своїх гріхах]. Також і те, скільки з них буде з якого боку є, поза всяким сумнівом, добре відомим Богові.
Але все-таки через те, що Бог затримав цю таємницю для Своєї мудрості, і у Своєму Слові нічого нам про це не обявив, і тим більше Він не заповідав нам досліджувати це нашими думками, але серйозно нас від цього відраджує (Рим. 11:33), то ми не повинні цим займати своїх думок, робити висновки або про них допитливо цікавитися, але завжди триматися Слова, на яке Він нам вказує.
Таким чином, поза всяким сумнівом, Бог також знає і призначив для кожного час і годину його покликання і навернення [і те, коли підніметься той, хто був упав]. І все- таки, через те, що це не є обявленим, то у нас є заповідь завжди триматися Слова і доручити час та годину [навернення] Богові (Дії 1:7).
Так само, коли ми бачимо, що Бог дає Своє Слово одному місцю [одному царству або царюванню], а не іншому; відбирає його з одного місця [народу], і дозволяє йому залишатися в іншому; як також, що хтось стає затверділим, засліпленим, відданим розпутному розумові, в той час, коли інший, який справді має таку само провину, є знову наверненим тощо;
то в цих і подібних питаннях Павло (Рим. 11:22 і далі) закріплює перед нами певну межу щодо того, як далеко ми повинні заходити, а саме, що: з одного боку, ми повинні визнавати Божий суд [бо Він наказує нам бачити в тих, хто гине, справедливий суд Божий і покарання за гріх]. Бо вони справді заслуговують покарання за гріхи, коли Бог так карає країну або народ за зневажання Його Слова, що покарання також поширюється на нащадків, як це можна побачити в юдеїв.
Таким чином Бог виявляє Своїм людям суворість у деяких країнах і до деяких людей, для того щоб зазначити те, що ми по правді на це заслужили, оскільки ми діяли нечестиво, всупереч Божому Слову [є невдячними за обявлене Слово та живемо негідно Євангелія] і часто гірко засмучували Святого Духа, щоб ми могли жити у Божому страхові і визнавати та славити Божу доброту в нас і з нами, без нашої заслуги та всупереч їй, кому Він дає і дарує Своє Слово і кого Він не затверджує і не відкидає.
Бо настільки наскільки наша природа є зіпсованою гріхом, і є гідною гніву і осуду Божого та в боргу перед ними, то Бог нічого нам не винен, ні Слова, ні Духа, ні благодаті. І коли з благодаті Він наділяє нас цими дарами, то ми часто їх від себе відкидаємо і робимо себе за негідних вічного життя (Дії 13:46). Тому цей Свій праведний, справедливо заслужений суд Він виявляє у деяких країнах, народах і людях для того, щоб коли ми про них розважатимемо і порівнюватимемося з ними, щоб ми могли вчитися уважніше та визнавати і славити Божу чисту [безмірну], незаслужену благодать у посудинах милосердя.
Бо жодної несправдливості не чиниться щодо тих, хто покараний і одержує заплату за свої гріхи. Але решті, кому Бог дає і в кому зберігає Своє Слово, і ним просвітлює, навертає і вберігає людей, Бог передає Свою чисту [безмірну] благодать і милосердя, без їхніх заслуг.
Коли ми заходимо у цій статті до цього місця, то залишаємося на правильному [безпечному і царському] шляху, як написано (Ос. 13:9): «Ти самий, Ізраїлю, погубив себе, бо тільки в Мені опора твоя».
Але щодо цих речей у цій суперечці, яка заходить надто високо і поза ці межі, то ми повинні, разом із Павлом, прикладати до своїх вуст палець і казати (Рим. 9:20): «Хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом?»
Бо те, що ми в цій статті не можемо і не повинні цікавитися всім і все досліджувати, великий Апостол Павло проголошує [своїм особистим прикладом]. Бо коли після тривалої суперечки про цю таємницю з обявленого Слова Божого, він приходить туди, де зазначає, що цю таємницю Бог затримав для Своєї прихованої мудрості, то він припиняє і обрізає дискусію такими словами (Рим. 11:33 і далі): «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його! Бо хто розум Господній пізнав?»тобто на додаток до того і окрім того, що Він обявив у Своєму Слові.
Тому це вічне вибрання Боже треба розглядати у Христі, а не поза Христом або без Христа. Бо в Христі, свідчить Апостол Павло (Еф. 1:4 і далі): «Вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу», як написано: «Він обдарував нас в Улюб- ленім».⁷⁰ Але це вибрання є обявленим з небес через проповідуване Слово, коли Отець каже (Мт. 17:5): «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!» І Христос каже (Мт. 11:28): «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» І про Святого Духа Христос каже (Ів. 16:14): «Він прославить Мене, бо Він візьме з Мого та й вам сповістить».
Тому ціла Свята Трійця: Отець, Син і Святий Дух, спрямо- вують всіх людей до Христа, як до Книги Життя, у якій вони повинні шукати вічного вибрання Отця. Бо це було вирішено Отцем від вічності, що кого Він спасе, Він спасе через Христа, як Він [Христос] про це Сам говорить (Ів. 14:6): «До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене». І знову (Ів. 10:9): «Я двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться».
Але Христос, як Однороджений Син Божий, Який є в лоні Отця, виявив нам волю Отця, і, таким чином, також наше вічне вибрання до вічного життя, а саме, коли Він каже (Мр. 1:15): «Боже Царство наблизилось. Покайтеся, і віруйте в Євангелію!» Він також каже (Ів. 6:40): «Оце ж воля Мого Отця, щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя». І знову (Ів. 3:16): «Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне».
Отець бажає, щоб усі люди почули це проголошення, і щоб вони прийшли до Христа. Тих, хто приходить, Христос не відкидає від Себе, як написано (Ів. 6:37): «Хто до Мене приходить, Я не вижену геть».
І для того щоб ми могли прийти до Христа, Святий Дух через слухання Слова чинить правдиву віру, як свідчить Апостол, коли каже (Рим. 10:17): «Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове», а саме: коли воно проповідується у чистоті і правді.
Тому ніхто, хто спасається, не повинен журитися або непо- коїтися думками про таємну раду Божу щодо того, чи він є теж вибраним і призначеним до вічного життя. Бо на цих нещасних сатана має звичку нападати і набридати благо- честивим серцям. Але вони повинні чути Христа [і дивитися на Нього, як на Книгу Життя, у якій записано вічне вибран- ня], Який є Книгою Життя і Книгою Божого вічного вибрання усіх Божих дітей до вічного життя. Він свідчить усім людям, без винятку, що Божою волею є те, щоб усі люди, струджені і обтяжені гріхами, прийшли до Нього для того, щоб Він міг дати їм спочинок і спасти їх (Мт. 11:28).
Відповідно до цієї доктрини, вони повинні утримуватися від своїх гріхів, каятися, вірувати в Його обітниці і цілковито Йому довіряти. І через те, що цього ми не можемо учинити своїми силами, Святий Дух бажає чинити покаяння і віру в нас через Слово і Таїнства.
І для того щоб ми могли цього досягнути і в цьому вберегтися і надійно залишитися, ми повинні благати Бога про Його благодать, яку Він обіцяв нам у святому Хрищенні і не сумніватися, що Він наділить нас нею відповідно до Своєї обітниці, як Він сказав (Луки 11:11 і далі): «І котрий з вас, батьків, як син хліба проситиме, подасть йому каменя? Або, як проситиме риби, замість риби подасть йому гадину? Або, як яйця він проситиме, дасть йому скорпіона? Отож, коли ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, скільки ж більше Небесний Отець подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Нього?»
І через те, що Святий Дух мешкає у вибраних, які стають віруючими, як у Своєму Храмі, і Він не є в них бездіяльним, але спонукає дітей Божих до послуху Божим заповідям, то подібним чином віруючі не повинні бути бездіяльними, і, тим більше, вони не повинні опиратися поштовхові Божого Духа, але повинні вправлятися у всіх християнських чеснотах, у всій благочестивості, скромності, поміркованості, терпінні, братерській любові і з усіх сил намагатися вчинити своє покликання і вибрання певним для того, щоб чим більше вони пересвідчуються у владі та силі Духа у собі, щоб вони менше про це журилися.
Бо Дух несе вибраним свідчення, що вони є Божими дітьми (Рим. 8:16). І хоча вони часом впадають у спокусу настільки тяжку, що думають, що в них більше немає сили мешкаючого в них Духа Божого, і кажуть з Давидом (Пс. 31:22): «Я відрізаний з-перед очей Твоїх», і все-таки вони повинні знову [бути підбадьореними і] казати з Давидом, незважаючи на те, що вони відчувають у собі: «Та дійсно Ти вислухав голос благання мого, коли я до Тебе взивав...»
І через те, що наше вибрання до вічного життя є основаним не на нашій благочестивості або чесноті, а лише на заслузі Христовій і благодатній волі Отця, Який через те, що Він є незмінним у Своїй волі та сутності, не може Сам Себе зректися, то, таким чином, коли Його діти відходять від послуху і спотикаються, Він їх знову кличе через Слово до покаяння, а Святий Дух бажає Ним бути дієвим у них до навернення. І коли у правдивому покаянні правильною вірою вони знову до Нього повертаються, то Він завжди виявить Своє Вітцівське серце всім тим, хто тремтить через Його Слово і з цілого серця повертаються знову до Нього, як написано (Єр. 3:1): «Як відпустить хто жінку свою, й вона піде від нього, та стане за жінку для іншого чоловіка, чи вернеться ще він до неї? Чи ж не стане зовсім обезчещеною оця жінка? Ти ж перелюб чинила з коханцями багатьма, і тобі повертатись до Мене?говорить Господь».
І навіть більше від цього, проголошення (Ів. 6:44), що ніхто не може прийти до Христа, якщо Отець Його не притягне, є правильним і вірним. Але Отець не робитиме цього без засобів, і Він постановив для цього Своє Слово і Таїнства, як звичайні засоби та інструменти. І ні Отець, ані Син не воліють, щоб людина не чула або зневажала проповідування Його Слова, або без Слова чи Таїнств очікувала притягнення до Отця. Бо Отець притягує по правді силою Свого Святого Духа, але все одно відповідно до Свого звичного порядку [порядку, запровадженого та установленого Ним Самим] слуханням Його святого, божественного Слова, як неводом, якою вибрані визволяються з пащеки диявола.
Тому кожен бідний грішник повинен направлятися до цього[до святого проповідування], слухати його уважно і не сумніватися про притягання до Отця. Бо Святий Дух буде з Його Словом у Своїй Силі і ним діятиме. І цепритягання Отця.
Але причина того, що не всі, хто чує його, вірують, а дехто, таким чином, засуджений ще сильніше [вічно до суворішого покарання], полягає не в тому, що Бог не бажав їхнього спасіння. Але це їхня власна провина, коли вони так слухали Слово, що не вчилися, а лише зневажали і ганьбили його та ним злословили, і опиралися Святому Духові, Який через Слово бажав в них діяти, як це сталося у часи Христа з фарисеями та їхніми послідовниками.
Тому Апостол з особливою обережністю розрізняє діло Бога, Який Сам чинить посудини слави, і діло диявола і людини, яка підбурюванням диявола, а не Бога, сама стала посудиною безчестя. Бо так написано (Рим. 9:22 і далі): «Тож Бог, бажаючи показати гнів і виявити могутність Свою, щадив із великим терпінням посудини гніву, що готові були на погибіль, і щоб виявити багатство слави Своєї на посудинах милосердя, що їх приготував на славу».
Бо тут Апостол чітко каже, що Бог «щадив із великим терпінням посудини гніву», але не каже, що Він учинив їх посудинами гніву. Тому що якби на це була Його воля, то Йому не треба було би виявляти ніякого великого терпіння. Проте провина в тому, що вони призначені для руйнування, належить дияволові і самим людям, а не Богові.
Бо все приготування до суду є дияволовим і людським, і жодним чином не є від Бога, Який не бажає, щоб хоч одна людина була осудженою,тож як Він може приготувати будь-яку людину до осудження? Бо як Бог не є причиною гріха, то Він також і не може бути причиною покарання, тобто осудження. Але єдиною причиною осудження є гріх, бо «заплата за гріх смерть» (Рим. 6:23). І так як Бог не бажає гріха, і не знаходить задоволення у гріхові, Він також не бажає смерті грішника (Єз. 33:11), і Він не має задоволення у його осудженні. Бо Він «не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття» (2 Петр. 3:9). Тож також і написано в (Єз. 18:23; 33:11): «Як живий Я, говорить Господь Бог, не прагну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити!»
І св. Павло свідчить чіткими словами, що з посудин безчестя посудини честі можуть учинитися Божою силою і дією, як він пише (2 Тим. 2:21) таким чином: «Отож, хто від цього очистить себе, буде посуд на честь, освячений, потрібний Володареві, приготований на всяке добре діло». Бо той, хто повинен очистити себе, мусить бути перше нечистим, а тому посудиною безчестя. Але про посудини милосердя він чітко каже, що Сам Господь приготував їх для слави, чого він не каже про осуджених, які самі, а не Бог, приготували себе на посудини осудження.
Також треба уважно поговорити про те, що коли Бог карає гріх гріхами, тобто потім карає тих, хто навернувся озлобле- ністю і сліпотою через їхню послідовну безпечність, не- розкаяність і навмисні гріхи, щоб звідси не робилося висновку, що в Бога ніколи не було задоволення, щоб такі люди прийшли до пізнання правди і спаслися. Бо Бог обявив про те, що Він бажає: перше, що Він прийме у благодать всіх, хто покається і увірує в Христа. Друге, що тих, хто навмисно відвернеться від святих заповідей і знову заплутається у бруд світу (2 Петр. 2:20) і прикрашатиме свої серця для сатани (Лк. 11:25 і далі) та чинитиме зло по відношенню до Духа Божого (Євр. 10:29), тих Він покарає і коли вони в цьому впи- ратимуться, то вони будуть затверділими, засліпленими та вічно засудженими.
Тому навіть фараон (про якого написано (Вих. 9:16; Рим. 9:17): «Власне на те Я поставив тебе, щоб на тобі показати Свою силу, і щоб звістилось по цілій землі Моє Ймення») був втраченим не через те, що Бог не бажав Його спасіння, або через те, що Його великим задоволенням було те, щоб фараон був осудженим і втраченим. Тому що Бог «не хоче, щоб хто загинув» (2 Петр. 3:9). Він також не бажає «смерти не- справедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити!» (Єз. 33:11).
Але те, що Бог учинив затверділим серце фараонове, а саме те, що фараон все ще продовжував грішити, і чим більше йому докоряли, то тим озлобленішим він ставав, то це було покарання за його попередні гріхи і жахливу тиранію, яку багатьма та різними способами він спрямовував проти дітей Ізраїлевих нелюдяно та проти докорів свого сумління. І через те, що Бог спричинив те, щоб Його Слово проповідувалося і Його воля звіщалася, а фараон навмисно їм опирався просто всупереч усім докорам і застереженням, то Бог відвів Свою руку від Нього, і, таким чином, серце його стало затверділим, і Бог виявив йому Свій суд. Бо він не заслуговував нічого іншого, окрім пекельного вогню.
І справді, Апостол наводить приклад фараона ні з якої іншої причини, окрім тієї, щоб нею довести справедливість Божу, яку Він виявляє до нерозкаяних і тих, що зневажають Його Слово. Все-таки, про це жодним чином не треба думати або так розуміти, що Бог не бажав його спасіння, або що є хоч якась людина, спасіння якої Він не бажає, але що вона була так призначеною для вічного осуду у Божій таємній раді, що вона не повинна була би і не могла би спастися.
Через цю доктрину і пояснення вічного і спасенного обрання вибраних дітей Божих Богові віддається належна Йому честь повністю і цілковито. Вона навчає, що у Христі Бог спасає нас з чистого [і даремного] милосердя, без будь-яких заслуг або добрих діл з нашого боку, відповідно до цілі Його волі, як написано (Еф. 1:5 і далі): «Призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї, на хвалу слави благодаті Своєї, якою Він обдарував нас в Улюбленім».
Тому є фальшиво та невірно [суперечить Божому Слову], коли навчається, що не лише милосердя Боже і найсвятіша заслуга Христова, але також щось у нас самих, є причиною Божого обрання, через яку Бог вибрав нас для вічного життя. Бо не лише перед тим, як ми вчинили щось добре, але й перед тим, як ми народилися, і навіть перед тим, як були закладені основи землі, Він вибрав нас у Христі. І «щоб позосталась постанова Божа у вибранні не від учинків, але від Того, Хто кличе, сказано їй: Більший служитиме меншому, як і написано: Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів» (Рим. 9:11 і далі; Буття 25:23; Мал. 1:2 і далі).
І навіть більше від цього, жодного виправдання не дається цією доктриною для відчаю або для ганебного, безпутного життя, а саме, коли людей навчають, що вони повинні шукати вічного вибрання у Христі і Його Святому Євангелії, як у Книзі Життя, яка не виключає жодного нерозкаяного грішника, але приваблює і кличе всіх бідних, обтяжених і занепокоєних грішників [відчуттям Божого гніву] до каяття та визнання своїх гріхів і віри в Христа, та обіцяє Святого Духа для очищення і відновлення.
Ця стаття, вірно пояснена, дає, таким чином, найпостійнішу втіху всім занепокоєним, спокушеним людям, а саме в тому, що вони знають про те, що їхнє спасіння не є в їхніх особистих руках (бо інакше воно могло би бути легко ними втраченим, як це було з Адамом і Євою у раю. Так! Воно втрачалося б щогодини та щохвилини), але в благодатному вибранні Божому, яке Він виявив нам у Христі, з рук Якого жодна людина нас не вихопить (Ів. 10:28; 2 Тим. 2:19).
Тому, коли хтось так буде представляти цю доктрину про благодатне вибрання Бога в такий спосіб, що занепокоєні християни не зможуть себе нею втішати, але нею під- штовхуватися до відчаю, або нерозкаяні стверджуються у своїй нечестивості, то безсумнівним і певним є те, що така доктрина викладається не відповідно до Слова і волі Божої, але відповідно до [сліпого суду людського] розуму і під- бурювання диявола.
Бо, як свідчить Апостол (Рим. 15:4): «А все, що давніше написане, написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію». Але коли Писанням ця втіха або надія ослаблюються або цілковито видаляються, то певним є те, що вони розуміються та пояснюються всупереч волі та значенню Святого Духа.
У цьому простому, вірному [чіткому], корисному поясненні, яке має тверду основу в Божій обявленій волі, ми пере- буваємо. Ми втікаємо геть і відвертаємося від усіх гордовитих, гострих запитань і суперечок [некорисних для наставляння]. І ми відкидаємо та засудужємо те, що суперечить цьому простому, корисному поясненню.
Ось і все про суперечливі статті, які вже впродовж багатьох років обговорювалися посеред богословів Ауґсбурзького віросповідання, оскільки по відношенню до них хтось помилявся і постало кілька суперечок.
З цього нашого пояснення, друзі та вороги, а отже, кожна людина, зможуть чітко зробити висновок, що ми не мали жодного наміру поступатися чимось із вічної, незмінної правди Божої (а робити цене в нашій владі) заради тимчасового миру, спокою і єдності. Такий мир і така єдність, які винайдені всупереч правді і для її утиску, не матимуть постійності. Тим більше, ми не маємо наміру прикрашати та приховувати зіпсутість чистої доктрини та очевидні засуджені помилки.
Але ми маємо глибоке прагнення і бажання до правдивої єдності, і зі свого боку ми постановили у своїх серцях і бажаннях таку єдність розвивати всіма нашими силами. Ця єдність залишає славу Божу неушкодженою і вона не поступається жодною божественною правдою Святого Євангелія. Вона не дає жодного місця найменшій помилці. У ній бідні грішники приводяться до щирого покаяння, підбадьорюються вірою, підтверджуються у новому послухові і, таким чином, виправдовуються і є спасенними вічно лише через саму заслугу Христову.

⁶⁸Ів. 6:40.
⁶⁹Пор. Ап. хі.:59.
⁷⁰Еф. 1:6.

<-назад вперед->

Книга Злагоди

Формула Злагоди