Формула Злагоди

ЧАСТИНА 2
ПОВНЕ, ПРОСТЕ І ЧІТКЕ ПОВТОРЕННЯ І ПРОГОЛОШЕННЯ певних статей Ауґзбурзького віросповідання, про які упродовж деякого часу була суперечка посеред деяких богословів, що під ним підписалися, які тут зазначено і викладено відповідно до аналогії Божого Слова і підсумкового змісту нашої християнської доктрини.
РОЗДІЛ ІІ
Про свобідну волю або людські сили

Через те що про свобідну волю постала суперечка не тільки між папістами та нами, але й також серед деяких богословів Ауґсбурзького віросповідання, ми перш за все чітко вкажемо на пункти суперечки.
Бо, через те що людина щодо своєї свобідної волі може перебувати та розглядатися у чотирьох окремих, відмінних станах, то питанням наразі не є про те, яким був її стан перед гріхопадінням, або про те, що вона може робити після гріхопадіння і перед її наверненням у зовнішніх речах, які стосуються цього тимчасового життя; як також не про те, яку свобідну волю вона матиме у речах духовних після того, як вона була відроджена і контролюється Божим Духом, або про свобідну волю, яку вона матиме, коли воскресне із мертвих. Але головним питанням є тільки і лише питання про те, що може зробити розум і воля невідродженої людини у її наверненні і відродженні з її особистих сил, що залишилися від часу гріхопадіння; чи людина може приготувати себе до благодаті, прийняти її і погодитися з нею тоді, коли проповідується Слово Боже і нам пропонується благодать Божа? Ось про це питання вже стільки років була суперечка поміж деяких богословів у церквах Ауґсбурзького віросповідання.
Бо одна сторона того притримувалася і навчала, що, хоча людина із своїх власних сил не може виконати Божих заповідей або правдиво довіряти Богові, боятися і любити Бога без благодаті Святого Духа, все одно перед відродженням достатньо в неї залишилося природних сил для того, щоб можна було підготувати себе до певної міри до благодаті і погодитися, хоча й слабко, з нею. І все-таки, якби не було додано до цього Святого Духа, то цим вона нічого не могла би здійснити своїми силами, а була би переможеною у боротьбі.
З іншого боку, давні та нові ентузіасти навчають, що Бог через Свого Духа, навертає людей і веде їх до спасенного пізнання Христа, без будь-яких створених засобів та інструментів, тобто без зовнішнього проповідування та слухання Божого Слова.
Проти обох цих частин чисті вчителі Ауґсбурзького віросповідання навчали та стверджували, що падінням наших перших прабатьків людина була такою зіпсованою, що у божественних речах, які відносяться до нашого навернення і спасіння наших душ, вона, за своєю природою, є сліпою. Коли Слово Боже проповідується, то вона його не розуміє і не може зрозуміти, але вважає його за глупоту, як і не може сама вона наблизитися до Бога, але є і залишається ворогом Бога, допоки силою Святого Духа, через проповідуване та почуте Слово Боже, з чистої благодаті, без будь-якої співпраці зі свого боку, вона навертається, стає віруючою [обдарованою вірою], відродженою і обновленою.
Для того щоб пояснити цю суперечку в християнський спосіб, відповідно до проводу Божого Слова, і вирішити її Його благодаттю, наша доктрина, віра та сповідання є такими:
А саме, що в духовних і божественних речах, розум, серце і воля невідродженої людини жодним чином не може своїми власними природними силами розуміти, вірити, приймати, думати, воліти, починати, вчиняти, робити, діяти або співпрацювати у вчиненні будь-чого, але вони є цілковито мертвими робити добро і вони є зіпсованими так, що у людській природі, від часу гріхопадіння, немає і не залишається перед відродженням жодної іскорки духовної сили, якою людина сама може підготуватися до Божої благодаті або прийняти запропоновану благодать, або не бути здатним до цього для себе і від себе, чи застосувати та пристосувати себе до неї, або сама по собі чи від себе вона не спроможна допомогти, вчинити, зробити або співучинити щось для свого навернення або цілковито, або наполовину, або навіть у найнезначнішій частині, але що вона є слугою [і рабом] гріха (Івана 8:34); і полоненою диявола, якою він керує (Еф. 2:2; 2 Тим. 2:26). Отже, природна свобідна воля, відповідно до її розбещеної схильності та природи, є сильною і діяльною тільки у відношенні до того, що є неугодним і противним Богові.
Це проголошення і загальна відповідь на головне питання і твердження суперечки, яке представлене у вступові до цієї статті, підтверджуються і зміцнюються подальшими доказами з Божого Слова, і, хоча вони є противними для гордого розуму і філософії, все-таки ми знаємо, що мудрість цього розбещеного світу є лише глупотою перед Богом, і що про статті віри треба судити лише зі Слова Божого.
Бо, перше, хоча людський розум або природне розуміння все ще має тьмяний проблиск знання того, що є Бог, як також (Рим. 1:19 і далі) про доктрину Закону; все ж таки він є настільки невігласним, сліпим і розбещеним, що навіть коли найздібніші та найученіші мужі на землі читають і чують Євангеліє Сина Божого і обітниці вічного спасіння, то вони не можуть своїми власними силами осягнути, зрозуміти, збагнути або повірити та вважати його за правдиве. Але чим більше вони виявляють старанності та серйозності для того, щоб осягнути ці духовні речі своїм розумом, тим менше вони їх розуміють і вірують, і перед тим, як вони стануть просвітленими та навченими Святим Духом, вони все це вважають за глупоту та вигадки.
(1 Кор. 2:14): «А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота». (1 Кор. 1:21): «Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді». (Еф. 4:18 і далі): «Вони (тобто ті, що не народжені знову від Божого Духа) запаморочені розумом, відчужені від життя Божого за неуцтво, що в них, за стверділість їхніх сердець». (Мт. 13:11 і далі, [Лк. 8:18]): «Вони, дивлячись, не бачать, і слухаючи, не чують, і не розуміють таємниць Царства Небесного». (Рим. 3:11, 12): «Нема, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би, усі повідступали, разом стали непотрібні, нема доброчинця, нема ні одного!» Тож Писання називає виразно природну людину, у духовних і божественних речах, темрявою. (Еф. 5:8; Дії 26:18; Ів. 1:5): «Світло у темряві світить (тобто у темному, сліпому світі, який не знає Бога і не зважає на Нього), і темрява не обгорнула його». Також Писання навчають, що людина в гріхах є не тільки слабкою, але й цілковито мертвою (Еф. 2:1, 5; Кол. 2:13).
Тож як тепер людина, яка є фізично мертвою, не може зі своїх власних сил приготуватися або пристосуватися до здобуття знову тимчасового життя, так і людина, яка є духовно мертвою у гріхах, не може зі своєї сили пристосуватися або приготувати себе до здобуття духовної і небесної праведності та життя, допоки вона не буде оживлена Сином Божим зі смерті гріха.
Тому Писання заперечують розумінню, серцю і волі природної людини всяку здібність, вміння, спроможність і здатність у духовних речах, думати, розуміти, могти робити, починати, воліти, створювати, діяти, робити або співпрацювати в учинені чогонебудь доброго і правильного, як від себе самої. (2 Кор. 3:5): «Не тому, що ми здібні помислити щось із себе, як від себе, але наша здібність від Бога». (Рим. 3:12): «Разом стали непотрібні». (Івана 8:37): «Наука Моя не вміщається в вас». (Івана 1:5): «Темрява не обгорнула (не прийняла) його (світло)». (1 Кор. 2:14): «Людина тілесна не приймає (або як це належним чином зазначено грецькою мовою (не бере, не осягає) речей, що від Божого Духа (тобто вона не є спроможною до духовних речей), бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може».
Набагато менше вона може правдиво вірити в Євангеліє, або з ним погоджуватися, або вважати його за правду. (Рим. 8:7): «Думка-бо тілесна (або думка природної людини) ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може».
І, одним словом, те, що каже Син Божий, залишається вічно правдивим (Івана 15:5): «Без Мене нічого чинити не можете ви». І Павло (Филип. 2:13): «То Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю». Це дорогоцінне місце є дуже потішаючим для всіх побожних християн, які відчувають і переживають у своїх серцях маленьку іскорку та щире прагнення до божественної благодаті і вічного спасіння, бо вони знають, що Бог запалив у їхніх серцях цей початок правдивої побожності, і що Він далі їх зміцнюватиме і допомагатиме їм у їхній великій слабкості зоставатися у правдивій вірі до кінця.
Цього всього також стосуються молитви святих, у яких вони просять, щоб їх було навчено, просвітлено та освячено Богом, і таким чином вони проголошують, що ті речі, про які вони просять у Бога, вони не можуть мати зі своїх природних сил, як в самому Псалмі 119 Давид молиться більше десяти разів, щоб Бог наділив його розумінням, щоби він міг правильно отримувати та вивчати божественну доктрину. [Дуже багато] подібних молитов є в писаннях Павла (Еф. 1:17; Кол. 1:9; Филип. 1:9). Ці молитви і свідчення про наше невігластво і неспроможність написані не для того, щоб ми залишалися ледачими та неуважними в читанні, слуханні та роздумуванні про Боже Слово, але перше, щоб від щирого серця ми дякували Богові за те, що через Свого Сина Він визволив нас від темряви невігластва і неволі гріха та смерті, і через Хрищення та Святого Духа відродив нас і просвітив нас.
І, після того як Бог через Святого Духа у Хрищенні розпалив і учинив початок правдивого знання про Бога і віру, ми повинні молитися до Нього безупинно, щоб через Того Самого Духа і Його благодать, засобами щоденного вправляння у читанні і застосуванні у практиці Божого Слова, Він вберігав нас у вірі і Його небесних дарах, щоб Він день у день зміцнював нас, і підтримував нас до кінця. Бо якщо Сам Бог не буде нашим шкільним учителем, тоді ми нічого не вивчимо і не дізнаємося про те, що є Йому угодним, і що є цілюшим для нас та інших людей.
По-друге, Боже Слово свідчить, що розуміння, серце і воля природної, невідродженої людини у божественних речах є не лише цілковито відверненими від Бога, але й також повернутими та розбещеними проти Бога до всякого зла. Також, що людина не тільки є слабкою, кволою, неспроможною і мертвою робити добро, але й також через прабатьківський гріх, вона є так плачевно розбещеною, зараженою і спотвореною, що своїми нахилами та природою вона є цілковито злою, розбещеною і ворожою до Бога. І щодо всього, що стосується неугодного і противного Богові, вона є міцною, живою і діяльною. (Буття 8:21): «Нахил людського серця лихий від віку його молодого». (Єр. 17:9): «Людське серце найлукавіше над все та невигойне (або ж розбещене і повне нещастя), хто пізнає його?» Це місце св. Павло пояснює у Рим. 8: «Думка-бо тілесна ворожнеча на Бога». (Гал. 5:17): «Тіло бажає противного духові і супротивні вони один одному». (Рим. 7:14): «Ми знаємо, що Закон духовний, а я тілесний, проданий під гріх». І трохи далі потому (18, 22-23): «Знаю-бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком (який через Святого Духа є відродженим), та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх».
Тож коли у св. Павла та в інших відроджених мужів природна або тілесна свобідна воля, навіть після відродження, змагається проти Божого Закону, то набагато розбещенішою і ворожішою до Божого Закону і волі буде вона перед відродженням. Тому є очевидним (як і далі проголошується в статті про прабатьківський гріх, на яку заради стислості ми тут посилаємося), що свобідна воля з її природних сил не лише не може працювати чи співпрацювати у будь-чому щодо її власного навернення, праведності та спасіння, або йти за Святим Духом, вірити Йому та погоджуватися зі Святим Духом, Який через Євангеліє пропонує цій людині благодать і спасіння, але радше з її вродженої, нечестивої, розбещеної природи, вона по-ворожому опирається Богові і Його волі, допоки не просвітиться і не стане контрольованою Божим Духом.
З цього приводу Святе Письмо також порівнює серце невідродженої людини з твердим каменем, який не піддається нікому, хто би його не торкався, але опирається грубій колоді і дикій некерованій звірині; не через те, що людина від часу гріхопадіння вже не є більше розумним творінням або навертається до Бога без слухання Божого Слова і роздумування над ним, або у зовнішніх світських речах не може розуміти чи робити або утримуватися від будь-чого зі своєї свобідної волі, доброго чи злого.
Бо, як каже доктор Лютер про Пс. 90: «У світських і зовнішніх речах, які стосуються засобів до життя і утримування тіла, людина є розумною, розсудливою і дуже активною, але в духовних і божественних речах, які стосуються спасіння душі, людина нагадує соляний стовп, такий, як Лотова дружина, і навіть колоду та камінь, такий, як бездушна статуя, яка не використовує ані вух, ані рота, ані відчуттів, ані серця.
Бо людина ані бачить, ані сприймає палючий гнів Божий через гріх і смерть [яка є його наслідком], але вона триває постійно свідомо та охоче у своїй безпечності, і, таким чином, потрапляє у тисячу небезпек, і, врешті-решт, у вічну смерть та прокляття. І немає користі від ніяких молитов, благань, докорів і навіть погроз, і ніяких зауважень. І навіть даремно витрачається всяка наука і проповідування на неї, допоки вона не просвітиться, не навернеться і не відродиться Святим Духом.
Бо для цього [відновлення Святим Духом] не була створена жодна колода або камінь, а лише людина. І хоча Бог, відповідно до Свого справедливого, суворого вироку, відкидає геть злих духів, що відпали, назавжди, Він все-таки, з особливого чистого милосердя, заволів, щоб бідна людська природа, яка впала в гріх, змогла знову стати спроможною і учасницею навернення, благодаті Божої і вічного життя; не зі свого природного активного [або дієвого вміння], здібності чи спроможності (бо природа людини є розбещеною ворожістю проти Бога), але з чистої благодаті через благодатну діяльну роботу Святого Духа».
І це доктор Лютер називає спроможністю (не активною, а пасивною), яку він пояснює таким чином: «Quando patres liberum arbitrium defendunt, capacitatem libertatis ejus praedicant, quod scilicet verti potest ad bonum per gratiam Dei et fieri revera liberum, ad quod creatum est». Тобто: «Коли отці захищають свобідну волю, то вони говорять про неї, як про таку, що спроможна на свободу настільки наскільки, Божою благодаттю, вона може бути поверненою на добру, і стати по правді свобідною, для чого вона й була створена на початку. Том. 1, стор. 236». Августин також написав про подібне у «lib. 2 Contra Julianum», як також про це писав доктор Лютер про Осії 6 і в церковних проповідях на послання про Різдво, а також про Євангеліє на третю неділю по Богоявленні.
Але перед тим як людина просвітиться, навернеться, відродиться, відновиться і поведеться Святим Духом, вона сама може зі своїх природних сил почати працювати або співпрацювати щодо будь-чого у духовних речах, і в своєму наверненні або відродженні, стільки ж, скільки це може зробити колода, або камінь, чи глина. Бо, хоча людина може контролювати зовнішні члени і чути Євангеліє та до певної міри роздумувати і розмовляти про нього, як це видно у фарисеїв і лицемірів, все ж таки вона вважатиме його глупотою, і вірувати у нього не може, і також у такому випадку, така людина діє гірше від колоди, тому що вона є бунтівною і ворожою до Божої волі, допоки Святий Дух не буде в ній дієвим, і не запалить і не учинить у ній віри та інших чеснот, угодних Богові, і послуху.
По-третє, таким чином, Святе Письмо приписує навернення, віру в Христа, відродження, відновлення і все те, що стосується їхнього дієвого початку і завершення не людським силам природної свобідної волі, ні цілковито чи половинно, чи принаймні у найменшій або найнезначнішій частині, але приписує їх in solidum, тобто цілковито лише божественній роботі і Святому Духові, як також про це навчає Апологія.⁶
Розум і свобідна воля мають силу, до певної міри, жити зовнішньо порядним життям; але народитися знову, і здобути внутрішньо інше серце, відчуття і схильністьце чинить лише Святий Дух. Він відкриває розум і серце до розуміння Писань і звертає увагу на Слово, як написано (Луки 24:45): «Тоді розум розкрив їм, щоб вони розуміли Писання». Також (Дії 16:14): «Прислухалася й жінка одна, що звалася Лідія що Бога вона шанувала. Господь же їй серце відкрив, щоб уважати на те, що Павло говорив». «Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Він дає покаяння (Дії 5:31; 2 Тим. 2:25). Він чинить віру (Фил. 1:29): «Вчинено вам за Христа добродійство, не тільки вірувати в Нього». (Еф. 2:8): «То дар Божий». (Ів. 6:29): «Оце діло Боже, щоб у Того ви вірували, Кого Він послав». Він дає розуміюче серце; очі, які бачать; і вуха, які чують (Повторення Закону 29:4; Мт. 13:15). Святий Дух є Духом відродження і відновлення (Тит. 3:5, 6). Він відбирає тверде серце з каменю і дає нове лагідне серце з плоті, щоб ми могли ходити у Його заповідях (Єз. 11:19; Повторення Закону 30:6; Пс. 51:10). Він творить нас у Христі Ісусі до добрих діл (Еф. 2:10) і чинить нас новими створіннями (2 Кор. 5:17; Гал. 6:15). І, коротко кажучи, кожен добрий дарунок є від Бога (Як. 1:17). Ніхто не може прийти до Христа, окрім як Отець його не притягне (Ів. 6:44). Ніхто не пізнає Отця, окрім того, кому Його обявить Син (Мт. 11:27). Ніхто не може назвати Христа Господом, окрім як Святим Духом (1 Кор. 12:3). «Без Мене,каже Христос, нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:5). Вся «наша здібність від Бога» (2 Кор. 3:5). «Що ти маєш, чого б ти не взяв? А коли ж бо ти взяв, чого чванишся, ніби не взяв?» (1 Кор. 4:7).
Відповідно, св. Августин пише зокрема про це місце, що ним він був змушений відкласти вбік свої попередні помилкові думки, яких він дотримувався у своєму трактаті. De Praedestinatione, част. 3: «Gratiam Dei in eo tantum consistere, quod in praeconis veritatis Dei voluntas nobis revalaretur; ut autem praedicato nobis evangelio consentiremus, nostrum esse proprium, et ex nobis esse. Item erravi (inquit), cum dicerem, nostrum esse credere et velle; Dei autem, dare credentibus et volentibus facultatem operandi». Тобто: «Я помилявся у цьому, що притримувався того, що благодать Божа полягає лишень у тому, що Бог у проповідуванні правди обявляє Свою волю; а те, що ми погоджуємося з проповідуваним Євангелієм, товже наше діло, і лежить воно в межах наших власних сил». Бо св. Августин також пише далі: «Я помилявся, коли говорив, що в наших силах лежитьвірувати Євангелії і хотіти; але Божим ділом є давати тим, що вірують і хочуть, силу щось зробити».
Ця доктрина основується на Божому Слові і вона гармоніює із Ауґсбурзьким віросповіданням та іншими вищезгаданими писаннями, як це доводять наступні твердження.
У статті ХХ Віросповідання каже таке: «Коли через віру дається Святого Духа, то серце рухається робити добрі діла. Доки в серці немає Святого Духа, воно надто слабке. Навіть більше, воно перебуває у владі диявола, що приводить багатьох бідолашних людських створінь до багатьох гріхів». І трохи далі: «Бо без віри і без Христа людська природа і людська сила є надто слабкими, щоб робити добрі діла».
Ці місця чітко свідчать, що Ауґсбурзьке віросповідання зовсім не визнає волю людини у духовних речах як свобідну, але каже, що вона є бранкою диявола. Тож як тоді зі своєї власної сили людина може повернутися до Євангелія або Христа?
Апологія навчає про свобідну волю таким чином: «Ми також кажемо, що розум має, до певної міри, свобідну волю; бо в речах, які мають осягатися розумом, у нас є свобідна воля».⁷ І трохи далі: «Бо людські серця без Святого Духа не мають страху Божого, не мають віри в Бога, вони не вірують, що їх почуто, що вони прощені, що їм здобуто користь і що їх вбережено Богом. Тому вони є безбожними.
Бо «не може дерево зле плодів добрих родити». І Богові «догодити ж без віри не можна». Тож, хоча ми визнаємо за свобідною волею свободу та силу здійснювати зовнішні діла Закону, все ж таки свобідній волі ми не приписуємо духовних справ» тощо.⁸ Тут чітко видно, що Апологія не приписує жодної здібності волі людини, ані для починання добра, ані співпраці.
У Шмалькальдських статтях також відкидаються такі помилки про свобідну волю: «Ніби людина має свобідну волю творити добро і не чинити зла»⁹ тощо. І незабаром потому, також відкидається помилка, що: «Ніби в Святому Писанні не стверджується, що для здійснення доброго діла необхідний Святий Дух з Його благодаттю».¹⁰
Далі також Шмалькальдські статті притримуються такого: «І в християнах це розкаяння триває аж до смерті, тому що впродовж всього свого життя, воно змагається з гріхом, залишеним у тілі; Павло (Рим. 7:14-25) свідкує [показує], що він воює із Законом в членах своїх тощо, і то не своїми власними силами, а даром Святого Духа, який іде за прощенням гріхів. Цей дар щоденно очищує і вимітає решту гріхів, і працює, щоб зробити людину поправді чистою та святою».¹¹
Ці слова взагалі нічого не кажуть про нашу волю, або що вона також сама працює у відроджених людях, але приписують її дарові Святого Духа, Який очищує людину і робить її щоденно побожнішою і святою, і таким чином наші власні сили цілковито з цього виключаються.
У Великому Катехізисі доктора Лютера написано таким чином: «І я також є її частиною і членом [християнської громади святих], причасником і співвласником усього доброго, чим вона володіє, всього, що привнесене в неї і зєднане з нею через Святого Духа, [і я став її учасником] почувши, і продовжуючи слухати Слово Боже, яке є початком входження в неї. Бо спочатку, до того як ми приєдналися до цієї громади, ми цілковито і повністю належали дияволу, нічого не відаючи про Бога і про Христа.
Таким чином, до самого Останнього Дня Святий Дух мешкає з християнським людом чи святою спільнотою віруючих, через яку Він приводить нас до Христа, і яку Він використовує для того, щоб навчити нас і проповідувати нам Слово, і через котру Він також чинить і здійснює освячення, підтримуючи [цю громаду] у її щоденному зростанні і зміцненні у вірі і плодах Духа, котрі Він чинить».¹²
У цих словах Катехізис не згадує і словом про нашу свобідну волю або співпрацю, але все приписує Святому Духові, а саме, що через проповідницьке служіння, Він приводить нас у Церкву Божу, у якій Він нас освячує, і таким чином піклується про те, щоб ми щоденно зростали у вірі та добрих ділах.
І хоча відроджені навіть у цьому житті так зростають, що вони бажають добра і люблять його, і навіть роблять добро і зростають у ньому, все ж таки це (як було це вище зазначено) не є від нашої волі і спроможності, але Святий Дух, як сам Павло каже про це «викликає в вас і хотіння, і чин» (Фил. 2:13). Як також у Еф. 2:10 він приписує це діло винятково Богові, коли каже: «Ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували».
У Малому Катехізисі доктора Лютера написано таким чином: «Я вірю, що не можу силою власного мислення чи вибору повірити в Ісуса Христа, мого Господа, чи прийти до Нього. Але Святий Дух покликав мене через Євангеліє, просвітив мене Своїми дарами, освятив і вберіг мене в правдивій вірі. Так само Він кличе, збирає, просвітлює та освячує всю Християнську Церкву на землі і зберігає її з Ісусом Христом в одній правдивій вірі»¹³ тощо.
І в поясненні другого прохання Господньої молитви стоять такі слова: «Як це здійснюється?Відповідь: Це здійснюється тоді, коли наш Небесний Отець дає нам Свого Святого Духа, щоб ми повірили Його святому Слову і по-Божому жили»¹⁴ тощо.
Ці свідчення проголошують, що зі своїх власних сил, ми не можемо прийти до Христа, але Бог мусить дати нам Свого Святого Духа, Яким ми просвітлені, освячені і, таким чином, приведені до Христа через віру та утримані в Ньому. І немає жодної згадки про нашу волю або співпрацю.
До цього ми додамо місце, у якому доктор Лютер висловлюється, урочисто заявляючи, що він має намір залишатися у цій доктрині до кінця, у своїй «Великій Сповіді про Святу Вечерю», де він говорить: «Цим я відкидаю і засуджую, як ніщо інше, як помилки усі догми, які звеличують нашу свобідну волю і таким чином вони прямо суперечать допомозі та благодаті нашого Спасителя Ісуса Христа. Бо через те, що поза Христом смерть і гріх є нашими панами, і диявол є нашим богом і князем, то не може бути в нас самих ні сили, ні могутності, ні мудрості, ані розуміння, якими ми могли би приготуватися до праведності і життя або прагнути його. Але ми є вочевидь засліплені та увязнені гріхом і дияволом так, що ми робимо і думаємо те, що йому угодне і противне Богові та Його заповідям».
У цих словах доктор Лютер, побожної і святої памяті, не приписує взагалі ніякої сили нашій свобідній волі, якою вона готується до праведності або прагне її, але він каже, що людина є засліпленою і утримується вязнем для того, щоб чинити волю диявола і все те, що противне Богові Господу. Тому тут немає співпраці нашої волі у наверненні людини, а людина мусить бути притягненою і народженою знову Богом. А інакше думка про повернення себе до Святого Євангелія з метою його прийняття в наших серцях постати не може. Про цю справу доктор Лютер також писав у своїй книзі «De Servo Arbitrio», тобто «Про рабство волі людини» на противагу Еразму, і він добре та детально розяснив та обґрунтував свою позицію, а потім у своєму прекрасному поясненні Книги Буття, особливо розділу 26, він повторив її і пояснив. Там він також найкраще і найобережнішим чином застеріг проти всяких непорозумінь і перекручень його точки зору та його розуміння деяких окремих дискусій, які були випадково включеними Еразмом, як-от про абсолютну необхідність тощо. Ми до цього також звертаємося і рекомендуємо це іншим.
Щодо цього невірною є та доктрина, якою стверджується, що у невідродженої людини є достатньо сили бажати одержати Євангеліє і бути ним утішеним, і що, таким чином, воля природної людини співпрацює у справі навернення. Бо така помилкова точка зору є противною божественним Писанням, християнському Ауґсбурзькому віросповіданню, його Апології, Шмалькальдським статтям, Великому і Малому Катехізисові Лютера та іншим писанням цього відмінного, високо [божественно] просвітленого богослова.
Ця доктрина про неспроможність і нечестивість нашої природної свобідної волі і про наше навернення і відродження, а саме, що це тільки діло Боже, а не з наших сил, безбожно зло вживається як ентузіастами, так і епікурейцями; і їхніми промовами чимало людей стали безпутними і безладними, і у всіх християнських вправах молитви, читання і побожних роздумів вони стали ледачими та млявими. Вони кажуть, що через те, що не можуть зі своїх природних сил навернутися до Бога, то завжди боротимуться з усієї своєї сили проти Бога або чекатимуть, доки Бог силою не наверне їх проти їхньої волі. Або через те, що вони нічого не можуть вчинити у духовних речах, але все, що чиниться, є лише від Бога Святого Духа, то вони ані слухатимуть, ані читатимуть Слово, ані будуть користуватися Таїнством, але чекатимуть, допоки Бог, без засобів, увіллє з небес Свої дари в них, так, щоб вони могли правдиво у собі відчувати та осягати те, що Бог їх навернув.
Інші пригнічені серця [які не розумітимуть вірно нашої благочестивої доктрини про свобідну волю] можуть захопити нелегкі думки та небезпечні сумніви щодо того, чи Бог їх вибрав і чи хоче Він учинити Свої дари діяльними у їхніх серцях, особливо коли вони не відчувають ніякої сильної, палкої віри і щирого послуху, а лише слабкість, страх і страждання.
З цієї причини ми ще більше передамо зі Слова Божого те, як людина навертається до Бога, як і через які засоби (а саме, через проголошуване Слово і святі Таїнства) Святий Дух діє в нас, і хоче працювати та дарувати нашим серцям правдиве покаяння, віру, нову духовну силу і спроможність до добра, і те, як ми повинні самі діяти щодо цих засобів і [як] їх використовувати.
Бог не бажає, щоб хтось загинув, але (Божа воля), щоб усі люди навернулися до Нього і були спасенні вічно. (Єз. 33:11): «Як живий Я, говорить Господь Бог, не прагну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити!» (Ів. 3:16): «Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне».
Тому Бог з Його безмежної доброти та милосердя спричиняє, щоб Його святий вічний Закон і Його чудесний план нашого викуплення публічно проголошувався, а саме: святе, єдине спасаюче Євангеліє Його вічного Сина, нашого єдиного Спасителя і Викупителя. І цим [проповідуванням] Він збирає Собі з людства вічну Церкву і чинить у серцях людей правдиве покаяння і знання гріхів, і правдиву віру в Сина Божого, Ісуса Христа. І цими засобами, а ніяким іншим чином, а саме: через Своє святе Слово, коли воно чується, проповідується або читається, і через святі Таїнства, коли вони використовуються відповідно до Слова, Бог бажає кликати людей до вічного спасіння, притягати їх до Себе і навертати їх, відроджувати та освячувати.
(1 Кор. 1:21): «Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді». (Дії 10:5, 6): Петро «скаже тобі, що ти маєш робити». (Рим. 10:17): «Віра від слухання, а слухання через Слово Христове». (Івана 17:17, 20): «Освяти Ти їх правдою! Твоє слово то правда» тощо. «Не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене». Тому вічний Отець викликує з небес про Свого дорогого Сина і про всіх, хто в Його Імя проповідують покаяння і прощення гріхів: «Його слухайтеся!» (Мт. 17:5).
Це проповідування [Божого Слова] повинні почути всі, хто бажає спастися. Бо проповідування і слухання Божого Слова є інструментами Святого Духа, якими, з якими і через які Він бажає дієво працювати та навертати людей до Бога, і чинити в них і бажання, і дію.
Це Слово люди можуть чути і читати зовнішньо, навіть якщо вони ще не навернені до Бога і не відроджені; бо в цих зовнішніх речах, як про це було вище сказано, людина навіть від часу гріхопадіння має, до певної міри, свобідну волю, так що вона може ходити до церкви і чути або не чути проповідь.
Через ці засоби, а саме, через проповідування і слухання Слова, Бог діє, розбиває наші серця і притягає людину, так що через проповідування Закону вона дізнається про свої гріхи і Божий гнів, і відчуває у своєму серці правдивий страх, розкаяння і сум [жаль], і через проповідування Святого Євангелія про благодатне прощення гріхів у Христі і розважання про нього, у ній запалюється іскорка віри, яка приймає прощення гріхів заради Христа і втішає себе обітницею Євангелія і таким чином Святий Дух, (Який чинить усе це) дається серцю (Гал. 4:6).
Хоча тепер з обох, і садіння, і поливання проповідником, а також старання і бажання слухача не було би ніякої користі, і не було би навернення, якби до них не було додано сили і дієвості Святого Духа, Який через проповідуване і почуте Слово просвітлює і навертає серця так, що люди вірують цьому Слову і з ним погоджуються. І все-таки ні проповідник, ані слухач не повинні сумніватися у цій благодаті або дієвості Святого Духа, але мають бути певними, що якщо Слово Боже проповідується чисто і зрозуміло, відповідно до заповіді та волі Божої, і люди слухають уважно і щиро та про нього розважають, то Бог є точно присутнім зі Своєю благодаттю і дарує, як було сказано, те, що людина не може зі своїх власних сил ані прийняти, ані дати.
Бо щодо присутності, дії і дарів Святого Духа, ми не повинні і не можемо завжди судити ex sensu [виходячи із почуттів], наприклад, виходячи із того, як і коли вони відчуваються серцем. Але через те, що часто вони покриваються і навіть відбуваються у великій слабкості, то ми повинні бути впевненими з обітниці та відповідно до неї, що проповідування і слухання Слова Божого є [по правді] служінням і ділом Святого Духа, яким Він безперечно є дієвим і працює в наших серцях (2 Кор. 2:14 і далі) [3:5 і далі].
Але якщо людина не чує проповідуваного Божого Слова і не читає його, але зневажає Слово і зібрання Боже, і таким чином помирає і гине у своїх гріхах, то вона не може себе втішити Божим вічним вибранням, ані не може здобути Його милосердя. Бо Христос, у Якому ми є вибраними, пропонує всім людям Свою благодать у Слові і святих Таїнствах і палко бажає, щоб Слово чулося, і Він обіцяв, що де двоє або троє зібрані в Його Імя та зайняті Його святим Словом, то Він перебуватиме серед них.
Але коли така людина зневажає інструмент Святого Духа і не слухатиме його, то не буде несправедливістю, якщо Святий Дух не просвітить її, але їй буде дозволено залишатися у темряві своєї невіри і загинути. Бо про це написано (Мт. 23:37): «Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!»
І в цьому відношенні можна добре сказати, що людина не є колодою або каменем. Бо колода або камінь не опираються тому, що їх рухає, і не розуміють та не осмислюють того, що з ними відбувається, тоді як людина, допоки вона не є наверненою, своєю волею опирається Богові Господові. І все ж таки правдою є те, що людина перед своїм наверненням є все ще розумною істотою, яка має розуміння і волю, але не розуміння божественних речей, і не волю бажати щось добре і гідне хвали. Та вона не може зовсім нічого чинити для свого навернення (як про це вже [часто] говорилося вище) і в такому випадку є значно гіршою за камінь чи колоду; бо вона опирається Слову і волі Божій, допоки Бог не пробуджує її зі смерті гріха, просвітлює і оновлює.
І, хоча Бог не силує людину ставати благочестивою (бо ті, що завжди опираються Святому Духові та стійко противляться відомій правді, як каже Степан про затверділих юдеїв (Дії 7:51), не навернуться), все ж таки Бог Господь притягує ту людину, яку Він бажає навернути і притягує її також у такий спосіб, що її розуміння замість затемненого стає просвітленим, а її воля із зіпсутої стає слухняною. І Писання називає це «створенням нового серця» (Пс. 51:10).
З цієї причини не можна правильно казати, що людина перед її наверненням має певний modus agendі, а саме, спосіб дії у божественних речах чогось доброго і гідного хвали. Бо настільки наскільки людина перед своїм наверненням є мертвою у гріхах (Еф. 2:5), то у ній не може бути жодної сили чинити щось добре у божественних речах, і через те в неї також немає modus agendі, або будь-якого способу діяти у божественних речах.
Але коли ми маємо справу із тим, як Бог діє в людині, то в Бога все-таки є modus agendі, або спосіб діяти у людині, який є цілковито інший від Його способу діяти в іншому створінні, яке не є розумним, або в камені чи колоді. І все-таки людині, перед її наверненням, modus agendі або будь-який спосіб робити щось добре у духовних речах, приписаний бути не може.
Але коли людина навертається і є, таким чином, просвітленою, і її воля є обновленою, то тоді людина (настільки наскільки вона є відродженою або є новою людиною) бажає того, що є добрим і має «задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком» (Рим. 7:22) та надалі чинить добро такою мірою і так довго, допоки вона спонукається Святим Духом, як каже Павло (Рим. 8:14): «Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі».
І цей імпульс Святого Духа не є coactio або примус, але навернена людина чинить добро невимушено, як каже Давид (Пс. 110:4): «Народ Твій готовий у день військового побору Твого». І все-таки [боротьба плоті та духа] також залишається у відроджених, про що пише Павло (Рим. 7:22 і далі): «Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх». Також (в. 25): «Тому-то я сам служу розумом Законові Божому, але тілом закону гріховному...» Також (Гал. 5:17): «Бо тіло бажає противного духові, а дух противного тілу, і супротивні вони один одному, щоб ви чинили не те, чого хочете».
Тож з цього випливає, що як тільки Святий Дух, як було сказано, через Слово і Таїнство почав у нас Своє діло відродження і відновлення, то певним є те, що через силу Святого Духа ми можемо і повинні співпрацювати, хоча все ще у великій слабкості. Але це не відбувається з наших плотських природних сил, але з нових сил і дарів, які почав у нас Святий Дух у наверненні, як про це виразно та щиро переконує св. Павло, щоб «як співробітники» ми «Божої благодаті не брали надармо» (2 Кор. 6:1).
Але це не потрібно розуміти жодним іншим чином, окрім як таким, що навернена людина робить добро до такої міри і так довго, доки Бог Своїм Святим Духом керує, править і веде її. І якби тільки Бог відібрав від неї Свою благодатну руку, то вона і миті не тривала би в послухові до Бога. Але якби це розумілося таким чином [якби хто-небудь вжив би вислів св. Павла у цьому смислі], що навернена людина співпрацює зі Святим Духом так, як двоє коней, що разом тягнуть воза, то з цим ніяк не можна було би погодитися не завдавши шкоди божественній правді. [(2 Кор. 6:1): «Ухнесгпхнфет рбсбкблпхмен: Ми, як співробітники Божі, благаємо вас, які є «Божим полем» і «Божою будівлею» (1 Кор. 3:9), щоб ви повторювали наш приклад, щоб благодать Божа, що в вас не даремна була (1 Кор. 15:10), але щоб ви були храмом Бога живого, Який поселився і живе у вас (2 Кор. 6:16)].
Тому є велика відмінність між охрищеними і неохрищеними людьми. Бо через те, що, відповідно до доктрини св. Павла (Гал. 3:27), всі, хто охристився, зодягнулися в Христа, і таким чином є по правді відродженими, то у них тепер є визволена воля, тобто, як каже Христос, що вони вчинені вільними знову (Івана 8:36). Через це вони потім не тільки можуть чути Слово, але й також, хоча і у великій слабкості, є спроможними з ним погоджуватися та його приймати.
Бо через те, що ми в цьому житті одержуємо лише першоплоди Духа, і нове народження не є завершеним, але лише в нас воно почалося, то битва і боротьба плоті проти Духа залишається навіть у вибраній і в правдиво відродженій людині; бо серед християн велика різниця є помітною не лише у тому, що один є слабким, а іншийсильним у духові, але також, що кожен християнин відчуває в собі, що одного разу він радіє в духові, а іншого разу він перестрашений і стривожений, одного разу він палає любовю, міцний у вірі та надії, а іншого разу холодний і слабкий.
Але коли охрищені у такий спосіб учинили проти сумління, дозволивши гріхові у собі панувати, і, таким чином, засмутили і втратили у собі Святого Духа, то їм не треба перехрищуватися, але вони мусять знову бути навернутими, як про це було достатньо сказано раніше.
Бо, звичайно, вірним є те, що у правдивому наверненні має настати зміна, нова емоція [відновлення] і рух у розумінні, волі і серці, а саме, що серце розуміє гріх, жахається Божого гніву, повертається від гріха, осягає і приймає прощення благодаті у Христі, має добрі духовні думки, християнську ціль, старанність і боротьбу проти плоті. Бо там, де нічого з цього не настає, то там і немає правдивого навернення.
Але через те, що питання стоїть про дієву причину, тобто про те, хто це в нас чинить, і чи людина має це та як вона його здобуде, то ця доктрина говорить нам, що природні сили людини не можуть нічого робити з цим чи допомогти цьому (1 Кор. 2:14; 2 Кор. 3:5), і Бог, з Його безмежної доброти та милосердя, приходить перше до нас, і спричиняє проповідування Його Святого Євангелія, яким Святий Дух бажає діяти та здійснювати в нас це навернення і відновлення, і, через проповідування і роздуми над Його Словом, запалює у нас віру та інші божественні чесноти, так що вони є дарами і діяннями лише Самого Святого Духа.
Ця доктрина також спрямовує нас до засобів, якими Святий Дух бажає починати та здійснювати це [що ми згадали], навчає нас, як ці дари вберігати, зміцнювати та збільшувати і застерігає нас про те, що ми не повинні одержувати цю благодать надаремно, але щоб ми старанно вправлялися в них [цих дарах] і подумали про те, яким тяжким гріхом є чинити перепони та опиратися таким діям Святого Духа.
З цього старанного пояснення цілої доктрини про свобідну волю, ми тепер можемо також міркувати, врешті, і над питанням, через яке впродовж кількох років була суперечка у церквах Ауґсбурзького віросповідання: чи людина перед наверненням, у своєму наверненні чи після нього, опирається Святому Духу, а чи нічого не робить взагалі, а лише зазнає того, що чинить у ній Бог [а чи є цілковито пасивною]? Чи у наверненні людина є такою, як колода? І так само, чи Святий Дух дається тим, хто опирається Йому? Чи навернення відбувається з примусу, так, що Бог примушує людей до навернення, всупереч їхньої волі? І протилежні догми та помилки видно, виявлено, засуджено та відкинуто, а саме:
1. По-перше, глупоту стоїків і маніхеян [які стверджували], що все, що відбувається з нами, мусить так статися, і що людина все робить з примусу, і що навіть у зовнішніх речах воля людини не має свободи дозволити до певної міри зовнішню праведність і шановну поведінку, і уникати зовнішніх гріхів і пороків, або що воля людини змушується до зовнішніх нечестивих учинків, нестриманості, грабунку та вбивства тощо.
2. По-друге, помилку грубих пелагіан про те, що свобідна воля, зі своїх природних сил і без Святого Духа, може повертатися до Бога, вірувати в Євангеліє і бути слухняним у серці Божому Законові і цим своїм добровільним послухом може заслужити прощення гріхів і вічне життя
3. По-третє, помилку папістів і схоластиків, які представили її в дещо прихованішій формі, і які навчають, що людина зі своїх природних сил може почати робити добро і своє навернення, і що тоді Святий Дух, через те, що людина є надто слабкою, щоб завершити це, приходить на допомогу тому добру, яке вона почала зі своїх природних сил.
По-четверте, доктрину синергістів, які уявляли, що людина не є абсолютно мертвою у духовних речах, але є тяжкопораненою і напівмертвою. Тому, хоча свобідна воля є надто слабкою для того, щоб робити початок, і своєю власною силою навертатися самій до Бога і бути в серці слухняною Божому Законові, все одно, коли Святий Дух робить початок, і кличе нас через Євангеліє, і пропонує Свою благодать, прощення гріхів і вічне спасіння, то тоді свобідна воля, зі своєї власної природної сили, може зустрітися з Богом і, до певної міри, хоча й кволо, може діяти, допомагати і співпрацювати в цьому, готуватися та пристосовуватися до благодаті, схоплювати і приймати її, і вірувати в Євангеліє, як також у продовження і підтримку цього діла, і що вона може співпрацювати своїми власними силами зі Святим Духом.
Однак вище було достатньо показано на противагу цьому, що така сила, а саме, facultas applicandi se ad gratiam, тобто яка готується з природи до благодаті, не походить із природних сил, але лише від дії Святого Духа.
5. Також наступну доктрину пап і монахів про те, що від часу відродження людина, в цьому житті, може повністю виконати Закон Божий, і через це виконання Закону може бути праведною перед Богом і заслужити вічне життя.
6. З іншого боку, мусять бути палко з великою жорсткістю докорені і жодним чином не повинні терпітися в Церкві Божій ентузіасти, які вигадують [мріють] про те, що Бог без жодних засобів, без слухання божественного Слова, і без використання святих Таїнств, притягає до Себе людину і просвітлює її, виправдовує і спасає.
7. Також тих, які вигадують, що у наверненні та відродженні Бог так чинить нове серце і нову людину, що сутність і єство старого Адама, і особливо розумна душа, повністю знищуються і в душі з нічого створюється нове єство. Цю помилку виразно засуджує св. Августин, коли, говорячи про Пс. 25, він цитує з Павла (Еф. 4:22): «Відкинути старого чоловіка», тощоі пояснює це такими словами: «Щоб ніхто не міг подумати, що треба відкинути якусь сутність, він пояснює, що то означає відкинути старого чоловіка, і зодягнутися в нового, коли говорить такими словами: неправду відкинувши, говоріть правду. Тож ось що означає відкидати стару людину і зодягатися в нову».
8. Також, якщо вживати наступні вислови без пояснення, а саме: що воля людини перед наверненням, у наверненні і після нього опирається Святому Духові, і що Святий Дух дається тим, хто Йому опирається.
Бо з попереднього пояснення очевидним є те, що там, де немає жодної зміни, що відбувається через Святого Духа в тому, що є добрим у розумінні, серці і волі, і людина взагалі не вірує в обітницю та не чиниться Богом готовою до благодаті, але постійно опирається Слову, то там навернення не відбулося і там воно існувати не може. Бо навернення є такою зміною через дію Святого Духа у розумінні, волі і серці людини, що цією дією Святого Духа людина може отримати запропоновану благодать. І по правді всі ті, хто настирливо і вперто опираються дії і рухам Святого Духа, які відбуваються через Слово, не одержують Святого Духа, але засмучують Його і втрачають Його.
Але у відроджених все-таки залишається впертість, про яку говорять Писання, а саме, що «тіло бажає противного духові» (Гал. 5:17), що тілесні пожадливості «воюють проти душі» (1 Петр. 2:11), і що «закон у членах воює проти закону розуму» (Рим. 7:23).
Тому людина, яка не є відродженою, опирається Богові і в цілому є слугою гріха (Ів. 8:34; Рим. 6:16). А відроджена радіє Законом Божим за внутрішньою людиною, але все-таки бачить у своїх частинах тіла закон гріха, який воює проти закону розуму. Через це своїм розумом людина служить Законові Божому, але плоттюзаконові гріха (Рим. 7:25). Таким чином, правильна точка зору може і повинна старанно, чітко та обачно пояснюватися і викладатися.
Щодо висловів Золотоустого та Василя: «Trahit Deus, sed volentem trahit; tantum velis, et Deus praeoccurrit», і також вислову схоластів [і папістів]: «Hominis voluntas in conversione non est otiosa, sed agit aliquid», тобто: «Бог притягає, але притягає Він охочих» і «У наверненні воля людини не є бездіяльною, але на щось впливає» (вислови, які було запроваджено для підтвердження природної свобідної волі у наверненні людини, всупереч доктрині про Божу благодать), то з пояснень, до цього представлених, очевидним є те, що вони не є в гармонії зі здоровою доктриною, але суперечать їй, і тому, коли ми говоримо про навернення до Бога, їх треба уникати.
Тому що навернення нашої зіпсованої волі, яке є нічим іншим, окрім як оживлюванням її із духовної смерті, є тільки і лише ділом Божим (так само, як оживлювання у воскресінні тіла повинне приписуватися Самому Богові), як це було сповна викладено і доведено очевидними свідченнями Святого Писання.
А те, як у наверненні, через притягування Святого Духа, Бог змінює вперту і неохочу людину на людину охочу, і що після такого навернення, у щоденному вправлянні покаяння, відроджена воля людини не є бездіяльною, але також співпрацює у всіх діяннях Святого Духа, які Він чинить через нас, вже було достатньо пояснено вище.
Також, коли Лютер каже те, що відносно свого навернення людина є чисто пасивною, тобто взагалі щодо того нічого не робить, а лише переживає те, що Бог у ній чинить, то він не має на увазі, що навернення відбувається без проповідування і слухання Божого Слова. Він також не має на увазі, що у наверненні Святим Духом в нас не пробуджуються ніякі нові емоції або духовні дії. Але він має на увазі, що людина, сама по собі або зі своїх природних сил, нічого не може докласти до свого навернення або допомогти в ньому, і що таке навернення є не лише частинно, але повністю дією, даром, дарунком і ділом лише Святого Духа, Який здійснює і чинить його Своєю власною силою і могутністю через Слово у розумінні, волі і серці людини, tamquam in subjecto patiente, тобто де людина не чинить і не робить зовсім нічого, а лише це переживає. Не як статуя, вирізьблена з каменю, не як печатка, втиснута у віск, яка нічого про це не відає, як також нічого не осягає і не хоче цього, натомість це відбувається у спосіб, який ми вище переповіли та пояснили.
Через те, що молодь у школах було дуже зведено доктриною про три дієвих причини навернення невідродженої людини до Бога, щодо способу, у який вониа самеСлово Боже, проповідуване та почуте, Святий Дух і воля людини, співдіють, то знову з пояснення вище представленого є очевидним, що навернення до Бога є лише ділом Бога Святого Духа, Який є правдивим майстром, Який Сам це в нас чинить. Для цього Він використовує проповідування і слухання його Святого Слова, як Свій звичайний [і законний] засіб та інструмент. Але розум і воля невідродженої людини є нічим іншим, окрім як subjectum convertendum, тобто тим, що має бути наверненим, як-от: розум і воля духовно мертвої людини, у якій Святий Дух чинить навернення і відновлення. Для цього воля людини, яка має навернутися, не робить нічого, а лише дає Богові у собі працювати, допоки не відродиться. А потім також із Святим Духом вона діє [співпрацює] в інших наступних добрих ділах, які є угодні Богові, у той спосіб і до тієї міри, які є викладеними вище.

⁶ Стаття xviii.:75.
⁷ Апологія, стаття xviii.:70.
⁸ Апологія xviii:72, 73.
⁹ Частина ІІІ, ст. і.:v.
¹⁰ Там само, пар. 10.
¹¹ Частина ІІІ, ст. ііі.:40.
¹² ВК, Апостольський Символ віри: 52-53.
¹³ МК 2:6.
¹⁴ МК 3:8.

<-назад вперед->

Книга Злагоди

Формула Злагоди