‘ормула «лагоди

„ј—“»Ќј 2
ѕќ¬Ќ≈, ѕ–ќ—“≈ ≤ „≤“ ≈ ѕќ¬“ќ–≈ЌЌя ≤ ѕ–ќ√ќЋќЎ≈ЌЌя певних статей јуізбурзького в≥роспов≥данн¤, про ¤к≥ упродовж де¤кого часу була суперечка посеред де¤ких богослов≥в, що п≥д ним п≥дписалис¤, ¤к≥ тут зазначено ≥ викладено в≥дпов≥дно до аналог≥њ Ѕожого —лова ≥ п≥дсумкового зм≥сту нашоњ христи¤нськоњ доктрини.
–ќ«ƒ≤Ћ ≤
ѕро прабатьк≥вський гр≥х

ѕерше, серед де¤ких богослов≥в јуісбурзького в≥роспов≥данн¤ сталас¤ суперечка про прабатьк≥вський гр≥х щодо того, чим в≥н властиво Ї. Ѕо одна сторона² доводила, що через те, що в≥д часу гр≥хопад≥нн¤ јдама, людська природа та сутн≥сть Ї ц≥лковито тепер з≥псутими, то зараз, в≥д часу гр≥хопад≥нн¤, природа, сутн≥сть ≥ Їство з≥псованоњ людини або по правд≥ головна, найвища частина њњ бутт¤, а саме розумна душа у њњ найвищому стан≥ ≥ головних силах, Ї самим прабатьк≥вським гр≥хом. ÷е називалос¤ Ђприроднимї або Ђособистим гр≥хомї з т≥Їњ причини, що це не Ї думка, слово чи д≥ло, але сама природа, з ¤коњ, наче з кор≥нн¤, виход¤ть ус≥ ≥нш≥ гр≥хи, ≥ через це тепер, в≥д часу гр≥хопад≥нн¤, через те, що природа Ї з≥псованою через гр≥х, немаЇ жодноњ в≥дм≥нност≥ м≥ж природою ≥ сутн≥стю людини та прабатьк≥вським гр≥хом.
јле ≥нша сторона навчала на противагу цьому, що прабатьк≥вський гр≥х не Ї, властиво, природою, сутн≥стю ≥ Їством людини, тобто людськими т≥лом ≥ душею, ¤к≥ нав≥ть тепер, в≥д часу гр≥хопад≥нн¤, Ї ≥ залишаютьс¤ твор≥нн¤ми ≥ д≥лами Ѕожими в нас, але Ї чимось у природ≥, т≥л≥ ≥ душ≥ людини ≥ в ус≥х њњ силах, а саме: жахливе, глибоке, невимовне спотворенн¤ њх, таке спотворенн¤, що людина позбавлена праведност≥, у ¤к≥й вона була перв≥сно створеною, ≥ в духовних речах вона Ї мертвою дл¤ добра ≥ перекрученою дл¤ вс¤кого зла; ≥ що через це спотворенн¤ ≥ вроджений гр≥х, ¤кий Ї присутн≥м у природ≥, ≥з серц¤ виход¤ть ус≥ д≥йсн≥ гр≥хи; ≥ що, таким чином, треба дотримуватис¤ в≥дм≥нност≥ м≥ж природою ≥ сутн≥стю з≥псованоњ людини або њњ т≥ла та душ≥, ¤к≥, ¤к твор≥нн¤ Ѕож≥, належать нам нав≥ть в≥д часу гр≥хопад≥нн¤, з одного боку, ≥ прабатьк≥вським гр≥хом, ¤кий Ї д≥лом ди¤вола, ¤ким ус¤ природа стала з≥псованою, з ≥ншого боку.
“епер ц¤ суперечка про прабатьк≥вський гр≥х не Ї ¤коюсь непотр≥бною сваркою, але ¤кщо цю доктрину в≥рно представл¤ти з Ѕожого —лова та в≥дпов≥дно до нього, ≥ в≥дд≥л¤ти в≥д ус≥х пелаг≥анських та ман≥хе¤нських помилок, тод≥ (¤к каже јполог≥¤) вигоди √оспода ’риста ≥ …ого дорогоц≥нна заслуга, ≥ також благодатна д≥¤ —в¤того ƒуха, будуть краще п≥знаними та звеличеними; б≥льше того, Ѕог буде належно шануватис¤, ¤кщо …ого д≥ло та твор≥нн¤ у люд¤х буде правильно в≥др≥зн¤тис¤ в≥д д≥ла ди¤вола, ¤ким спотворено природу.
“ож дл¤ того, щоб по¤снити цю суперечку у христи¤нський спос≥б ≥ в≥дпов≥дно до Ѕожого —лова, ≥ зберегти в≥рну, чисту доктрину про прабатьк≥вський гр≥х, ми зберемо ≥з вищезгаданих писань тезу та антитезу, тобто в≥рну доктрину та њњ протилежн≥сть у коротк≥ параграфи:
1. ≤ перше, це правда, що христи¤ни повинн≥ не лише вважати та розгл¤дати ¤к гр≥хи д≥йсн≥ переступи Ѕожих запов≥дей; але також, що жахлива, страх≥тлива спадкова хвороба, ¤кою Ї спотворена ц≥ла природа, повинна над усе вважатис¤ та визнаватис¤ за гр≥х, ≥ нав≥ть за головний гр≥х, ¤кий Ї кор≥нн¤м ≥ джерелом ус≥х д≥йсних гр≥х≥в.
÷е називаЇтьс¤ Ћютером Ђприроднимї або Ђособистим гр≥хомї дл¤ того, щоб показати, що хоча нав≥ть людина не думала би, не говорила ≥ не робила би н≥чого поганого (що в≥д часу гр≥хопад≥нн¤ наших праотц≥в Ї неможливим у цьому житт≥), все-таки, що њњ природа ≥ особа Ї гр≥ховними, тобто прабатьк≥вським гр≥хом, наче духовною проказою, вона повн≥стю ≥ ц≥лковито Ї враженою ≥ з≥псованою перед Ѕогом; ≥ через цю з≥псован≥сть, ≥ через гр≥хопад≥нн¤ першого чолов≥ка, природа або особа Ї звинуваченими або осудженими Ѕожим «аконом, так, що ми за природою Ї д≥тьми гн≥ву, смерт≥ та прокл¤тт¤, х≥ба що вона Ї визволеною зв≥дти заслугою ’ристовою.
2. ѕо-друге, також ч≥тким ≥ правдивим Ї те, ¤к навчаЇ дев¤тнадц¤та статт¤ јуісбурзького в≥роспов≥данн¤, що Ѕог не Ї творцем, автором або причиною гр≥ха, але через п≥дбурюванн¤ ди¤вола, через одну людину, гр≥х (¤кий Ї д≥лом ди¤вола) ув≥йшов у св≥т (–им. 5:12; 1 ≤в. 3:7). ≤ нав≥ть нин≥, у ц≥й з≥псованост≥ [у ц≥й з≥псованост≥ природи] Ѕог не творить ≥ не чинить гр≥ха у нас, але з природою, ¤ку Ѕог нин≥ все ще творить ≥ чинить у люд¤х, прабатьк≥вський гр≥х ширитьс¤ в≥д гр≥ховного нас≥нн¤, через плотське зачатт¤ та народженн¤ в≥д батька та матер≥.
3. ѕо-третЇ. ўо це за [≥ ¤ке велике] спадкове зло, не знаЇ ≥ не розум≥Ї жодний розум, але, ¤к кажуть Ўмалькальдськ≥ статт≥, про нього треба знати та в≥рити з об¤вленн¤, що вм≥щене в ѕисанн≥. ≤ в јполог≥њ це коротко викладено у таких параграфах:
1. ўо це спадкове зло Ї виною [через ¤ку в≥н виник] того, що через непослух јдама та ™ви ми перебуваЇмо в немилост≥ Ѕож≥й, ≥ того, що ми за природою Ї д≥тьми гн≥ву, ¤к це показуЇ јпостол (–им. 5:12 ≥ дал≥; ≈ф. 2:3).
2. ѕо-друге. “е, що Ї повний брак або нестача сп≥вствореноњ перв≥сноњ праведност≥ –аю, або ж образу Ѕожого, в≥дпов≥дно до ¤кого була людина створеною перв≥сно у правд≥, св¤тост≥ ≥ праведност≥; ≥, под≥бним чином неспроможн≥сть ≥ нездатн≥сть до вс≥х речей Ѕожих, або ж, ¤к це викладають латинськ≥ слова: Descriptio peccati originalis detrahit naturae non renovatae, et dona, et vim, seu facultatem et actus inchoandi et efficiendi spiritualia. “обто: ќпис прабатьк≥вського гр≥ха в≥дбираЇ у нев≥дновленоњ природи дари, силу ≥ всю д≥¤льн≥сть дл¤ почину ≥ дл¤ зд≥йсненн¤ будь-чого у духовних справах.
3. ўо прабатьк≥вський гр≥х (у людськ≥й природ≥) Ї не лише такою повною в≥дсутн≥стю усього доброго в духовних, божественних справах, але що в≥н водночас також зам≥сть утраченого образу Ѕожого в людин≥ Ї глибокою, нечестивою, жахливою, бездонною, неос¤жною ≥ невимовною з≥псован≥стю ц≥лоњ природи ≥ вс≥х њњ сил, особливо найвищих, головних сил душ≥ в розум≥нн≥, серц≥ та вол≥; так що тепер, в≥д часу гр≥хопад≥нн¤, людина в спадок одержуЇ вроджену нечестиву схильн≥сть, внутр≥шню нечист≥сть серц¤, нечестив≥ пожаданн¤ ≥ пристраст≥.
ўо ми вс≥, за природою, в≥д јдама успадкували таке серце, почутт¤ ≥ думки, що, в≥дпов≥дно до њхн≥х найвищих сил ≥ св≥тла розуму, вони Ї природно схиленими та розташованими просто всупереч до Ѕога ≥ …ого головних запов≥дей, ≥ нав≥ть вони ворож≥ до Ѕога, особливо до того, що стосуЇтьс¤ духовних ≥ божественних справ. Ѕо в ≥нших в≥дношенн¤х щодо природних, зовн≥шн≥х справ, ¤к≥ п≥дпор¤дковуютьс¤ розумов≥, людина все ще маЇ до певноњ м≥ри розум≥нн¤, силу та спроможн≥сть, хоча й дуже ослаблену, ≥ вс¤ вона все-таки була так вражена та забруднена прабатьк≥вським гр≥хом, що перед Ѕогом з нењ немаЇ жодноњ корист≥.
4. ѕокаранн¤ прабатьк≥вського гр≥ха, ¤ке Ѕог наклав на д≥тей јдамових ≥ на прабатьк≥вський гр≥х, Ї смерть, в≥чне прокл¤тт¤, а також ≥нш≥ т≥лесн≥ ≥ духовн≥, тимчасов≥ та в≥чн≥ нещаст¤, ≥ тиран≥¤ та пануванн¤ ди¤вола, так що людська природа Ї п≥дпор¤дкованою царству ди¤вола, ≥ здалас¤ влад≥ ди¤вола, ≥ утримуЇтьс¤ полоненою п≥д його впливом, а в≥н же вражаЇ [зачаровуЇ] ≥ зводить чимало великих, учених муж≥в у св≥т≥ жахливими помилками, Їрес¤ми та ≥ншою сл≥потою або ж веде людей до ус¤ких злочин≥в.
5. ѕо-п¤те. ÷е спадкове зло Ї таким великим ≥ жахливим, що воно може бути покритим ≥ прощеним перед Ѕогом т≥льки заради ’риста, ≥ в охрищених ≥ в≥руючих. Ћюдська природа, таким чином з≥псута ≥ спотворена, також мусить бути зц≥леною лише в≥дродженн¤м ≥ в≥дновленн¤м —в¤того ƒуха, ¤к≥, все-таки, в цьому житт≥ т≥льки починаютьс¤, але згодом повн≥стю завершатьс¤ у житт≥ прийдешньому.
÷≥ точки зору, що наведен≥ тут лише п≥дсумковим чином, викладен≥ повн≥ше у вищезгаданих писанн¤х сп≥льного в≥роспов≥данн¤ нашоњ христи¤нськоњ доктрини.
јле ц¤ доктрина мусить тепер збер≥гатис¤ та захищатис¤, щоб вона не схил¤лас¤ на сторону ан≥ пелаг≥ан, ан≥ ман≥хе¤н. “ому противн≥ доктрини про цю статтю, ¤к≥ засуджуютьс¤ та в≥дкидаютьс¤ у наших церквах, також повинн≥ тут коротко згадатис¤.
1. ≤ перше, всупереч до старих ≥ нових пелаг≥ан, так≥ фальшив≥ точки зору та догми засуджуютьс¤, а саме: що прабатьк≥вський гр≥х Ї лише reatus або провина, через те, що було вчиненим кимось ≥ншим, без жодного псуванн¤ нашоњ природи.
2. “акож, що гр≥шн≥, лих≥ пожаданн¤ не Ї гр≥хами, а лише станом або сп≥вствореними та суттЇвими властивост¤ми природи.
3. јбо, що наче вищезгадана вада ≥ зло не Ї перед Ѕогом належно ≥ правдиво гр≥хом, через ¤кий людина без ’риста [х≥ба що вона буде прищепленою у ’риста ≥ визволеною через Ќього] мусить бути дит¤м гн≥ву та прокл¤тт¤, ≥ також мусить бути п≥д владою сатани ≥ в його царств≥.
4. Ќаступн≥ помилки пелаг≥ан та њм под≥бних також засуджуютьс¤ ≥ в≥дкидаютьс¤, а саме: що природа, нав≥ть п≥сл¤ гр≥хопад≥нн¤, Ї неспотвореною, ≥, особливо щодо речей духовних, вона Ї ц≥лковито доброю ≥ чистою та in naturalibis, тобто у своњх природних силах Ї досконалою.
5. јбо ж, що прабатьк≥вський гр≥х Ї т≥льки зовн≥шньою, незначною пролитою краплинкою або пл¤мою, ¤ка забруднила природу людини або ж corruptio tantum accidentium aut qualitatum, тобто спотворенн¤м лише де¤ких випадкових речей, разом ≥з ¤кими та п≥д ¤кими природа все-таки волод≥Ї та збер≥гаЇ свою ц≥л≥сн≥сть та силу нав≥ть у духовних речах.
6. јбо ж, що прабатьк≥вський гр≥х Ї не позбавленн¤м або браком, а лише зовн≥шньою перепоною щодо цих духовних добрих сил, так наче коли магн≥т намащено часниковим соком, ¤ким його природна сила не видал¤Їтьс¤, а њй лише чинитьс¤ перепона; або ж, що ц¤ краплина може бути легко змитою, ¤к пл¤ма з обличч¤, або п≥гмент з≥ ст≥ни.
7. ѕод≥бним чином, докорено та в≥дкинено тих, що навчають, що природа по правд≥ була дуже ослабленою ≥ спотвореною через гр≥хопад≥нн¤, але що все одно вона не втратила ц≥лковито все добро щодо божественних духовних речей, ≥ те, що сп≥ваЇтьс¤ у наших церквах: Ђ„ерез јдамове пад≥нн¤ попсувалось все, природа ≥ сутн≥сть людськаї,не Ї правдивим, але з природного народженн¤ у нас ще Ї дещо добре (мале, невеличке ≥ хай нав≥ть н≥ з чим незр≥вн¤нне), а саме: спроможн≥сть, вм≥нн¤, схильн≥сть або зд≥бн≥сть у речах духовних, щоб розпочинати над чимось працювати або сп≥впрацювати.
Ѕо про зовн≥шн≥, тимчасов≥, св≥тськ≥ реч≥ та справи, ¤к≥ п≥дпор¤дковуютьс¤ розумов≥, буде по¤сненн¤ в наступн≥й статт≥.
÷≥ та ≥нш≥ доктрини под≥бного виду, противн≥ правд≥, осуджуютьс¤ ≥ в≥дкидаютьс¤ з т≥Їњ причини, що Ѕоже —лово навчаЇ, що з≥псована природа сама по соб≥ не маЇ сили н≥ дл¤ чого доброго у духовних, божественних речах, нав≥ть дл¤ найменшого, ¤к-от: дл¤ добрих думок; ≥ не т≥льки це, але що сама по соб≥ вона не може робити н≥чого доброго в очах Ѕожих, окр≥м ¤к гр≥шити. Ѕутт¤ 6:5; 8:21.
“ому [проте] цю доктрину треба також, з ≥ншого боку, обер≥гати в≥д ман≥хе¤нських помилок. ¬≥дпов≥дно, так≥ помилков≥ доктрини та њм под≥бн≥ в≥дкинуто, а саме: що тепер п≥сл¤ гр≥хопад≥нн¤, людська природа Ї на початку створеною чистою ≥ доброю, ≥ що потому прабатьк≥вський гр≥х ≥з зовн≥ Ї у природу влитим ≥ п≥дм≥шаним сатаною (¤к щось сутн≥сне), ¤к отрута п≥дм≥шана у вино [що на початку людська природа була створена Ѕогом чистою ≥ доброю, але що тепер, в≥д часу гр≥хопад≥нн¤, прабатьк≥вський гр≥х тощо].
Ѕо, хоча в јдамов≥ та ™в≥ природа була перв≥сно створеною чистою, доброю ≥ св¤тою, все-таки гр≥х не ув≥йшов у њхню природу через пад≥нн¤ так, ¤к про це фанатично навчали ман≥хе¤ни, що начебто сатана щось створив або учинив суттЇво зле та зм≥шав його з њхньою природою. ѕроте в≥д того часу, через спокусу сатани, через пад≥нн¤, в≥дпов≥дно до Ѕожого суду та вироку, коли людина, ¤к покаранн¤, втратила свою сотворену перв≥сну праведн≥сть, людська природа, ¤к було вище сказано, Ї розбещеною ≥ спотвореною ц≥Їю втратою або нестачею, нуждою або шкодою, ¤ка була спричинена сатаною; так що нин≥ природа вс≥х людей, ¤к≥ природним чином зачат≥ та народжен≥, передаЇтьс¤ спадково з т≥Їю само нуждою та спотворенн¤м.
Ѕо в≥д часу гр≥хопад≥нн¤ людська природа не Ї спочатку створеною чистою ≥ доброю, а лише пот≥м псуЇтьс¤ прабатьк≥вським гр≥хом, але, з першоњ мит≥ нашого зачатт¤, нас≥нн¤, з ¤кого формуЇтьс¤ людина, Ї гр≥шним та з≥псованим. “аким чином, також прабатьк≥вський гр≥х не Ї чимось, що ≥снуЇ саме по соб≥ або поза природою з≥псованоњ людини, ¤к також в≥н не Ї своЇр≥дною сутн≥стю, т≥лом або душею з≥псованоњ людини або самою людиною.
“ому прабатьк≥вський гр≥х ≥ природа людини, спотворена ним, не можуть ≥ не повинн≥ так в≥др≥зн¤тис¤, наче природа перед Ѕогом Ї чистою, доброю, св¤тою, а лише прабатьк≥вський гр≥х, ¤кий в н≥й перебуваЇ, Ї лихим.
“акож, ¤к пише јвгустин про ман≥хе¤н, так наче не сама з≥псована людина гр≥шить внасл≥док вродженого прабатьк≥вського гр≥ха, але гр≥шить щось ≥нше та чужинницьке в людин≥, ≥ тому Ѕог «аконом звинувачуЇ ≥ засуджуЇ не природу, з≥псовану гр≥хом, а лише прабатьк≥вський гр≥х у н≥й. Ѕо, ¤к Ї в тез≥ вище зазначено, тобто у по¤сненн≥ чистоњ доктрини про прабатьк≥вський гр≥х, ц≥ла природа людини, ¤ка народжуЇтьс¤ природним способом в≥д батька ≥ матер≥, Ї ц≥лковито ≥ до найповн≥шоњ м≥ри з≥псованою ≥ розбещеною прабатьк≥вським гр≥хом у т≥л≥ та душ≥, у вс≥х њњ силах, що стосуютьс¤ доброти, правди, св¤тост≥ та праведност≥, сотвореною з нею у –аю. Non tamen in aliam substantiam genere aut specie diversam, priori abolita, transmutata est, тобто, що, тим не менше, природа не Ї ц≥лковито викор≥неною або зм≥неною на ≥ншу сутн≥сть [≥ншу за сортом або видом], ¤ка, в≥дпов≥дно до своЇњ сутност≥, не Ї ¤к наша природа ≥ тому не може бути з нами одн≥Їњ сутност≥.
„ерез це з≥псутт¤ ц≥ла з≥псована природа людини звинувачувалас¤ б ≥ осуджувалас¤ би «аконом, ¤кби гр≥х не був би прощеним заради ’риста.
јле «акон звинувачуЇ ≥ засуджуЇ природу не через те, що ми Ї створеними Ѕогом людьми, але через те, що мигр≥шн≥ ≥ нечестив≥; не через те ≥ не ост≥льки, оск≥льки природа та њњ сутн≥сть, нав≥ть ще в≥д гр≥хопад≥нн¤, Ї у нас д≥лом ≥ твор≥нн¤м Ѕожим, але через те ≥ ост≥льки, оск≥льки вона Ї отруЇною та з≥псованою гр≥хом.
јле, хоча прабатьк≥вський гр≥х, ¤к духовна отрута або проказа (¤к каже Ћютер), отруњла ≥ з≥псувала всю людську природу так, що ми не можемо ч≥тко ви¤вити та вид≥лити природу саму по соб≥, а прабатьк≥вський гр≥х сам по соб≥, та все одно з≥псована природа або сутн≥сть з≥псованоњ людини, т≥ло ≥ душа або сама людина, ¤ку створив Ѕог (≥ в ¤к≥й перебуваЇ прабатьк≥вський гр≥х, що також псуЇ природу, сутн≥сть або ж ц≥лу людину) ≥ прабатьк≥вський гр≥х, ¤кий перебуваЇ у людськ≥й природ≥ або сутност≥ та псуЇ њњ, не Ї одн≥Їю р≥ччю; ¤к ≥ в зовн≥шн≥й проказ≥, т≥ло, ¤ке Ї прокаженим, ≥ проказа, ¤ка Ї на або в т≥л≥, не Ї, властиво кажучи, одн≥Їю р≥ччю. “реба дотримуватис¤ розмежуванн¤ м≥ж нашою природою, ¤ка створена та утримувана Ѕогом, в ¤к≥й перебуваЇ гр≥х, ≥ прабатьк≥вським гр≥хом, ¤кий перебуваЇ в природ≥. ÷≥ двоЇ мус¤ть ≥ також можуть братис¤ до уваги, викладатис¤ та в них треба в≥рувати у њхньому розмежуванн≥, в≥дпов≥дно до —в¤того ѕисьма.
Ѕ≥льш того, головна статт¤ нашоњ христи¤нськоњ в≥ри також спонукаЇ ≥ змушуЇ нас збер≥гати це розмежуванн¤. Ѕо, по-перше, у статт≥ про створенн¤ ѕисанн¤ показуЇ, що не лише перед гр≥хопад≥нн¤м Ѕог творив людську природу, але також, що п≥сл¤ гр≥хопад≥нн¤ вона також Ї твор≥нн¤м ≥ д≥лом Ѕожим (ѕовт. 32:6; ≤с. 45:11; 54:5; 64:8; ƒ≥њ 17:25; ќб. 4:11).
Ђ“воњ руки створили мене,каже …ов,≥ вчинили мене, пот≥м “и обернувс¤≥ губиш мене... ѕам¤тай, що мов глину мене обробив “и, ≥ в порох мене обертаЇш. „и не ллЇш мене, мов молоко, ≥ не згустив “и мене, мов на сир? “и шк≥рою й т≥лом мене зод¤гаЇш, ≥ спл≥в “и мене ≥з костей та ≥з жил. ∆итт¤ й мил≥сть подав “и мен≥, а оп≥ка “во¤ стерегла мого духаї (…ов 10:8-12).
Ђѕрославл¤ю “ебе, що ¤ дивно утворений!їкаже ƒавид (ѕс. 139:14-16). Ђƒивн≥ д≥ла “воњ, ≥ душа мо¤ в≥даЇ вельми про це! ≤ кост≥ моњ не сховались в≥д “ебе, бо ¤ вчинений був в укритт≥, ¤ витканий був у глибинах земл≥! ћого зародка бачили оч≥ “воњ, ≥ до книги “воЇњ записан≥ вс≥ моњ члени та дн≥, що в них були вчинен≥, коли жодного з них не було...ї
¬ ≈клез≥¤ст≥ —оломона написано [12:7]: Ђ≤ вернетьс¤ порох у землю, ¤к був, а дух вернетьс¤ знову до Ѕога, що дав був його!ї
÷≥ м≥сц¤ ч≥тко св≥дчать про те, що Ѕог ще в≥д гр≥хопад≥нн¤ Ї “ворцем людини ≥ творить њњ т≥ло та душу. “ому з≥псована людина не може, без розмежуванн¤, бути самим гр≥хом, бо ≥накше Ѕог був би творцем гр≥х≥в; ¤к також ≥ наш ћалий атех≥зис, у по¤сненн≥ ѕершого „лену —имволу в≥ри, спов≥дуЇ: Ђя в≥рю, що Ѕог створив мене та кожну ≥стоту, ≥ що ¬≥н дав мен≥ моЇ т≥ло ≥ душу, оч≥, вуха, вс≥ члени мого т≥ла, розум ≥ зд≥бност≥ї. “ак само ≥ у ¬еликому атех≥зис≥ написано: Ђя маю на уваз≥ [п≥д цими словами] ≥ виражаю свою в≥ру в те, що ¤Ѕоже твор≥нн¤. “обто, що ¬≥н створив ≥ пост≥йно збер≥гаЇ дл¤ мене моЇ т≥ло, душу ≥ житт¤, частини (т≥ла) велик≥ ≥ мал≥, вс≥ моњ почутт¤, розум тощо...ї ’оча те саме твор≥нн¤ Ѕоже Ї жахливо з≥псоване гр≥хом; бо та маса (massa), з ¤коњ Ѕог тепер формуЇ ≥ чинить людину, була в јдамов≥ з≥псована та спотворена, ≥, таким чином, передаЇтьс¤ в спадщину нам.
≤ тут побожн≥ христи¤нськ≥ серц¤ повинн≥ розважати про невимовну доброту Ѕожу, що Ѕог не в≥дкинув в≥д —ебе миттЇво в пекло цю з≥псовану, розбещену, гр≥шну масу, але з нењ формуЇ ≥ чинить людську нин≥шню природу, ¤ка Ї так жахливо з≥псована гр≥хом дл¤ того, щоб —воњм дорогим —ином ¬≥н м≥г очистити њњ в≥д ус¤кого гр≥ха, осв¤тити њњ та спасти њњ.
“епер, в≥дпов≥дно до ц≥Їњ статт≥, розмежуванн¤ Ї безумовним ≥ ч≥тким. Ѕо прабатьк≥вський гр≥х не починаЇтьс¤ у Ѕога. Ѕог не Ї творцем або автором гр≥ха. ѕрабатьк≥вський гр≥х також не Ї твор≥нн¤м або д≥лом Ѕожим, але д≥лом ди¤вола.
якщо ж тепер не було би будь-¤коњ в≥дм≥нност≥ м≥ж природою або сутн≥стю нашого т≥ла ≥ душ≥, ¤к≥ Ї з≥псованими прабатьк≥вським гр≥хом ≥ самим прабатьк≥вським гр≥хом, ¤ким Ї природа з≥псованою, то зв≥дси випливало би, що або Ѕог, через те, що ¬≥н також Ї “ворцем нашоњ природи, також створив ≥ вчинив прабатьк≥вський гр≥х, ¤кий би був також …ого д≥лом ≥ твор≥нн¤м; або що, через те, що гр≥х Ї д≥лом ди¤вола, то сатана був би творцем нашоњ природи, т≥ла ≥ душ≥, ¤к≥ мусили би бути також д≥лом ≥ твор≥нн¤м сатани, ¤кщо, без будь-¤кого розмежуванн¤, нашу гр≥шну природу вважати за сам гр≥х. ÷≥ дв≥ точки зору суперечать статт≥ нашоњ христи¤нськоњ в≥ри.
“ому дл¤ того, щоб Ѕоже твор≥нн¤ ≥ д≥ло в людин≥ в≥дмежовувалис¤ в≥д д≥ла ди¤вола, ми кажемо, що Ѕожим твор≥нн¤м Ї те, що в людини Ї т≥ло ≥ душа. “акож Ѕожим д≥лом Ї те, що людина може думати, говорити, д≥¤ти ≥ будь-що чинити, бо Ђв Ќ≥м живемо, ≥ рухаЇмось, ≥ ≥снуЇмої.³ јле те, що природа Ї з≥псованою, що њњ думки, слова ≥ д≥ла Ї нечестивими, перв≥сно Ї д≥лом сатани, ¤кий через гр≥х, таким чином з≥псував Ѕоже д≥ло в јдамов≥, ¤ке в≥д нього передаЇтьс¤ спадково нам.
ѕо-друге, у статт≥ про викупленн¤ ѕисанн¤ сильно св≥дчать про те, що Ѕожий —ин набув нашу людську природу без гр≥ха, так, що ¬≥н став у всьому, за вин¤тком гр≥ха, под≥бний до нас, …ого брат≥в, ™вр. 2:14. Unde veteres dixerunt: Christum nobis, fratribus suis, consubstantialem esse secundum assumptam naturam, quia naturam, quae, excepto peccato, eiusdem generis, speciei et substantie cum nostra est, assumpsit; et contrariam sententiam manifeste haereseos damnarunt. «в≥дси, ус≥ давн≥ православн≥ учител≥ дотримувалис¤ того, що ’ристос, в≥дпов≥дно до —воЇњ набутоњ людськост≥, Ї т≥Їњ само сутност≥ з нами, …ого братами; тому що ¬≥н набув людську природу, ¤ка в ус≥х в≥дношенн¤х (за вин¤тком самого гр≥ха) Ї под≥бною до нашоњ людськоњ природи у њњ сутност≥ та в ус≥х суттЇвих властивост¤х, ≥ вони засудили протилежну доктрину ¤к очевидну Їресь.
якщо ж тепер немаЇ в≥дм≥нност≥ м≥ж природою або сутн≥стю з≥псованоњ людини ≥ прабатьк≥вським гр≥хом, то зв≥дси маЇ випливати, що або ’ристос не набув нашоњ природи через те, що ¬≥н не набув гр≥ха; або ж, що через те, що ¬≥н набув нашу природу, то ¬≥н також набув гр≥х; обидва ц≥ висновки суперечать ѕисанню. јле наст≥льки наск≥льки —ин Ѕожий набув нашу природу, а не прабатьк≥вський гр≥х, то зв≥дси ч≥тко випливаЇ, що людська природа в≥д самого гр≥хопад≥нн¤ ≥ прабатьк≥вський гр≥х не Ї одн≥Їю р≥ччю, але вони повинн≥ розмежовуватис¤.
ѕо-третЇ, у статт≥ про осв¤ченн¤ ѕисанн¤ св≥дчить, що Ѕог очищуЇ, обмиваЇ ≥ осв¤чуЇ людей з гр≥ха (1 ≤вана 1:7), ≥ що ’ристос спасаЇ —в≥й народ в≥д њхн≥х гр≥х≥в (ћт. 1:21). “ому гр≥х не може бути самою людиною; тому що Ѕог, заради ’риста, приймаЇ людину у благодать, але ¬≥н залишаЇтьс¤ ворожим до гр≥ха нав≥ки. “ому страшно чути нехристи¤нськ≥ вислови, що прабатьк≥вський гр≥х охрищуЇтьс¤ в ≤м¤ —в¤тоњ “р≥йц≥, осв¤чуЇтьс¤ ≥ спасаЇтьс¤, та ≥нш≥ под≥бн≥ вислови, ¤к≥ можна знайти у писанн¤х недавн≥х ман≥хе¤н ⁴ ≥ ¤кими ми тут не ображатимемо простодушних людей.
ѕо-четверте, у статт≥ про воскрес≥нн¤ ѕисанн¤ св≥дчить, що саме сутн≥сть ц≥Їњ нашоњ плот≥, але без гр≥ха, воскресне, ≥ що у в≥чному житт≥ ми матимемо ≥ збережемо саме цю душу, але без гр≥ха.
якби ж тепер не було в≥дм≥нност≥ м≥ж нашим з≥псованим т≥лом ≥ душею, ≥ прабатьк≥вським гр≥хом, то зв≥дси випливало би, всупереч ц≥й статт≥ христи¤нськоњ в≥ри, що ан≥ ц¤ наша плоть не воскресне ќстаннього ƒн¤, ≥ що у в≥чному житт≥, у нас не буде т≥ла ≥ душ≥ тепер≥шньоњ сутност≥, але буде ≥нша сутн≥сть (або ≥нша душа), тому що тод≥ ми будемо без гр≥ха; або що [ќстаннього ƒн¤] гр≥х воскресне знову ≥ в≥н буде у в≥чному житт≥, ≥ залишитьс¤ у вибраних.
«в≥дси, ч≥тким Ї те, що ми повинн≥ в≥дкинути цю доктрину [ман≥хе¤н] (з ус≥м тим, що в≥д нењ залежить ≥ що з нењ випливаЇ), ¤ка стверджуЇ ≥ навчаЇ, що прабатьк≥вський гр≥х Ї природою, сутн≥стю, т≥лом ≥ самою душею з≥псованоњ людини, так що м≥ж нашою з≥псованою природою, сутн≥стю ≥ Їством та прабатьк≥вським гр≥хом, немаЇ взагал≥ н≥¤кого розмежуванн¤. Ѕо головн≥ статт≥ нашоњ христи¤нськоњ в≥ри сильно та наполегливо св≥дчать, чому повинно бути ≥ чому треба п≥дтримувати розмежовуванн¤ м≥ж людською природою або сутн≥стю, ¤ка Ї з≥псованою гр≥хом, ≥ гр≥хом, ¤ким людина псуЇтьс¤.
“ому що простого твердженн¤ доктрини та њњ протилежност≥ щодо головноњ точки зору, ¤ка розгл¤даЇтьс¤ у ц≥й суперечц≥, тут достатньо, коли предмет не розгл¤даЇтьс¤ повн≥стю, але розгл¤даютьс¤ лише головн≥ пункти, статт¤ за статтею.
јле щодо терм≥н≥в ≥ вислов≥в, то найкраще ≥ найпевн≥ше буде використовувати та збер≥гати форму здорових сл≥в, ¤к≥ використовуютьс¤ щодо ц≥Їњ статт≥ у —в¤тому ѕисьм≥ ≥ вищезгаданих книгах.
“акож дл¤ того, щоб уникнути суперечки про слова, то треба дуже обережно та виразно по¤снювати двозначн≥ терм≥ни, тобто слова, ¤к≥ можна зрозум≥ти та використати у двох смислах, ¤к-от, коли говоритьс¤ ЂЅог творить природу людиниї, то там п≥д терм≥ном Ђприродаї розум≥Їтьс¤ Їство, т≥ло та душа людини. ѕроте часто схильн≥сть або порочна властив≥сть реч≥ називаЇтьс¤ њњ природою, ¤к-от, коли говоритьс¤: Ђѕриродою зм≥¤ Ї кусати та отруюватиї. “ому Ћютер каже, що гр≥х ≥ чиненн¤ гр≥ха Ї схильн≥стю та природою з≥псованоњ людини.
“ому прабатьк≥вський гр≥х належним чином позначаЇ глибоку з≥псован≥сть нашоњ природи, ¤к це описано в Ўмалькальдських статт¤х.⁵ јле часом ми таким чином розум≥Їмо конкретику або предмет, наприклад, саму людину з т≥лом ≥ душею, у ¤ких Ї ≥ ¤ким властивий гр≥х, через ¤кий людина Ї з≥псованою, враженою отрутою ≥ гр≥шною, ¤к тод≥, коли Ћютер каже: Ђ“воЇ народженн¤, тво¤ природа, твоЇ ц≥ле Їство Ї гр≥хї, тобто гр≥шне ≥ нечисте.
—ам Ћютер по¤снюЇ, що п≥д Ђприродним гр≥хомї, Ђособистим гр≥хомї, Ђгр≥хом Їстваї в≥н розум≥Ї те, що не т≥льки слова, думки ≥ д≥ла Ї гр≥хом, але що ц≥ла природа, особа та Їство людини Ї ц≥лковито з≥псованими [≥ разом розбещеними] прабатьк≥вським гр≥хом.
ќднак щодо латинських терм≥н≥в substantia ≥ accidens, то церква простих людей повинна обходитис¤ без них у публ≥чних пропов≥д¤х, тому що ц≥ слова нев≥дом≥ звичайним люд¤м. јле коли вчен≥ муж≥, розгл¤даючи цей предмет, використовують њх посеред себе або серед ≥нших людей, ¤ким ц≥ слова не Ї нев≥домими, ¤к це робили ™всев≥й, јмврос≥й ≥ особливо јвгустин, а також ≥нш≥ видатн≥ учител≥ церкви, виход¤чи з необх≥дност≥ по¤снити цю доктрину на противагу Їретикам, тод≥ ми вживаЇмо њх ¤к immediata divisio, тобто розмежуванн¤ без серединного терм≥ну, щоб усе було або substantia, тобто незалежне Їство, або ж accidens, тобто випадкова р≥ч, ¤ка не ≥снуЇ суттЇво сама по соб≥, але радше ≥снуЇ ¤к окреме незалежне Їство ≥ може в≥д нього бути в≥дмежоване. ÷е розмежовуванн¤ також використовують ирило та ¬асиль.
≤ через те, що посеред ≥нших це Ї також безперечна, необговорювана акс≥ома в богословњ, що кожна сутн≥сть або само≥снуюче Їство, наст≥льки наск≥льки вони Ї сутн≥стю, Ї або —амим Ѕогом, або д≥лом чи твор≥нн¤м Ѕожим, то јвгустин у багатьох творах проти ман≥хе¤н, у згод≥ з ус≥ма правдивими вчител¤ми, п≥сл¤ тривалих роздум≥в в≥дкинув ≥ засудив з ус≥Їю серйозн≥стю цей висл≥в: Peccatum originis est substantia vel natura, тобто прабатьк≥вський гр≥х Ї людською природою або сутн≥стю. ” згод≥ з ним, вс≥ вчен≥ та розумн≥ муж≥ також завжди притримувалис¤ того, що те, що саме по соб≥ не ≥снуЇ, ан≥ не Ї частиною само≥снуючого Їства, але ≥снуЇ ¤к предмет зм≥ни в ≥нш≥й реч≥, то воно не Ї сутн≥стю, тобто чимось таким, що ≥снуЇ саме по соб≥, але Ї випадком, тобто чимось випадковим. “аким чином, јвгустин мав звичай говорити пост≥йно так: Ђѕрабатьк≥вський гр≥х не Ї природою сам по соб≥, але accidens vitium in natura, тобто випадковим дефектом ≥ вадою у природ≥.
“акож, таким чином, у наших школах ≥ церквах, ще до ц≥Їњ суперечки [вчен≥] муж≥ говорили, в≥дпов≥дно до правил лог≥ки, в≥льно та без п≥дозри [в Їрес≥], ≥ через це њм н≥коли не докор¤в ан≥ доктор Ћютер, ан≥ жоден ≥нший православний учитель наших чистих Ївангельських церков.
Ѕо через те, що це незаперечна правда, що все, що Ї, Ї або сутн≥стю, або випадком, тобто або само≥снуючим Їством, або чимось випадковим у н≥м, ¤к це було щойно показано та доведено св≥дченн¤м церковних учител≥в, ≥ жоден справд≥ розумний муж н≥коли в цьому не сумн≥вавс¤, то необх≥дн≥сть тут змушуЇ, ≥ н≥хто цього не може уникнути, що ¤кби було задано питанн¤, чи прабатьк≥вський гр≥х Ї сутн≥стю, тобто такою р≥ччю, ¤ка ≥снуЇ сама по соб≥, а не в чомусь ≥ншому або випадком, тобто такою р≥ччю, що сама по соб≥ не ≥снуЇ, але ≥снуЇ в ≥ншому, ≥ не може ≥снувати або бути сама по соб≥, то необх≥дн≥сть нас змушуЇ, ≥ н≥хто цього уникнути не може, спов≥дувати пр¤мо та щиро, що прабатьк≥вський гр≥х не Ї сутн≥стю, але випадком.
“ому церкви Ѕож≥ н≥коли не дос¤гнуть тривалого миру в ц≥й суперечц≥, але буде радше тривати та зм≥цнюватис¤ розбрат, ¤кщо служител≥ ÷еркви залишатимутьс¤ в сумн≥вах щодо того, чи прабатьк≥вський гр≥х Ї сутн≥стю, а чи випадком, ≥ чи його треба так в≥рно та належним чином називати.
ќтже, ¤кщо церкви та школи мають бути зв≥льнен≥ в≥д ц≥Їњ скандальноњ та дуже шк≥дливоњ суперечки, то треба, щоб кожна окрема особа навчалас¤ про цю справу належним чином.
јле ¤кщо дал≥ будуть ставитис¤ питанн¤ про те, ¤ким видом акциденту (випадку) Ї прабатьк≥вський гр≥х, то це вже ≥нше питанн¤, на ¤ке н≥хто, ан≥ ф≥лософ, ан≥ пап≥ст, ан≥ соф≥ст, ≥ нав≥ть людський розум, ¤ким би гострим в≥н не був, в≥рного по¤сненн¤ дати не зможе, але все розум≥нн¤ ≥ кожне по¤сненн¤ його маЇ виводитис¤ вин¤тково ≥з —в¤тих ѕисань, ¤к≥ св≥дчать про те, що прабатьк≥вський гр≥х Ї невимовним злом ≥ таким ц≥лковитим з≥псутт¤м людськоњ природи, що в н≥й, ≥ в ус≥х њњ внутр≥шн≥х ≥ зовн≥шн≥х силах не залишаЇтьс¤ н≥чого чистого або доброго, але все Ї ц≥лковито з≥псованим, так що через прабатьк≥вський гр≥х, людина Ї в очах Ѕожих по правд≥ духовно мертвою, ≥ з ус≥ма своњми силами померла дл¤ того, що Ї добрим.
“ож, таким чином, словом accidens не применшуЇтьс¤ прабатьк≥вський гр≥х, [а саме] коли його по¤снюють в≥дпов≥дно до [аналог≥њ] Ѕожого —лова у такий спос≥б, у ¤кий доктор Ћютер у своЇму латинському по¤сненн≥ третього розд≥лу Ѕутт¤ з ус≥Їю серйозн≥стю застер≥г проти применшенн¤ прабатьк≥вського гр≥ха; але це слово використовуЇтьс¤ лише дл¤ визначенн¤ розмежуванн¤ м≥ж д≥лом Ѕожим (¤ким Ї наша природа, незважаючи на те, що вона Ї з≥псованою) ≥ д≥лом ди¤вола (¤ким Ї гр≥х, що перебуваЇ у Ѕожому д≥л≥, ≥ Ї найглибшим ≥ найневимовн≥шим його з≥псутт¤м).
“ому Ћютер також використовував у своЇму ставленн≥ до цього предмета терм≥н accidens, ¤к також терм≥н qualitas ≥ не в≥дкидав њх. јле, под≥бним чином, ≥з ус≥Їю серйозн≥стю ≥ великою ревн≥стю, в≥н доклав ус≥х зусиль, щоб по¤снити та представити кожн≥й окрем≥й людин≥, ¤кою жахливою властив≥стю та accidens Ї цей прабатьк≥вський гр≥х, ¤ким людська природа не просто Ї забрудненою, але Ї наст≥льки глибоко з≥псованою, що в н≥й не залишаЇтьс¤ н≥чого чистого або нез≥псованого, ¤к його слова про ѕс. 90 св≥дчать: ЂSive igitur peccatum originis qualitatem sive morbum vocaverimus, profecto extremum malum est non solum pati aeternam iram et mortem, sed ne agnoscere quidem, quae paterisї. “обто: Ђ„и ми називаЇмо прабатьк≥вський гр≥х властив≥стю, а чи хворобою, в≥н по правд≥ Ї найб≥льшим злом, що ми не лише повинн≥ страждати в≥д в≥чного гн≥ву Ѕожого ≥ в≥чноњ смерт≥, але й також ми не розум≥Їмо того, в≥д чого ми страждаЇмої. ≤ знову про Ѕутт¤ 3: ЂQui isto veneno peccati originis a planta pedis usque ad verticem infecti sumus, siquidem in natura adhuc integra accidereї. “обто: Ђћи заражен≥ отрутою прабатьк≥вського гр≥ха з голови до н≥г, оск≥льки це сталос¤ з нами у все ще досконал≥й природ≥ї.

² ћатт≥ас ‘лац≥й ≤лл≥р≥к та його прихильники.
³ ƒ≥њ 17:28.
⁴ ÷ьому навчали ’ристофор ≤риней та ≥нш≥ посл≥довники ‘лац≥¤.
⁵ „астина ≤≤≤, ст. ≥:3.

<-назад вперед->

нига «лагоди

‘ормула «лагоди