Про владу і примат папи
ІIІ. Про Третю статтю
Про владу і повноваження єпископів
- [У нашому Віросповіданні і в Апології ми перерахували в загальному все, що хотіли сказати стосовно влади духівництва. Бо] Євангеліє заповідає тим, хто керує церквами, навчати Євангелію, відпускати гріхи, відправляти Таїнство, й окрім тогопевні повноваження, а саме: відлучати від Церкви тих, чиї гріхи відомі, і знову відпускати гріхи тим, хто розкаявся.
- І за загальним сповідуванням, навіть за сповідуванням наших ворогів, зрозуміло, що ця влада за божественним правом є спільною для всіх, хто править церквами, як би вони не називалисяпастирями, патріархами чи єпископами.
- І відповідно, Єроним відкрито навчає в апостольських листах, що усі, хто керує церквами, є як єпископами, так і старійшинами [пресвітерами], і цитує з Послання до Тита (1:5 і далі): «Я для того тебе полишив був у Кріті, щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах, як тобі я звелів» [а потім він (Павло) називає цих людей єпископами]. Далі він додає: «Бо єпископ мусить бути муж однієї дружини». Подібним чином Петро й Іван називають себе старійшинами (1-е Петра 5:1; 2-е Івана 1). А потім додає: «Але щоб був обраний один і поставлений над рештою. Це необхідно, як захід проти розколу, щоб хтось, облестивши [громаду тут чи там], не міг роздерти на шматки Церкву Христову. Бо в Александрії, починаючи від Марка-євангеліста і до єпископів Геракла і Діонісія, патріархи завжди обирали одного із свого середовища, ставили його на вищу посаду і називали єпископом. Подібно до того, як військо потребує командуючого. Більше того, диякони могли обирати поміж собою одного діяльного й енергійного, називаючи його архідияконом. Бо чим старійшина за своїми функціями відрізняється від єпископа, не беручи до уваги [права] рукопокладання?»
- Таким чином, Єроним навчає, що відмінності між повноваженнями єпископа і старійшини [пресвітера] встановлені людською владою. І це випливає з самої суті справи, тому що влада [служіння і заповідь] така ж, як він казав вище.
- Але потім поміж єпископом і пастирями вводиться одна відмінність, а самерукопокладання, бо так було настановлено, щоб один єпископ міг рукопокладати служителів у багатьох церквах.
- Однак оскільки за божественною владою становище єпископа і пастиря не відрізняються, то очевидно, що рукопокладання, що відправляється пастирем у своїй церкві, дієве і не суперечить божественному закону [якщо пастир у своїй церкві рукопокладає деяких підходящих людей на служіння, то така ординація, відповідно божественному закону, безсумнівно, дієва і правильна].
- Тому, коли настановлені єпископи стають ворогами Церкви чи не бажають чинити рукопокладання, церкви зберігають за собою це право. [Якщо настановлені єпископи переслідують Євангеліє і відмовляються рукопокладати здібних (придатних) людей, кожна церква має повне право рукопокладати власних служителів].
- Бо скрізь, де існує Церква, там існує і право [заповідь] проповідувати Євангеліє. Таким чином, необхідно, щоб Церква зберігала владу [право] закликати, обирати і рукопокладати служителів. І ця влада є даром, котрий реально [дієво] дається Церкві, і котрий ніякою людською владою неможливо забрати у Церкви, про що свідчить також Павло у Посланні до ефесян (4:8), коли каже: «Тому й сказано: Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари!» І серед дарів, що належать саме Церкві, він перераховує пастирів і вчителів, додаючи, що вони дані, «щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового». Отже, скрізь, де існує істинна Церква, неминуче існує право обирати і рукопокладати служителів. Точнісінько так само, як у випадку необхідності навіть мирянин може відпускати гріхи, стаючи служителем і пастирем для іншого. Про це Августин розповідає в історії про двох християн на кораблі, один з яких охристив новонаверненого, той же після отримання Хрищення, у свою чергу, відпустив гріхи тому, хто його охристив.
- Сюди належать слова Христові, які свідчать, що Влада Ключів була дана Церкві, а не якимось окремим особам (Матвія 18:20): «Бо де двоє чи троє в Імя Моє зібрані, там Я серед них»і так далі.
- Нарешті, слова Петра також підтверджують це (1-е Петра 2:9): «Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий» Ці слова належать до істинної Церкви, котра, звичайно ж, має право обирати і рукопокладати служителів, оскільки вона одна має священство.
- І про це також свідчить загальна традиція Церкви. Бо у попередні часи люди обирали пастирів і єпископів. Потім приїздив єпископ, чи з цієї церкви, чи з сусідньої, і він затверджував обраного, покладаючи на нього руки. І ординація була не чим іншим, як таким затвердженням.
- З часом до цього були додані нові церемонії, більшість з котрих описує Діонісій. Але він є новим [таким, що зявився нещодавно, не старим] і вигаданим автором, ким би він не був [ця книга Діонісіянова вигадка під брехливою назвою], так само як праці Климента також є фальшивими [мають фальшиву назву і були сфабриковані розбещеними негідниками по багатьох роках після Климента]. Згодом вже сучасніші автори додали [що єпископ, буцім, казав тим, кого він рукопокладав]: «Я даю тобі владу приносити жертву за живих і мертвих». Однак це відсутнє навіть у Діонісія.
- З усього цього стає зрозумілим, що Церква зберігає за собою право обирати і рукопокладати служителів. Розбещеність і тиранія єпископів дає всі підстави для розколу і незгоди [таким чином, якщо єпископи є єретиками або відмовляються рукопокладати придатних людей, церкви зобовязані перед Богом, за божественним правом, рукопокладати для себе пастирів і служителів. Навіть якщо це тепер вважають порушенням норм чи називають розколом, повинно бути відомо, що за це безбожне вчення і тиранію несуть відповідальність єпископи, оскільки Павло в Посланні до галатів (1:7 і далі) додає, що єпископи, котрі навчають і відстоюють безбожні доктрини і проводять безбожні служіння, повинні бути прокляті.
- Ми говорили про рукопокладання, котре, як стверджує Єроним, лише і відрізняло єпископів від інших пресвітерів. Тому немає потреби обговорювати тут інші обовязки єпископів. Так само, як насправді немає ніякої потреби говорити про конфірмацію чи про освячення дзвонів [чи про інші подібні дурнички], що є мало не єдиним обовязком, котрий вони зберегли, [однак] потрібно сказати дещо про коло [їхніх] повноважень.
- Зрозуміло, усім пастирям належить право відлучати від Церкви тих, хто винен у явних злочинах. Це право, одначе, вони [церковна влада] узурпували, як тирани, і стали застосовувати його задля власної наживи. Бо безсумнівно, що влада [володарі], як їх називають, використали право нестерпне, і, чи через свою жадобу, чи через примхи, мучили людей, відлучали їх від Церкви, не розглядаючи їхніх справ належним і законним чином. Але яка це тиранія, коли державні володарі мають вибіркову владу засуджувати і відлучати людей від Церкви без суду й слідства!
- І для чого вони використовують свою владу? Насправді зовсім не для покарання справжніх злочинів, а за недотримання посту і [церковних свят] чи за інші подібні абищиці! Ну, хіба що іноді вони карали перелюб, і цим вони часто допікали безневинним достойникам [ганьбили невинних]. Окрім того, оскільки це найтяжчий злочин, то, зрозуміло, ніхто не повинен бути засуджений без суду і слідства.
- Отже, оскільки єпископи як тирани узурпували це право і безчесно зловживали ним, то немає потреби коритися їм. Але оскільки є праведні причини, через котрі ми можемо не коритися єпископам, то існують всі підстави також і для того, щоби повернути це право благочестивим пастирям [котрим воно належить за Христовою заповіддю], і спостерігати, щоб воно законно використовувалося для виправлення моральних норм і на Славу Божу.
- Це право зберігається і в тих випадках, котрі, відповідно до канонічного закону, належать до духовного суду, як вони називають його, і особливо у випадках, що належать до подружнього життя. Цим правом єпископи володіють також лише через людську постанову, а не споконвіку, що зрозуміло випливає з «Кодексу» і «Новел» Юстиніана, тому що у ті часи рішення про подружнє життя були у віданні магістратів [міських судів, світських управ]. І, у відповідності з божественним правом, громадські магістрати повинні були виносити вироки за цими справами, якщо єпископи [судять неправедно чи] недбалі. Канони також допускають це. Отже, виходячи з цього права, також немає потреби коритися єпископам.
- Та й справді, через те, що вони видали відверто неправедні закони про подружнє життя і дотримуються їх у своїх судах, то з цієї причини потрібно запровадити інші суди. Бо традиції в духовних стосунках [заборона шлюбних стосунків між хресними] неправедні [неправильні]. Такою ж неправедною є традиція, що забороняє невинній людині одружуватися після розлучення. Несправедливий закон також, що схвалює всі таємні заручини, що порушують батьківські права. Несправедливий закон про целібат священиків. Є також й інші пастки для душ в їхніх законах, одначе перераховувати їх усі немає потреби. Достатньо сказати, що є величезна кількість папських законів, що стосуються подружнього життя, з приводу яких магістратам [міським управам] слід було б запровадити інші суди.
- Таким чином, оскільки єпископи, віддані Папі, захищають безбожне вчення і настільки ж безбожне служіння, не рукопокладають благочестивих учителів, [оскільки вони] сприяють жорстокостям Папи і, окрім того, забрали пастирські повноваження, чинячи як тирани [з метою наживи], і, нарешті, оскільки у питаннях подружнього життя вони відстоюють величезну кількість неправедних законів, то є достатньо вагома причина, щоб церкви не визнавали їх своїми єпископами.
- Але самі вони мусять памятати, що багатства [майно і прибутки] були надані єпископам як милостиня, для керівництва церквами і для користі церков [щоб вони могли служити Церкві і краще відправляти своє служіння], як проголошує правило: Бенефіція дається через причину служіння [завдяки служінню]. Тому вони не можуть з добрим сумлінням користуватися цією милостинею, при цьому обманюючи Церкву, що потребує цих засобів для підтримки своїх служителів і сприяння навчанню [освіти людей], а також для надання допомоги бідним і запровадження судів, особливо шлюбних.
- Бо різновидність подружніх протиріч настільки велика, що є необхідність запровадження спеціального суду для розгляду цих справ, і для запровадження цього потрібні засоби Церкви.
- Петро (2-е Петра 2:13) передбачив, що зявляться безбожні
єпископи, котрі стануть зловживати милостинею Церкви,
провадячи життя у розкошах і нехтуючи служінням. Тому
[оскільки Святий Дух у звязку з цим погрожує жахливими
покараннями] нехай ті, хто обманює Церкву, знають, що їм
доведеться відповісти перед Богом за цей злочин.
Доктори та проповідники, які підписали Ауґсбурзьке віросповідання та Апологію MDXXXVII по Р. Х.
Відповідно до наказу найсвітліших князів і чинів, і станів, що сповідують доктрину Євангелія, ми перечитали статті Віросповідання, що були представлені імператорові на зібранні в Ауґсбурзі, і ласкою Божою, всі проповідники, що присутні на цьому зібранні в Шмалькальді, проголошують, що вони дотримуються і навчають у своїх церквах відповідно до статей Віросповідання і Апології; вони також проголошують, що схвалюють статтю про примат Папи і його владу, владу і юрисдикцію єпископів, що була представлена на цьому зібранні у Шмалькальді. Відповідно вони підписують свої імена.
Я, д-р ЙОГАНН БУҐЕНГАҐЕН, ПОМЕРАНІЙ, підписую статті Ауґсбурзького віросповідання, Апологію і статті, представлені князям у Шмалькальді про папство.
Я, д-р УРБАН РЕГІЙ, суперінтендант церков у герцогстві Люнебурга, підписую.
НІКОЛАС АМСДОРФ з Магдебургу підписав.
ГЕОРГ СПАЛАТІН підписав.
Я, АНДРЕАС ОЗІАНДЕР, підписую.
М. ВАЙТ ДИТРІХ з Нюрнбергу підписав.
СТЕФАН АГРІКОЛА, служитель у Гофі, підписав своєю рукою.
ЙОГАНН ДРАКОНІТІЙ з Марбургу, підписав.
КОНРАД ФІҐЕНБОЦ підписався під усім.
МАРТІН БУЦЕР.
Я, ЕРГАРД ШНЕПФ, підписую.
ПАУЛЬ РОДІЙ, проповідник у Щеціні.
ГЕРХАРД ОЕНІКЕН, священик церкви в Міндені.
СИМОН ШНЕЕВАЙС, пастир з Крайлсгайму.
БРІКСІЙ НОРТГАНІЙ, служитель в Соесті.
Я, ПОМЕРАНІЙ, знову підписую від імені М. ЙОГАННА БРЕНТЦА, який це мені доручив.
ФИЛИП МЕЛАНХТОН підписує своєю рукою.
АНТОНІЙ КОРВІНІЙ підписує своєю рукою, а також від імені
АДАМА а ФУЛЬДА.
ЙОГАНН ШЛАЙНГАУФЕН підписує своєю рукою.
М. ГЕОРГ ГЕЛЬТ з Форхгайму.
МІХАЕЛЬ КОЕЛІЙ, служитель у Мансфельді.
ПЕТЕР ГЕЛЬТНЕР, служитель церкви у Франкфурті.
ДІОНІСІЙ МЕЛАНДЕР, підписав.
ПАУЛЬ ФАГІЙ зі Страсбургу.
ВЕНДЕЛЬ ФАБЕР, пастир із Зеебергу у Мансфельді.
КОНРАД ОЕТІНГЕР із Пфорцгайму, капелан Ульріха, герцог Вюртембурзький.
БОНІФАЦІЙ ВОЛЬФАРТ, служитель Слова церкви в Ауґсбурзі.
ЙОГАНН ЕПІНІЙ, суперінтендант у Гамбурзі, підписався своєю рукою.
ЙОГАНН АМСТЕРДАМ із Бремена так само робить.
ЙОГАНН ФОНТАНІЙ, суперінтендант з Нижнього Гессе, підписав.
ФРІДРІХ МИКОНІЙ підписався за себе і Юстуса Менія.
АМБРОЗІЙ БЛАУРЕР.Я прочитав, і знову, перечитав Сповідання і Апологію, представлену в Ауґсбурзі найдостойнішим князем, електором Саксонським, та іншими князями та достойниками Римської імперії Його Імператорській Величності. Я також прочитав Формулу Злагоди про Таїнство, що зроблена в Віттенберзі доктором Буцером та іншими. Я також прочитав статті, написані на Асамблеї німецькою мовою д-ром Мартіном Лютером, нашим найпревелебнішим наставником, і трактат про папство та владу і юрисдикцію єпископів. І, відповідно до своєї посередності, я суджу собі, що всі вони погоджуються зі Святим Письмом та з вірою правдивої і канонічної Католицької Церкви. Але хоча в такій великій кількості найученіших мужів, які тепер зібралися в Шмалькальді, я визнаю, що я найменший від усіх, проте через те, що мені не дозволено залишатися до кінця зібрання, я прошу вас, найвідоміший чоловіче, д-ре Йоганне Буґенгаґене, найпревелебніший отче у Христі, щоб ваша ласка додали моє імя, якщо так треба, до всього, про що я вже зазначив. Бо цим своїм підписом я засвідчую, що таким чином я притримуюся, сповідую та постійно навчатиму цьому через Ісуса Христа, нашого Господа.
Зроблено в Шмалькальді, 23 лютого 1537 р.
ЙОГАНН БРЕНТЦ, служитель з Галле.