Апологія Ауґзбурзького віросповідання

Розділ XI

Стаття XXIII. Про шлюб священиків

[A. Про причини несхвалення целібату]

Незважаючи на такий великий сором розбещеного священства, у противників вистачає самовпевненості не тільки захищати закони понтифіка, нечестиво та фальшиво прикриваючись Божим Іменем, але й навіть закликають імператора та князів (на ганьбу та сором Римської імперії) не терпіти шлюб священиків. Бо вони так говорять. [Хоча велика, нечувана непристойність, розпуста і перелюб посеред священиків, монахів і т. д. у великих абатствах, у інших церквах і монастирях стали такими сумновідомими світові, що люди про це співають і говорять, та все ще противники, які представили Конфутацію, є настільки сліпими і безсоромними, що захищають закон Папи, за яким заборонено шлюб, і з особливою претензією на те, що вони захищають духовний стан. Більше того, хоча їм треба би було сердечно соромитися винятково безсоромного, непристойного, розпусного, порочного життя негідників у їхніх абатствах і монастирях, то вже через це вони не повинні були би насмілюватися зявлятися посеред дня, хоча їхні злі та неспокійні серця і сумління мали би змушувати їх тремтіти, стояти враженими жахом і боятися звести очі на нашого величного імператора, який любить праведність, але в ниххоробрість ката, вони діють, як справжній диявол, і як усі нерозсудливі, безвідповідальні люди, що діють у сліпій повній зневазі і забувають про всяку честь і гідність. І ці «чисті та цнотливі» панове насмілюються докоряти Його Імператорській Величності, електорам і князям, щоб вони не терпіли шлюбу священиків ad infaminiam et ignominiam imperii, тобто відвертати ганьбу та безсоромя від Римської імперії. Бо цеїхні слова, так наче їхнє ганебне життя було великою честю і славою Церкви].
Про яку більшу безсоромність хтось читав коли-небудь в будь-якій історії, аніж цю в наших противників? [Таких безсоромних захисників нелегко знайти перед римським імператором. Якби весь світ їх не знав, якби багато побожних, чесних людей посеред них, їхніх канонічних братів давно не нарікали на їхню ганебну, розпусну, негідну поведінку, якби їхнє огидне, гидотне, безбожне, розпусне, епікурейське життя і осад усякого бруду в Римі не були такими очевидними, то можна було би подумати, що їхня велика чистота і їхня непорочна чеснотність були причиною того, що вони не могли чути того, як вимовлялося слово «жінка» або «шлюб», і чому вони дають імя святому одруженню, яке Папа сам називає Таїнством, infaminiam imperii]. Бо аргументи, що вони використовують, ми розглянемо пізніше. А тепер хай мудрий читач розгляне те, яку ганьбу мають ці неавторитетні люди, які кажуть, що шлюб [який Святе Письмо хвалить і заповідає] чинить сором і ганьбу урядові, наче справді цей публічний сором ганебних і неприродних пожадливостей, які палають посеред цих святих отців, «які удають із себе куріонів та живуть, як гульвіси»,¹ був прикрасою Церкви! І більшість того, що чинять ці мужі з великим свавіллям, не можна навіть назвати, зберігаючи пристойність.
І ці свої пожадливості вони просять Вас захищати Вашою чистою правицею, імператоре Карле (кого навіть певні давні передбачення називають царем скромним, бо приказка ця виявляється про Вас: «Скромний правитиме повсюди»). Бо вони просять, щоб Ви, всупереч Божому Законові, всупереч законові народів, всупереч канонам Соборів, розєднували шлюби, так щоби просто заради шлюбу накладати жахливі покарання на невинних людей, вбивати священиків, яких шанобливо щадять навіть варвари, відправляти в заслання вигнаних жінок і дітей, що не мають батьків. Такі закони вони Вам приносять, найдостойніший і найчистіший імператоре, до яких не дослухатиметься навіть жоден варвар, яким би жахливим і жорстоким він не був.
Але через те, що Ваша репутація не заплямована ніяким соромом і ніякою жорстокістю, то ми сподіваємося, що Ви у цій справі поставитеся до нас мяко, особливо після того, коли Ви довідалися, що в нас є найвагоміші причини для нашої віри, що виведена зі Слова Божого, якому противники протиставляють найдрібязковіші та наймарніші точки зору.
І все-таки вони не захищають целібату серйозно. Бо вони знають про те, як мало є таких, що практикують цноту, але [вони вчепилися за цю потішаючу приказку, яка є в їхньому трактаті: Si non caste, temen caute (якщо не цнотливо, то принаймні обачно) і] вигадують удавану релігію у своєму володінні, якій, як вони вважають, целібат приносить користь, для того щоб ми могли зрозуміти Петра, який правий у докорі (2 Пет. 2:1), що будуть фальшиві учителі, які обманюватимуть людей удаваними словами. Бо противники не пишуть, не роблять і не кажуть нічого вірно, чесно і щиро [їхні слова є лише аргументом ad hominem] у всій цій справі, але, властиво, змагаються тільки про панування, якому, на їхнє невірне переконання, загрожує небезпека, і яке вони насмілюються зміцнити нечестивим удаванням благочестя [вони не підтверджують своєї справи нічим, окрім безбожної, лицемірної брехні. Відповідно, все це може зберегтися і втриматися так само, як масло, викладене на сонце].
Ми не можемо схвалити цей закон про целібат, який захищають противники, тому що він виступає проти Божого та природного законів і розходиться із самими канонами Соборів. І те, що він є забобонним і небезпечним, є очевидним. Бо він чинить безмежну кількість скандалів, гріха та розкладання суспільної моралі [що видно в тих містах, де живуть чи довший час перебувають священики, у їхніх резиденціях]. Наші інші суперечки потребують дискусій з ученими; і цей предмет є настільки очевидним в обох частинах, що ніякої дискусії він не потребує. Він потребує тільки суддюмужа чесного і богобоязливого. І хоча нами захищається очевидна правда, все-таки противники винайшли певні докори для того, щоб висміювати наші аргументи.
По-перше, Буття (1:28) навчає, що люди були створені, щоб плодитися, і що одна стать належним чином повинна бажати іншої. Бо ми говоримо не про хтивість, яка є гріхом, але про бажання, яке мало би бути в природі у її цілісності, яку називають фізичною любовю. І ця любов однієї статі до іншої є, дійсно, Божою постановою. Але через те, що цю постанову Божу не можна видалити без надзвичайного діла Божого, то звідси випливає, що право укладати шлюб не можна видаляти статутами чи обітницями.
Противники чіпляються до цих аргументів; вони кажуть, що на початку була дана заповідь для наповнення землі, але тепер, через те, що земля вже є наповненою, то шлюб не наказується. Бачите, як мудро вони думають! Природа людини так сформована Божим Словом, що вона є плідною не тільки на початку творіння, але й упродовж усього часу, скільки існує ця природа наших тіл; так само, як і земля стала родючою Божим Словом (Буття 1:11): «Нехай земля вродить траву, ярину». Через цю постанову земля не тільки почала на початку родити рослини, але поля зодягаються ними щороку, допоки існує природа тіл. Тож так само як людськими законами не може змінюватися природа землі, так само без особливого діла Божого природа людини не може змінитися ані обітницями, ані людським законом.
По-друге, через те, що це творіння або Божа постанова у людині є природним правом, юристи відповідно мудро і правильно сказали, що союз чоловіка та жінки належить до природного права. Але через те, що природне право є незмінним, то право укладати шлюби має залишатися завжди. Бо де не змінюється природа, то й та постанова, якою Бог обдарував природу, не змінюється і не може бути видаленою людськими законами.
Тож смішно, що противники несуть нісенітниці, що шлюб було наказано на початку, але не нині. Це все одно, якби вони казали: «Раніше, коли люди родилися, то приносили із собою стать, тепер вони цього не роблять. Раніше, коли вони родилися, то приносили із собою природне право, а тепер ні».² Жоден хитрий ремісник (Фабер) не може видумати нічого такого,³ як ці вигадані абсурди для того, щоб відхилити право природи.
Тож хай все залишається так, як про це мудро кажуть і Писання, і юристи, а саме, що союз чоловіка та жінки належить до природного права.
І навіть більше, природне право є насправді Божим правом, тому що ця постанова дана природі Богом. І оскільки це право не може бути зміненим без зовнішнього діла Божого, то треба, щоб право укладати шлюб залишалося, тому що природне бажання статі до статі є постановою Божою в природі, і з цієї причини це є правом; а інакше навіщо створювалося дві статі?
І ми говоримо, як було сказано вище, не про хтивість, яка є гріхом, але про те бажання, яке називають фізичною любовю [яка би існувала між чоловіком і жінкою, навіть якби їхня природа залишилася чистою], яку хтивість з природи не усунула, але запалює її, так що зараз існує більша потреба в ліках, а шлюб є необхідним не тільки задля розмноження, але й також як ліки [щоб оберігати від гріхів]. Ці речі є чіткими і так добре установленими, що їх не можна скасувати в жодному разі.
По-третє, Павло каже (1 Кор. 7:2): «Щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою». Цевираз заповіту, що стосується всіх, хто непридатний до целібату.
Противники просять, щоб їм показали заповідь, яка наказує священикам одружуватися.⁴ Так, наче священики не є мужами! Ми справді вважаємо, що ті речі, які ми відносимо до людської природи взагалі, стосуються також священиків.
Чи Павло тут не заповідає тим, що не мають дару стримування, одружуватися? Бо він пояснює, що має на увазі дещо пізніше, коли каже (в. 9): «Краще женитися, ніж розпалятися». І Христос сказав чітко (Мт. 19:11): «Це слово вміщають не всі, але ті, кому дано». Отже, тепер через гріх відбуваються ці дві речі, а саме: природне бажання і хтивість, яка розпалює природне бажання так, що є більша потреба в шлюбі, аніж у природі, в її цілісності; Павло відповідно до цього говорить про шлюб, як про ліки, і через це полумя заповідає одружуватися. Так само жодна людська влада, жоден закон, жодна обітниця не можуть скасувати це проголошення: «Краще женитися, ніж розпалятися»,тому що вони не скасовують природи, а чи хтивості.
Тож усі, що розпалюються, зберігають право одружуватися. Ця заповідь Павлова: «Щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою»,зобовязує всіх, хто вірно не стримується; рішення щодо цього приймається особисто відповідно до сумління.
Бо коли вони тут дають заповідь прагнути стримування Божого і знесилювати тіло працею і голодом, то чому вони не проголошують цих величних заповідей самим собі? Але, як ми сказали вище, противники тільки граються, вони нічого серйозно не роблять.
Якби стримування було можливим для всіх, тоді не вимагалося би особливого дару. Але Христос показує, що для цього потрібен особливий дар; отже, він усім не належить. Бог бажає, щоби решта використовували звичайний закон природи, який Він запровадив. Бо Бог не бажає, щоб зневажалися Його постанови, Його творіння. Він бажає, щоб люди були цнотливими у використанні ліків, які надані Богом, так само, як Він бажає насичувати наше життя, коли ми вживаємо їжу і напої.
Також Жерсон свідчить, що було багато добрих мужів, які намагалися підкорити своє тіло, але добилися в тому малих успіхів. Відповідно, Амвросій є правим, коли каже: «Сама цнота є такою річчю, яку можна рекомендувати, але не наказувати; це справа радше обітниці, а не постанови».
Якби тут хтось спробував заперечити, що Христос хвалить тих скопців, «що самі оскопили себе ради Царства Небесного» (Мт. 19:12), то хай ще зважить на те, що Він хвалить тих, що мають дар стримування, бо про це Він додає: «Хто може вмістити, нехай вмістить».
Бо нечисте стримування [таке, як є у монастирях] не є угодним Христові. Ми також хвалимо правдиве стримування. Але зараз ми дискутуємо про Закон і про тих, що не мають дару стримування. Цю справу не можна полишати напризволяще, і через цей Закон не повинні розставлятися пастки на слабких.
По-четверте, папський закон відрізняється від канонів Соборів. Бо давні канони не забороняють шлюбу, так само вони і не розривають шлюбів, що були укладеними, навіть тоді, коли усувають від звільнення у служінні тих, що уклали шлюб в час служіння. У той час таке звільнення було дією доброти. Але нові канони, що не були сформульовані на Синодах і створювалися відповідно до приватних суджень пап, забороняють укладання шлюбів і розривають ті, що були укладені; і це має робитися відкрито, відповідно до заповіді Христової (Мт. 19:6): «Що Бог спарував, людина нехай не розлучає!»
У Конфутації противники вигукують, що целібат були заповіли Собори. Ми не оскаржуємо постанови Соборів, бо за певних умов вони дозволяють шлюб, але ми оскаржуємо закони, які від часу давніх Синодів сформулювали папи Римські всупереч владі Синодів. Папи зневажають владу Синодів так само, як і бажають виявитися святішими в очах інших людей.
Тому цей закон про довічний целібат є властивим цьому новому папському правлінню. Не без причини. Бо Даниїл (11:37) приписує царству антихриста цю ознаку, а саме зневагу жінок.
По-пяте, хоча противники не захищають Закон через забобон, бо бачать, що в цілому його не дотримуються, все-таки вони поширюють забобонні думки, водночас даючи для цього релігійні підстави. Вони проголошують, що потребують целібату, бо цечистота; так наче шлюб є нечистотою і гріхом, або наче целібат заслуговує виправдання більше від шлюбу.
І на підтвердження цього вони цитують церемонії Мойсеєвого Закону, тому що під Законом священики у час їхнього служіння були відділеними від своїх дружин; священик в Новому Заповіті наскільки повинен завжди молитися, настільки повинен практикувати стримування. Це безглузде порівняння представляється як доказ, який повинен спонукати священиків до довічного целібату, хоча насправді у цьому порівнянні шлюб дозволено, а тільки на час служіння використання його заборонено. І однією річчю є молитися, а іншоюслужити. Святі молилися навіть тоді, коли не здійснювали привселюдного служіння, так само шлюбні звязки не заважали їм молитися.
Але ми дамо відповідь на ці вигадки по порядку. По-перше, треба противникам визнати те, що у віруючих шлюб є чистим, тому що він освячений Словом Божим, тобто він є справою, яка дозволена та схвалена Словом Божим, як про це рясно свідчить Писання.
Бо Христос називає шлюб божественним союзом, коли каже (Мт. 19:6): «Тож, що Бог спарував».
І Павло каже про шлюб, про мясо та про подібні речі (1 Тим. 4:5): «Воно-бо освячується Божим Словом і молитвою»,тобто Словом, яким сумління стає певним того, що Бог це схвалює; і молитвою, тобто вірою, яка використовує його з подякою за дар Божий.
Подібним чином (1 Кор. 7:14): «Чоловік-бо невіруючий освячується в дружині» тощо,тобто використання шлюбу є дозволеним і є святим через віру в Христа, так само, як дозволено їсти мясо і т. д.
Подібним чином (1 Тим. 2:15): «Спасеться вона дітородженням» тощо. Якби противники могли навести таке місце про целібат, тоді вони справді святкували би чудесну перемогу. Павло каже, що жінка спасеться дітородженням. Що ще кращого можна було сказати проти лицемірства целібату, аніж те, що жінка спасається самими шлюбними ділами, шлюбним звязком, народжуючи дітей та іншими обовязками? Але що має на увазі св. Павло? Хай читач зауважить, що додається віра, а домашні обовязки без віри не хваляться. «Якщо пробуватиме,каже він,у вірі». Бо він говорить про цілий клас матерів. Тож він вимагає особливо віри [щоб у них було Слово Боже, і щоб вони були віруючими], якою жінка одержує відпущення гріхів і виправдання. Потім він додає особливе діло покликання, яке повинне слідувати за вірою. Це діло є угодним Богові через віру. Таким чином обовязки жінки догоджають Богові через віру, і віруюча жінка спасається, та, яка в таких обовязках побожно служить своєму покликанню.
Ці свідчення навчають, що шлюб є законною [святою і християнською] річчю. Тож якщо чистота означає те, що було дозволено та схвалено Богом, то шлюби є чистими, тому що вони схвалені Словом Божим.
А Павло каже про законні речі (Тит. 1:15): «Для чистихвсе чисте»,тобто для тих, хто вірує в Христа і є праведними вірою. Тож як цнота є нечистою у безбожних, так само в богобійних шлюб є чистим через Слово Боже і віру.
Знову ж таки, якщо чистоту належним чином протиставляти хтивості, то вона означає чистоту серця, тобто умертвлену хтивість, тому що Закон не забороняє шлюбу, але він забороняє хтивість, перелюб, розпусту. Тож целібат не є чистотою. Бо може бути більша чистота серця у одруженого чоловіка, такого, як Авраам чи Яків, аніж у більшості тих, що навіть є по правді стриманими [які навіть відповідно до тілесної чистоти, дійсно, практикують цнотливість].
Останнє, якщо вони розуміють, що целібат є чистота у тому смислі, що він заслуговує виправдання більше від шлюбу, то ми рішуче це заперечуємо. Бо ми виправдовуємося ані через цноту, ані через шлюб, але задарма, заради Христа, коли віруємо, що заради Нього Бог до нас є умилостивленим.
Тут вони, можливо, вигукнуть, що, як у Йовініана, шлюб не прирівнюється до цнотливості. Але через такі галасливі протести ми не відмовлятимемося від правди про праведність віри, яку ми вище пояснили.
Все-таки ми не робимо цнотливості та шлюбу рівними. Бо так само, як один дар перевищує інший, як пророцтво перевищує красномовство, як військова наука перевищує сільсько-господарську і як красномовство перевищує архітектуру, так і цнотливість є набагато кращим даром від шлюбу.
І все-таки так само, як оратор не є праведнішим перед Богом через його красномовство від архітектора через його вміння в архітектурі, так цнотливець не заслуговує виправдання цнотливістю більше від того, як одружена людина заслуговує його шлюбними обовязками, але кожен з них повинен вірно служити своїм особистим даром і вірувати, що заради Христа він одержує відпущення гріхів і є порахованим праведним вірою перед Богом.
Так само ні Христос, ні Павло не хвалять цнотливість за виправдання, але через те, що вона є вільнішою і менше клопочеться про домашні справи у молитві, навчанні, служінні. Бо з цієї причини Павло каже (1 Кор. 7:32): «Неодружений про речі Господні клопочеться, як догодити Господеві». Тож цнотливість хвалиться через молитви та навчання. Таким чином, Христос не хвалить просто тих, «що самі оскопили себе», але додає: «ради Царства Небесного», тобто, щоб вони могли собі дозволити вивчати Євангеліє чи навчати Євангелію, бо Він не каже, що цнотливість заслуговує відпущення гріхів чи спасіння.
На цей приклад про левитів-священиків ми відповіли, що вони не встановлюють обовязку навязування вічного целібату на священиків. По-друге, нечистість левитів не треба переносити на нас. Тоді звязок був нечистотою відповідно до Закону. Тепер він не є нечистотою, тому що Павло каже (Тит. 1:15): «Для чистихвсе чисте». Бо Євангеліє звільняє нас від левитських нечистостей [від усіх церемоній Мойсея, а не лише від законів про нечистоту].
І якщо хтось захищає закон целібату з наміром накласти тягар на сумління цими левитськими дотримуваннями, то ми мусимо боротися проти цього, як Апостоли в Діях 15:10 і далі боролися проти тих, що вимагали обрізання і намагалися навязати Закон Мойсеїв на християн.
І все-таки тим часом добрі мужі знатимуть, як контролювати використання шлюбу, особливо коли вони займають суспільні посади, які часто, справді, дають добрим мужам стільки роботи, що з їхніх голів вилітають усі домашні думки. Добрі мужі також знають те, що Павло (1 Сол. 4:4) заповідає, щоб кожен тримав свою посудину у святості. Вони знають, таким чином, що мусять часом усамітнюватися для того, щоб був вільний час для молитви; але Павло не бажає, щоб це було вічним (1 Кор. 7:5).
Тепер це стримування є простим для тих, хто добрий і зайнятий. Але цей великий натовп незайнятих священиків у братствах не може дозволити собі у цих любострастях навіть цього левитського стримування, як про це свідчать факти. І добре відомими є ці рядки: Desidium puer ille sequi solet, odit agentes, etc. Хлопчик, який звик до лінивого життя, ненавидить тих, хто зайнятий.
Багато єретиків, які невірно розуміли Закон Мойсея, ставилися до шлюбу зі зневагою,⁵ проте серед них целібат викликав виняткове захоплення. І Епіфаній скаржиться, що цією похвалою, особливо енкратіти, заполонили голови необережних. Вони утримувалися від вина навіть у Господній Вечері, вони утримувалися від мяса усіх тварин, у чому вони перевершили домініканських братів, що живуть з риби. Вони утримувалися також від шлюбу, і саме це викликало найбільше захоплення. Ці діла, ці служіння, думали вони, заслуговують на благодать більше від використання вина та мяса і від шлюбу, який видавався оскверненою і нечистою справою, і який навряд чи міг би догодити Богові, навіть якби не був повністю осудженим.
Павло в листі до Колосян (2:18) дуже не схвалює поклоніння ангелам. Бо там, де люди вірують, що вони⁶ чисті і праведні через таке лицемірство, там вони придушують знання Христове і придушують також знання Божих дарів і заповідей.
Бо Бог бажає, щоб ми використовували Його дари по-благочестивому. А ми могли би навести приклади, коли благочестиві сумління дуже бентежилися щодо законного використання шлюбу. Це зло виникло з поглядів монахів, що забобонно вихваляли целібат [і проголошували шлюбний стан життям, яке є великою перепоною до спасіння і повним гріхів].
І все-таки⁷ ми не знаходимо хиби у поміркованості чи стримуванні, але ми вище сказали, що вишкіл і умертвлення тіла є необхідними. Ми, дійсно, заперечуємо, що впевненість повинна покладатися на певні дотримування, так наче вони роблять праведними.
І Епіфаній витончено сказав, що ці дотримування треба хвалити дйб фзн егксбфейбх кбй дйб фзн рплйфейбх, тобто за стримування тіла або ж через суспільну мораль; так само як певні обряди були запровадженими для навчання невігласів, а не для служінь, що виправдовують.
Але не через забобони наші противники вимагають целібат, бо вони знають, що цнота зазвичай не є притаманною всім людям. Але вони вигадують забобонні точки зору для того, щоб ввести в оману невідаючих. Тож вони більше заслуговують на ненависть, ніж енкратіти, які, напевно, помилялися показом своєї релігії; ці сарданапалії [епікурейці] навмисно зловживають, прикриваючись релігією.
По-шосте, хоча ми навели стільки причин для несхвалення закону про постійний целібат, все ж таки, окрім цих причин, додаються душам небезпеки та публічні скандали, які навіть попри те, що закон несправедливий, повинні втримувати добрих мужів від схвалення такого тягаря, що зруйнував незліченну кількість душ.
Протягом довгого часу всі добрі мужі нарікали на цей тягар або щодо себе, або про інших, кого вони бачили в небезпеці, але жодний папа до цих скарг не прислухався. Також не викликає сумнівів і те, наскільки цей закон є небезпечним для суспільної моралі, і які він спричинив пороки та ганебні пожадливості. Про це є досить римських сатир. У них Рим все ще «впізнає свою мораль і читає про неї».
Таким чином, Бог мститься за зневагу Його дару і припису в тих, що забороняють шлюб. Але через те, що звичай щодо інших законів був таким, що їх треба змінювати, якщо про це засвідчить очевидна потреба, то чому це саме не використовується відносно цього закону, у якому стільки важливих причин діють гуртом, особливо в ці останні часи, чому не повинна зробитися зміна? Природа старішає і поступово стає слабшою, і множаться пороки, тому треба застосовувати ліки, прописані Богом.
Ми бачимо, що то був за порок, який Бог засудив перед потопом, який Він засудив перед спаленням пяти міст. Подібні пороки передували зруйнуванню багатьох інших міст, таких, як Сибаріс та Рим. І в них було представлено образ часу, який мав бути при кінці речей.
Відповідно, тепер шлюб треба було би особливо захищати найжорстокішими законами та закладами, а мужів треба було би запрошувати до шлюбу. Цей обовязок належить урядові, який повинен пильнувати за зовнішньою дисципліною. [Бог тепер так засліпив світ, що перелюб і розпуста дозволяються майже без покарань; і, навпаки, покарання накликається через шлюб. Хіба це не жахливо чути?]. Тим часом учителі Євангелія повинні робити і те, і інше: вони повинні закликати нестримних мужів до шлюбу і закликати інших не зневажати дар стримування.
Папи щодня видають і щодня змінюють інші закони, які є прекрасними, і все ж таки відносно цього одного закону про целібат вони непорушні, немов залізо, як і непохитні, хоча, дійсно, очевидним є те, що це належить винятково до людських законів.
А тепер вони роблять цей закон ще гіркішим багатьма способами. Канон⁸ прохає їх відсторонювати священиків; вони ж відсторонюють їх не від служіння, а від хрестів. Вони жорстоко вбивають багатьох мужів за ніщо інше, як шлюб.
І вже самі ці вбивства показують, що цей закон є доктриною демонів.⁹ Бо через те, що диявол є вбивцею, він ці вбивства захищає цим законом.
Нам відомо, що є певні нарікання про розкол, тому що ми видаємося такими, що відкололися від тих, хто вважається єпископами. Але наші сумління є дуже безпечними, тому що нам відомо, що через те, що ми щиро прагнемо встановити гармонію, то ми не можемо догодити противникам, допоки не відкинемо очевидної правди, а потім погодимося з тими само мужами у бажанні захистити цей несправедливий закон розривати укладені шлюби, вбивати священиків, якщо вони не слухатимуться, виганяти бідних жінок і дітей без батьків у вигнання. Але через те, що добре встановленим є те, що ці умови не є Богоугодними, ми жодним чином не можемо жалкувати, що не маємо спільності із безліччю убивць посеред противників.

¹ Juvenal, ii. 3.
² Лютер у примірникові видання 1531-34 років, посланого ним до Меланхтона, написав: «І водночас випливає, що допоки земля наповнюється, то всі люди повинні утримуватися від шлюбу, допоки земля не спорожніє від смерті для наступних шлюбів».
³ Цими словами, яких бракує в німецькій мові, вказується на Йоганна Фабера, головного впорядника «Конфутації».
⁴ Лютер на полях написав: «Покажуть також заповідь, яка проголошує, що незаконно є для священиків мати дружин».
⁵ Var. продовжує: «Такими були енкратіти, про яких ми говорили вище. І, очевидно, що ченці звикли поширювати забобонні проголошення тут і там про целібат, який непокоїв багато побожних сумлінь відносно законного використання шлюбу. Так само нам не було б тяжко навести приклади. Бо хоча через розмноження вони шлюб осудили не цілковито, все-таки в ньому знайшли вони хибу, наче в такому способі життя, яке навряд чи буде Богові угодним і, звичайно ж, не буде угодним Йому через розмноження. Але вони піднесли целібат так, наче то ангельський спосіб життя, пояснили, що вінжертва, наймиліша Богові, що він заслуговує відпущення гріхів, заслуговує видатних нагород, приносить плід у стократ і незліченну кількість усього іншого. Павло до кол...» тощо (параграф 46).
⁶ Var. продовжує: «Те, що їх пораховано праведними через такі дотримування, а не через Христа; тоді вони придушують знання Божих заповідей, коли на додаток до Божих заповідей вигадуються нові служби, і їм, а не Божим заповідям, надається перевага. Тому цим забобонним переконанням про целібат треба постійно опиратися в Церкві, і з тією ціллю, щоб благочестиві сумління могли пізнати, що шлюб є Богоугодним, і щоб вони могли зрозуміти, яке служіння Бог схвалює».
⁷ Нім. варіант пропускає параграфи 48 і 49.
⁸ Канон Першого Собору Нової Кесарії (314 р. по Р. Х.), записаний в Decret. Grat., P. I., dist. 28, c. 9 німецький варіант пропускає.
⁹ Див. 1 Тим. 4:1, 3.

<- назад далі ->

Книга Злагоди

Апологія Ауґзбурзького віросповідання

Розділ XI

Стаття XXIII. Про шлюб священиків