Шмалькальдські статті
Третя частина
X. Про рукопокладання і покликання священиків
- Якби єпископи були правдивими єпископами [відправляли б своє служіння належним чином] і присвячували б себе Церкві і Євангелію, то можна було б, заради любові і єдності, але не через необхідність, дарувати їм право рукопокладати і затверджувати нас і наших проповідників, уникаючи, однак, при цьому всіх комедій та захоплюючих видовищ [обманів, безглуздя і зовнішніх проявлень] нехристиянської [язичницької] процесії та бучності.
- Але так як вони не є, та й не бажають бути правдивими єпископами, а бажають бути земними панами і князями, котрі не проповідують, не настановляють, не христять, не відправляють Господньої Вечері й не здійснюють ніякої іншої роботи або служіння Церкви, але навіть більше, переслідують і засуджують тих, хто відправляє всі ці функції, будучи покликані виконувати їх, Церква не повинна залишатися через них без служителів [бути покинутою без служителів або позбавленою служителів].
- Таким чином, як навчають нас стародавні приклади Церкви і отців, нам самим належить рукопокладати людей, придатних до такого служіння. І навіть відповідно до їхніх власних законів, вони не мають права забороняти нам це або перешкоджати нам в цьому. Бо їхні закони кажуть, що ті, хто рукопокладений навіть єретиками, повинні проголошуватися [правдиво] рукопокладеними і залишатися рукопокладеними [і що таке рукопокладання не треба змінювати], як святий Єроним пише про церкву в Александрії, що спочатку вона керувалася спільно священиками і проповідниками, без єпископів.